Коли українці зробили помилку? Ми можемо пройтися по історії. Іменно де українці зробили помилку у нас?
Дякую за таке глибоке запитання, яке потребує напевно цілої монографічної розвідки, розвідки з соціальної психології і, в першу чергу, із ментальности народу. Але те що лежить найбільшою мірою на поверхні, на мою думку, воно сягає навідь не початку відновлення нашої незалежности 1991-го року. Мені здається щоби докопатися до цієї першопричини нашої катастрофи, зокрема сьогоднішньої віни — треба зазернути у 17-те століття.
З 17-го, 16-го століття, навідь в цей період. Чому? Тому що саме в цей період, так званого "Передмодерного часу" більшість европейських держав (і Західної Европи, і Центральної Европи) вже утвердили себе як національні держави. Себто, вони не сумнівалися в тому, що:
- Панувати повсюдно має їхня мова;
- шо у навчальних закладах саме ця мова має працювати;
- і що Біблія має бути (доступна) саме національними мовами;
- томущо християнство тоді було панівною релігією і не просто релігією — це взагалі була ідеологія.
Натомість у нас була війна. Тривала Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. І наша проблема полягала в тому, що ми втратили династичну гілку Рюриковичів. А тоді так було заведено, що державу мав очоювати династ.
І Богдан Хмелльницький це дуже добре розумів, тому готував для себе оцю переємність владну — свого сина (Тимош). Щоби він продовжив лінію на розбудови своєх національної держави, бо Україна підлягала тоді Речі Посполитій. Але колосальний, шалений тиск Польщі, яка абсолютно, жодною мірою не хотіла визнавати української суб'єктности в контексті Люблінської Унії (1 липня 1569). Так от це штовхнуло Богдана Хмелльницького в обійми до московського царя Алексея (рос.). І з тих обіймів ми сьогодні з такою дуже високою, кривавою ціною вириваємося, знаючи, що от сьогодні в вечері на нас націлено понад 70 ракет. Як я щойно прочитала, кораблі з ракетоносіями готові до дії, так би мовити.Отже, наслідки цієї катастрофи дуже глибоко, в 17-му столітті. І Богдан Хмельницький, уклавщи ось цей ситуативний союз із Москвою (звісно що дорікати сьогодні йому не має жодного сенсу), просто зрозуміти в якій історичній глибочезній ямі опинився цей чоловік, який став полководцем, власне через те, що його дружину вкрав якийсь поляк. Тобто, як особиснисний чинник може змінити людину і вплинути взвгвлі на історичні процесси. Бо основна інтрига в тому світі це взаємини між чоловіком і жінкою.
Ось така прилюдія цієї Великої Національно-Визвольної Віни, яку я можливо задалеко зайшла, я вже повертаюся в 20-те століття, яку, свого часу в 20-му столінні вже, 100 років тому, хотів повторити нащадок Тараса Григоровича Шевчена його небіж по лінії сестри Ярини — Юрій Тютюнник.
Той Юрій Тютюнник, який очолював Другий зимовий похід, розуміючи, що якщо ми програли у 1920-му році битву москалям, єпізод москалям, то ми не програли своєї історії. І ми відновиди своєї сили. Ми готуємо повстанський рух в Україні і зайдемо с Польщі на територіє окуповану більшовиками щоби з'єднатися з повстанчою армією і визволити Україну від більшовицького гніту. Він розраховував на ось це велике повстання, яке колись в середині країни здійняв Богдан Хмельницький.Якщо вже закінчивать лінію з Богданом Хмельницьким, то потім була спроба Виговського негайно вирватия від московського царя, бо відразу було зрозуміло, що це страшна пастка. І ми зараз відчуваемо цю пастку в прямому значенні цього слова.
Потім була ще одна можливість вирватися з під влади і москаля і Польщі
під опіку, під протекторат Туречини.
То бачите, історично, як українці шукали можливости утрвердити свою державу.
Тоюто, якщо ми говоримо про наші помилки,
нам треба обов'язково проаналізувати ці історичні обставини,
які часом були таким страшним бетоном
об який розбивалися наші високі прагнення і ідеали.
Але сила наша полягає в тому, що ми впринципі, ядро нації ніколи від тих ідеалів не відступали.
І якщо вже, а я знов повертаюся до 18-го століття, і якщо вже говорити про 18-те століття, початок 18-го століття, — це Мазепа. Мазепа, якій 20 років служачи Петрові, раптом різко переорієнтовується і намагається укласти спілку з ким(?) — намагається укласти спілку зі шведами. Тобто, ще один спосіб заявити про суб'єктність України. Мазепа зазнає поразки, але поразки на полі бою під Полтавою.
Проте є його наступник. Його наступник Пилип Орлик, який пише нашу першу конституцію і першу конституцію а Европі, хоч що там мені розповідатимуть мені наші "істерики", що це мовляв не традиційний конституційний акт. Мене там абсолютно не обходить, що вони там говорять. Я те все аналізувала сама достеменно.
Пилип Орлик також програв два внутрішніх походи в Україну. Але не гасла оця ідея української самостійноти.
Мені здається що найстрашнішого вияві вона отримала власне на початку 20-го століття, коли опозіційна влада до Москви опинилася в руках людей, які не ассоціювали себе відгукно від Москви. Що я маю на увазі.
Я маю на увазі оцей триумвірат Грушевського, Винниченко і Петлюри. Пригадуєте чотири Универсали. І Перший Універсал, і Другий Универсал, і Третій Универсал — в них не було заявлено про Самостійну Соборну Українську Державу.
Що це означає? Це означає, що в цей тривалий історичний відрізок часу, від часів Хмельниччини, україньці затратили оце почуття власної внутрішньої самостійности. Вони почали улягати під чужого. І цей чужий вже в 20-му столітті ставав напів-своїм і це був московит. Той московит, якій сьогодні нас вбиває. Той московит, якій своїми ракетами Х-22, чи іньшими не пробудив, навдь сьогодні певну частину україньців, які або яничари, бо говорять далі московькою мовою, або взагалі якісь очманілі і звинувачують в тому тих, які завши проводили що до москалів радикальну політику.
Тобто, щойно Четвертий Універсал засвідчив про те, що ми стажмо на рейки самостійної української дердави. І це сталося тільки тоді, коли москалі пішли на нас війною. Коли вони, практично, взяли Київ 5-го лютого безборонно. Тому що військо українське розбіглося, бо українське військо не хотіло захищати Центральну Раду. Тому що воно бачило гнилозну цієї Центральної Ради, її СД-ківське (соціал-демократичне?) спрямування, її постійне толерування ворога, постійне домовлянні з москалями. І ось у цому криється наша глибинна помилка.
Тоді Велику Україну охоплює те, що шкодить рухові — так звана "отаманщина". Кожен отаман по своєму починає захищати свою невеличку територію. І, зокрема, одним із таких найяскравіших власне був Юрій Тютюнник, якій потім переріс в очильника Другого Зимового Походу.
То якщо зробити висновки і підсумувати це все, то оцей провід в 20-му столітті він абсолютно не сприймав ядристих ідеалів, які проповідував, наприклад, Микола Міхновський.
Бо Микола Міхновський в своїй праці "Самостійна Україна" чітко заявив вперше через оцю товщу століть що ми замагаємо до самостійної українсьеої соборної держави в основі якої лежить ідеологія націоналізму. Це сказав Міхновський — не Бандера, не Шухевич, не Лемкский, а це сказав Міхновський з гаслом "Україна для україньців" і "Вижени з України будь-якого гнобителя". Не представника якоїсь національности а гнобителя — вижени того, яеий тебе гнобить.
І саме тоді саме народилась його фантастична метафора
"Що таке націоналіст. Що таке націонализм.
Це ангел помсти поневолювачові за поневоленя"
Чи сприйняло тодішня влада, зокрема Грушевского, Вінниченка і Петлюру поставу Міхновського? Ні. У цому криється наша глибочезна помилка, якщо ви мене вже запитали. Навпаки. На тому війсьеовому з'їзді в 1917-му році, який скликав Микола Міхновський разом зі своїми побратимами, черед них був і згодом генерал Української Повстанської Армії (УПА) Леонід Субтинський (от незабаром буде Ген українців про нього) то Грушевський взагалі назвав його фашистом. Грушевчький назвав Міхновського фашистом — оцей історик, кого ми з вами дуже славеми.
Звісно ми маємо читати його праці. Звісно його концепція української історії — це було виломлювання української історії з московького тіла. Але це почав робити не він. Це почав робити його учитель Володимир Антонович, поляк, до речі, етнічний, якій показав відрубний шлях розвитку української історії не залежно від Польщі, а у боротьбі з Подьщею і не залежно від Московії, а у боротьбі з Московією. Розумієте яка цікава річ. Так от мені здається в цому криється така страшна помилка шо тоді влада опинилася в руках так званої трендової (вибачте за цей англізм) трендової соціал-демократичної ідеології, яка для нас українців була абсолютно програшною, тому що ця СД-ківська ідеологія орієнтувалася в першу чергу на соціальні чинники. І недолугий Вінниченко, як звичайно видатний псьменник, верещав що нам не потрібно військо, нам потрібна міліція. І в нас взагалі спільні інтереси із болшевикам, ми будуємо країну рад. Нам потрібна, падаю під стіл, соціальна рівність. Вибачте, соціальної рівности не буде ніколи, тому що ми різні за своєю природою і кожен буде отримувати відповідно до своїх розумових здатностей. Має з рештою це отримувати. І хтось буде академіком, а хтось буде підприємцем, а ще хтось буде впорядковувати вулиці біля наших помешкань, в кожен має свою гідність.Тому через те що суспільство пішло тоді за цією "ідеологією хліба" — це дуже небезпечна річ. А не за "ідеологією світоглядних цінностей" — ми абсолютно тоді програли. Ми опинилися в "імперії зла", яку було створено 100 років тому у 1922 році. І най яскравіший приклад угодовства, за яке заплачено найвищу ціну — це було повернення в Радянську Україну Михайла Грушевського. Того, який за спиною і Вінниченка, і Петлюри весь час провадив перемовини з більшовиками. І коли в Києві, учень Михала Грушевського, Євген Коновалець, побачивши свого вчителя, а його курінь Галицько-Буковинський був у охороні Грушевського, бо це була повага учня до свого вчителя, Грушевський читав йому історію в університеті київському, коли наші хлопйі побачили свого вчителя — то звернулится так як я звернулася до Вас: "Слава Україні". І що на томість відповів їм славетний український історик: "Хай живе демократична Росія". Ось це ростріл України.
Ось в цому концепційна помилка, Ось в цому діалозі між учнем і вчителем. Вчителі не встигали за учнями. Учеів було меньше ніж тих вчителів, які деморалізували суспільство своєю СД-ківською ідеологією. І через те ми програли.Але не програли учні. Тобто Євген Коновалець повернувся на Захід Україні, чи на Західню Україну (і одна, і друга форма є правильною) і організував, за прикладом Польщі, оганізував те що в Польщі організовував Пілсуцький (це їхній національний герой, і це прекрасно), він організував Українську Військову Організацію (УВО). З УВО виросла ОУН (Оргагізація Українських Націоналістів), з ОУН виросла УПА (Українська Повстанська Армія). Цебто, це були ті організації, які намагалися виправити ось цю історичну помилку. А ця історична помилка була валом особистницьких помилок влади часів УНР і Дерикторії, ну в Гетьманату також.
До речі. Коли Скоропацький хотів Міхновського зробити очильником уряду свого, ви не уявляєте скільки знайшлося "шептунів" на вухо Скоропацького щоби цього, як вони казали, нервотика і фашиста не робити очільником уряду. Тобто, наскільки суспільство, і не тільки суспільство, а ті які вибилися в цю ієрархію суспільну, не оцінювали цого чоловіка, який написав фундаментальну працю "Самостійна Україна", з якої почалося все українське відрождення. Ми почали все творити наново — те що було творено в часи Київської Держави, а потім Галицько-Волинського князівства. Ось як глибоко сягають ці наші з вами помилки
І ще одна фундаментальна помилка. Це те, що стосується нашого з вами покоління, що відбуалося на наших очах. Тому що історія, це те що завжди. Просто події набувають деколо іншої форми. Це проголошення "Декларації про незалежність". Декларація про незалежність це за рік до проголошення, відновлення треба було би казати правильно. Відновлення незалежности. Бандера був у сто крат мудрішій ніж теперішні, шо сидять по урядах. Бо коли вони проголошували про Акт відновлення української держави 30 червня 1941 рку, то вони показували наступність це взагалі із Києво-Галицькою державою. І це саме так треба говорити. І тут треба читати історика нашого великого Степана Томашівського, якій розкриває у нашій історії колосвльну ролю саме Галицько-Волинського князівства. Бо ми значною мірою говоримо про Русь, про Поляни, про центр Київа, але ми забуваємо про короля Данила, про короля Лева, про короля Юрія. Про тих нашіх королів, які тут тримали оборону, плекали свою мову і демонстрували колосвотну силу.
Так от я повертаюся до Декларації девядисятого року
Ось вона ця страшна концепційна українська помилка, яка не є у царені матерії, тому шо і ракети і матерії це є наслідком убогого українського духу. Це є наслідок внутрішнього розтління. А якщо вже вживати греуьке слово — то деморалізації. Це політична деморалізація нації. Коли нація сама себе здала. Коли наця сказал: "Ось в мене є ключі від хати, а я їх віддаю тим хто сильніший". І віддала. Нація відкрила двері для ворога. І ворог був би дурний якби не зайщов. І вн зайшов. І ми сьоодні зараз з вами седимо у своїх помешканнях слухаючи чи не гуде часом серена щоби не спуститися у підвали.
Ось яка ціна страшної помилки демілітарізації нашої свідомости, що була закріплена у відповідних актах.