Завдання, що його ставить собі дана доповідь — це спроба схарактеризувати Україну з типологічного погляду та здефініювати ті риси, що визначають Її як історичну одиницю.

Я цілком свідомий ризикованости цього почну та небезпек, що криються в дешевих узагальненнях. Тому намагатимуся не виходити поза межі того, що можна перевірити емпірично.

Ще заки пірну в тему, хотів би коротко з'ясувати мої теоретичні засновки. Я вірю в існування чогось такого, що згрубша можна назвати «національним характером». Однак це не треба фальшиво розуміти зв натуралістичному сенсі. Бо це явище належить до єуспільно-культурної, а Не до біологічної сфери. Національний характер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характер формується історично й можна визначити ті фактори, що спричичилися до його постання. Після того, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкидати або асимілювати підривні впливи. Дуже важлива наступна обставина: національний характер не являє собою чогось абсолютного унікального й оригінального, алє радше індивідуальну комбінацію прикмет, які широко поширені У світі й спільні багатьом народам. Це спостереження важливе з методологічного погляду. Стверджуючи й оцінюючи подібності та різниці, що існують між націями, та застосовуючи порівняльну методу, ми спроможні здефініювати відносну оригінальність даного національного типу Й ступінь його споріднености з іншими народами.

Заголовок цієї доповіді говорить про те, що Україна перебуває «між Сходом і Заходом». Але яке значення даємо цим поняттям, «Схід» і «Захід», у застосуванні до української історії.¹

Оскар Галеєцький стверджує, що поняття «Захід» часто вживають як синонім «Европи». Згідно з думкою Галеєцького, це утотожнення означає підмінювання цілости частиною (т. зв. раг5 pro гото), що легко приводить до неясностей.

У самій Европі можна відрізнити кілька географічних зон, що з них «Західня Европа» тільки одна. «Захід» у вужчому й точному розумінні — це атлантійська окраїна континенту: Англія, Франція, Нідерланди. Але европейський суходіл обіймає Й інші обшири, які на менше европейські Й тому, в ширшому значенні слова, не менше «західні», ніж атлантійська зона.

У формулі «Україна між Сходом і Заходом» поняття «Захід» стосується Хвропи в цілому. Україна «західня» остільки, поскільки вона становить органічну складову частину европейської спільноти народів. І тут не йдеться про простий факт фізичної географії. Для історика Европа — це щось більше, ніж великий півострів евразійського суходолу; вона — сім'я народів, які, не зважаючи на політичну роз'єднаність та часті жорстокі антатонізми в минулому, поділяють спільну культурну і суспільну спадщину. Не все, що географічно розташоване в Европі, належить до неї історично. Наприклад, колишня Оттоманська імперія, що впродовж кількох століть обіймала велику частину европейського континенту, напевне не входила до складу европейської культурної спільноти. Це саме стосується мусулманських держав середньовічної Еспанії. Більшість істориків згідна теж у тому, що Московщину—Росію 14—17 століть не слід уважати за европейську по своїй суті країну. Загально відомо, що «европеїзація», чи пак «окциденталізація», Росії наступила щойно в наслідох реформ Петра І. Але навіть багато російських мислителів вважали цю европеїзацію проблематичною.

Україна ніколи не пережила доби насильного й раптового «узахіднення», аналогічної з царюванням Петра в російській історії, І в цьому аж ніяк нема нічого дивного, Країна, що від своїх початків була суттево європейською, 7 ів цьому значенні «західньою», — не потребувала асимілюватися до Европи шляхом наглого, революційного перевороту. Проте евролейський характер України скріплювався завдяки впливам і контактам з іншими европейськими країнами. З котрою частиною европейської спільноти підтримувала Україна найтісніші зв'язки? Не з атлантійською, себто західньоевропейською, зоною. Щоправда, ще з часу Київської держави існували стосунки між Україною й Францією та Англіею, що їх можна простежити теж з усі інші епохи української історії; але вони завжди залитналися радше спорадичними. Коли модерні українці говорять про «Західню Европу», вони на ділі звичайно мають на думці простір, що більш відомий під іменем Центральної Европи, себто землі з німецькомовним населенням, від Північного моря до наддунайської долини. Німцям судилося репрезентувати, — добре або зле, -«Захід» в очах українського народу. Ще тіснішими були зв'язки з країнами, що положені на схід від німецької етнічної території, що для них у науковій літературі викувано термін «Середньо-Східня Европа» (Ostmittel-Europa, East Central Europe): Чехія, Угорщина, Польща, — особливо остання. Крім цього треба згадати птро балтицькі й скандінавські обшири: Литву, що з нею Україна впродовж двох століть, від половини 14 до половини 16, перебувала у прямому політичному зв'язку, та Швеція, звідки вийшов стимул до створення Жиївської держави.

У цьому місці дозволимо собі перервати обговорення західніх первнів у формації українського національного типу; до нього повернемося трохи згодом. А тепер візьмемо під розгляд не західні, а східні елементи.

Нехай мені вільно буде зробити тут одне зауваження на маргінесі основних висновків. Серед народів східньої пог ловини европейського континенту спостерігаємо одну чудну, майже настирливу звичку: намагання робити вигляд, що вони цілком західні, та заперечувати наявність будь-яких не західніх (точніше, незахідньоєвропейських) рис у їхньому національному обличчі. «Польща — забороло західньої, католицької культури»; «чехи — єдина слов'янська нація з західнім життьовим стандартом»; «Угорщина, — що її Золота Булла одночасна з англійською Великою Хартією»; «румуни — Торді нащадки римських легіонерів». Такі твердження доводиться зустрічати часто. Не хочу казати, що вони фактично незгідні з правдою, — принаймні до якоїсь міри. Проте від них тхне ментальністю бідняків, що люблять нахвалятися своїми багатими родичами.

Але вернімося до нашого українського конкретного випадку. Я стверджував суттєво західній, себто европейський, характер України. Але це не значить, що я заперечую існування сильних незахідніх елементів в українському нащіональному типі. Підо впливом сил, що променювали зі Сходу, загальноевропейські прикмети зазнали змін, — хоч вони не були знищені й заступлені іншими.

Але яке значення має в контексті української історії поняття «Схід», «Орієнт»? Цей термін застосовують до двох зовсім різних історичних об'єктів: з одного боку, до світу східнього християнства Й візанійської культурної традиції, та, з другого боку, до світу евразійських кочовиків. Ясно, що ці два значення поняття «Схід» між собою цілком не пов'язані. Крім цього, хоч обидва «Сходи» відіграли першорядну ролю в розвитку України, вплив кожного з них здійснювався в зовсім інший спосіб.

. Почнемо від Сходу евразійських номадів. Предки українського народу були від непам'ятних часів землеробами. Вони заселювали смугу лісостепу, що простягається від карпатського підгір'я до східніх допливів Дніпра. На південь від тієї території прадавньої рільничої культури лежали відкриті степи, що по них мандрували кочовики. До перших століть християнської ери номади південноукраїнських степів були іранського походження. Здається, що між скитськими й сарматськими чабанами й войовниками та протоукраїнськими хліборобськими племенами існували своєрідні симбіотичні взаемини. Якщо вірити етнологам, сліди іранського впливу можна досі знайти в українському й російському фолкльорі. Ста новище змінилося грунтовно, коли, в наслідок Великого переселення народів, на зміну іранській окупації степів прийшла, тюркська. Починаючи гунською навалою в 4 стол. по Xp. і хінчаючи зруйнуванням Києва монголами в половині 13 століття, кілька великих хвиль євразійських кочових орд, переважно тюркського походження, кидалися одна по одній прибоєм на українські землі. Після цього в понтійських степах уже не появлявся жоден новий кочовий народ. Але з поділів Монгольської імперії виникло, як одна з держав-спадкоємиць, Кримське ханство, що в 15 стол. стало васалем Оттоманської Порти. Національним промислом кримських татарів було людоловство. Україна зазнавала майже щорічних татарсьжих набігів, що приносили їй невимовне горе. Можна сжазати без помилки, що боротьба проти татарської загрози становила центральну проблему в українській історії, аж до часу ліквідації Кримського ханства за панування Катерини П.

Наведені факти самі собою добре відомі, але наше завдання витягнути з них деякі загальні висновки. Знаходимо аналогію між Україною Й такими орієнтальними країнами, як Єгипет, Месопотамія Й Іран, що теж були виставлені на періодичні номадські наїзди. Проте різниці тут більше Baroмі, ніж подібності. Поперше, українське хліборобство, на відміну від згаданих жраїн Близького Сходу, завжди належало до европейського, індивідуального типу, а не до типу єгідравлічної агрикультури», — щоб ужити терміну Карла Віттфогеля, — що характеристична для сухої зони, де збереження осілої цивілізації в річкових долинах і базах залежить від існування централістично керованих споруд для наводнення.² Подруте, в Україні не було чіткого, визначеного самою природою, розмежування між землями хлібороба й кочовика. Підсоння понтійських степів хонтинентальне, але не в більшій мірі, ніж підсоння американського Середнього Заходу. Ця урожайна рівнина була дуже сприятлива для рільництва, але рівночасно вона творила вимріяне пасовище для отар номада. Це спричинювало відсутність виразної граничної лі- нії міх заселеною країною й так званим «Диким полем». Щоб бути точним, тут узагалі не доводиться говорити про лінію, але радше про граничну смуту, широкий пояс рубіжних земель. Тут надибуємо сугестивну паралелю між українським і американським історичними процесами. Фредерік Джексон Тернер пропонував, щоб американську історію досліджувати з погляду великого колонізаційного процесу, що в Його ході Дикий Захід, — цей відповідник українського Дикого поля, —- зазнав ступневого освоєння та пристосування до осілого, цивілізованого побуту.³ Вважаю, що Тернерова «теза пограниччя» (Frontier Thesis) Morma 6 TBopuTu дуже плідний методологічний засіб й у вивченні української історії. Але й тут знов не можна перенапружувати паралелю. Віднопшаення сил, що існувало між українцями й тюрхськими номадами, було зовсім інакше, ніж між англосакськими американцями й індіянськими тубільцями. У випадку Америки рух експансії на захід був безперервний і безповоротний. Зате у випадку України границя впродовж віків коливалася то в цей, то в той бік. Слов'янська хліборобська колонізація раз-у-раз вирушала на підбій Дикото поля, наматаючися станути міцною ногою на берегах Чорного моря; це були завоювання як плуга, так і меча. Але ці передові позиції хліборобської культури періодично заливали хвилі номадизму. Кому пощастило врятуватися від смерти або полону, тому доводилося шукати порятунку в більш захисних північних і західніх сторонах, прикритих лісами, горами й болотами. Але татарські набіги деколи доходили навіть до цієї безпечнішої зони. Ця вікова, епічна боротьба скінчилася щойно в другій половині 18 стол. коли після остаточного знищення Кримського ханства українське селянство тривало заселило понтійські степи,

Який вплив на формування українського національното типу можна приписати цим зв'язкам з евразійськими кочовиками? Це був передусім могутній гальмівний чинних, Велетенські втрати в людях, матеріяльних добрах і культурних цінностях, що їх потерпіла Україна, очевидні. Тут треба особливо підкреслити знищення міст. Київська Русь уже посі дала розвинене міське життя. Але під час великої монгольської навали в 13 стол. ці городські центри систематично зрівнювано з землею. Мусимо теж згадати про перерізання тортовельних шляхів, що відіграло велику ролю в занепаді квітучої культури середньовічної Руси. Цей занепад почався вже навіть до появи татарів, як наслідок грабіжницьких дій їхніх попередників, печенігів і половців.

Але це тільки частина цілої картини. Другий бік — це внутрішнє перетворення українського суспільства підо впливом того виклику, що його ставило Дике поле. Тут можна ще раз звернутися до американської аналогії. Згідно з Тернером, «пограниччя», — що під ним слід розуміти переходову смугу між заселеними землями й Диким Заходом, — було визначальним фактором у формуванні американського національного характеру. Людина пограниччя, — піонер 1 ковбой, — стала в багатьох відношеннях репрезентативним американцем. Звичаї й установи, що виникли в умовах пограниччя, забарвили собою весь американський побут, не виключаючи землі давнього поселення вздовж східнього побережжя. Ці твердження можна, з відповідними змінами, прикласти й до української історії, може, навіть з більшим правом, ніж до американської. Українською людиною пограниччя був козак, що в 16—17 століттях став репрезентативним типом свого народу. Треба зауважити, що навіть у тих областях України, наприклад, Галичині, що фактично не були охоплені козацьким рухом, знаходимо незчисленні народні пісні, що прославляють козаків. У своїй суті козацтво було організацією військової самооборони населення загрожених пограничних земель. Воно становило авангард української селянської колонізації, але при цьому воно теж запозичило багато тактичних засобів і звичаїв від своїх ворогів-татарів. (Подібно американські піонери багато дечого навчилися від індіян). Однак згодом військова організація, що спонтанно виросла на пограниччі, почала ступнево відігравати щораз важливішу ролю теж у житті осілого ззпілля, Україна, що раніше входила до складу великого князівства Литовського (т. зв. ЛитовськоРуська держава), після Люблінської унії (1569) опинилася під пануванням Польщі, Польська річпосполита була неспро можна забезпечити своїм українським провінціям ефективну охорону проти постійної татарської загрози. Крім цього, Польща накинула Україні суспільний устрій, чужий і ненависний більшості українського народу. У конституційних рамках, речіпосполитої, — де монополія влади належала шляхті, а селянство було цілком закріпачене, — не було місця на верству вільних і озброєних «плебеїв». Польські намагання знищити козацьку військову організацію приводили до напруження, що постійно зростало й нарешті в 1648 році вибухло великою революцією. Після перших боїв між козацькими й польськими силами населення «волости» (запілля) майже поголовно піднялося проти польського режиму. Тепер «покозачилося» багато людей, що зовсім не були козаками в первісному значенні пограничних войовників, але радше належали до селянства, міщанства чи навіть дрібної православної шляхти. Військова організація пограниччя поширилася на розлогі простори, звільнені звід польського панування, та послужила як основа нового суспільного Й адміністративного ладу. Наприклад, козацькі військові з'єднання, полки Й сотні, тепер перетворилися на територіяльні адміністративні одиниці. Офіційною назвою нового політичного організму, української Козацької держави, було «Військо запорозьке». Революція 1648 року теж спричинилася до прийняття нової національної назви. Слово «Україна» означає, на думку багатьох, «погранична земля» й спершу стосувалося справді шограничної смути, що в ній коренилася козаччина. Перенесення козацької системи з пограниччя на волость сприяло поширенню й популяризації назви «Україна», що її тепер стали уживати, -зразу тільки в розмовній мові, — як назви всісі території, яка опинилася під козацькою юрисдикцію. Нове ім'я ступнево замінило традиційне, «Русь», що виводилося від середньовічної Київської держави.

Підсумовуючи цю частину доповіді, можемо зробити наступні висновки. «Схід» евразійських номадів мав подвійний вплив на формування українського національного характеру: поперше, як гальмуючий чинних на шляху нормального поступу країни, подруге, через сильну оборонну реакцію з боку українського народу. Проте, це ще не робило самої України евразійською. Іншими словами, евразійська кочова стихія діяла на український народ ззовні, але вона не була «інтерналізована», вона не стала складовою частиною українського національного типу. Другий великий східній вплив, — трецьха (візантійська) релігійна й культурна традиція, — діяв зовсім відмінним способом: з середини, формуючи саму духовість суспільства.

Я переконаний, що більшість з-поміж присутніх у цій авдиторії знають чарівне оповідання про «пробу вір», що входить до староруської «Повісти временних літ». Повість розказує про те, як Володимир Великий київський витравив посольства до різних країн, щоб пізнати їхні релігії, та як врешті князь і його радники, захоплені звітом про красу візантійських церковних відправ, вирішили прийняти християнство з Константинополя, Це тільки легенда чи, точніше, мандрівний літературний мотив, правдоподібно позичений літопис цем з чужого джерела. Все таки цей перехаз можна розглядати як вказівку на те, що грецьке християнство саме своїм естетичним аспектом було близьке й рідне народові Київської Руси.

Але деякі новітні українські історики, — наприклад, визначний дослідник середньовічної та церковної історії С. Томашівський, думають, що вибір Володимира) був тратічною, епохальною помилкою. Бо через прийняття християнства зв його східній постаті Русь-Україна засудила себе на духовний застій і безплідність та замкнула собі шлях до того, щоб стати повноправним членом европейської спільноти. Цей погляд перегукується з відомою теорією Арнольда Тойнбі, який у своїй схемі «цивілізацій» світу рисує гостру поділову лінію між «західньою цивілізацією», що обіймає католицькі Й протестантські нації Юврони, разом з їхніми заморськими відгалуженнями, та «східньохристиянською цивілізацією», себто середньовічною Візантією й її модерним спадкоємцем — Росією.

Що можемо сказати на ці теорії? Передусім мусимо тямити, що вибір, зроблений Володимиром, не був випадковий. Він був передрішений тією обставиною, що українські землі належали до сфери променювання грецької Й гелленістичної культури вже добрих півтора тисячоліття до хрищення Руси Починаючи з 7 століття перед Хр. побережжя південної України й Криму було засіяне грецькими колоніями. Між приморськими грецькими містами державами та протослав'янськими племенами в глибині країни існували торговельні Й культурні зв'язки. Більшість цих поселень затинула під час Великого переселення народів, але деякі таки збереглися. Київська держава, що народжувалаєя, від самого початку Й ще довго до своєї християнізації підтримувала різноманітні зносини з візантійським світом.

Крім цього, Східня імперія в 10 стол., за панування великої Мажедонської династії, came перебувала на шпилі своєї політичної й культурної сили. У той час Візантія могла, мабуть, більше принести молодій Русі, ніж латинське християнтво давало новонаверненим народам Північної й СередньоСхідньої Европи. Пересадження багатої грецько-візантіської культури, — почасти запозиченої прямо з Царгороду, а почасти присвоєної в її болгарській версії, —» на сприйнятливий грунт молодої слов'янської країни дало єпонуку до швидкого культурного розквіту Київської Руси, нким вона себе прирівняла до відносно найбільш розвинених частин тогочасної Европи. Правда, візантійство, He зважаючи на весь свій блиск і вишуканість, на довшу мету зраджувало деякі разючі прояви кволости. Воно було радше статичним, і йому бракувало того надзвичайного динамізму й творчої снаги, що Їх латинське християнство розгорнуло після 1000 року, у романську і готичну епохи. Однак ми маємо право зробити наступне гіпотетичне твердження: здається правдоподібним, що коли б не наїзди кочовиків, Київська Русь була б спромоглася на те, щоб перебороти візантійську статичність та дотримати юроку з загальним европейським прогресом. Це припущення знаходить євоє підтвердження в тому факті, що домонгольська Русь, хоч перебувала в церковній залежності від Царгороду, ніяк не була духово ізольована та вороже настроєна до латинського Заходу, якщо не рахувати принагідних богословських полемік.

У цьому місці можемо знову підхопити нитку наших попередніх висновків стосовно західнього первня в українсь кому національному типі. Київська держава відзначалася наступною знаменною прижметою: вона поєднувала переважно ехідню, грецько-візантійську релігійну й культурну традицію з переважно західньою суспільною й політичною структурою. Багатозначний факт, що політичний візантинізм залишився цілком чужий Київській Русі. (Візантійська теократія згодом прищепилася в Московському царстві, в часи його піднесення, де вона сполучилася з державною організацією, зформованою на зразож орієнтального деспотизму Золотої Орди). У домонгольській Русі, — як на середньовічному Заході та на відміну від Візантії й Москви, - - державна й цержовна влади були не злиті, а розділені, при чому кожна з них була автономною у своїй власній сфері. Державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники: суспільний лад, що Його характеризували дотовірні відносини; пошанування прав і тідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських промад; територіяльна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. І щей свободолюбний, европейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох: Галицько-Волинська держава 13—14 століть виразно еволюціонувала до февдального устрою. Дозрілий февдалізм, включно з февдальним парляментаризмом, знаходимо в ЛитовськоРуській державі 14-16 століть. Козацька держава 17—18 стоnity посідала становий устрій (Stindestaat, society of estates). I Te не був випадок, що в 19 стол. — в добу, коли Україна була політично асимільована Росією, — всеросійський лібералізм і конституціоналізм знаходив собі найсильнішу підпору власне в українських провінціях імперії. Коли б встояла відроджена 1917 року самостійна українська держава, вона, певно, була б примістилася в скалі західніх конституційних форм. Українська громадськість у своїй більшості бажала демократичної республіки з соціялістичним забарвленням, а консервативна меншість схилялася до контитуційної монархи.

Eroc і естетичне чуття українського народу закорінені в духовій традиції східнього християнства. Але поскільки країна рівночасно була у своїй соціяльній і політичній струхж турі частиною европейського світу, постільки українці прагнули до синтези між Сходом і Заходом. У релігійній сфері це зробило Україну клясичною країною унійної традиції. Але ця тенденція була притаманна всім українцям, а не тільки жатоликам східнього обряду. Вона сильно позначилася серед більшости українського народу, що дотримувалася православія, а також серед українців-протестантів. За приклад може служити Київська Академія, розбудована митрополитом Петром Могилою, що стала головним інтелектуальним центром цілого преко-православного світу та у своїй організації й протрамі навчання Йшла за прикладом західніх університетів, Ця тенденція знайшла свій вираз і в мистецтві, в стилі українського (або козацького) барожко, який в оригінальний спосіб сполучав візантійські й західні первні.

Приходимо до наступного висновку. Україна, — розташована між світами грецько-візантійської Й західньої культур і законний член їх обох, — намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції в живу синтезу. Це було велике завдання Й не можна заперечити, що Україна не зуміла його повнотою виконати. Україна наближалася до цієї синтези в великі епохи своєї історії, за Київської Руси й за козаччини 17 століття. Проте, хоч ці епохи були багаті ча потенціяльні можливості та часткові досягнення, в обох випадках остаточна синтеза зазнала невдачі, й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від розривних внутрішніх сил. У цьому сенсі можна сказати, що велике завдання, яке творить історичне покликання українсьKOTO народу, залишається досі не виконаним і ще належить до майбутнього.

---

Примітки