(1919, Відень - 1984) - укр. історик, політолог, публіцист.
Осердя філософських зацікавлень Л.-Р. становило історичне пізнання та філософія історії.
Розпочинав студії у Львівському ун-ті, продовжував у Берліні, завершував 1945 р. в Карловому ун-ті (Прага). Працював у різних зарубіжних науковоосвітніх закладах.
У центрі історіографічних інтересів Л.-Р. - історія укр. суспільно-політичної думки од середини XIX ст. до 30-х рр. XX ст.
Найвагоміші праці присвячені Драгоманову, Липинському, Хвильовому, Назарукові. Інтереси Л.-Р. як політолога концентруються навколо чільної теми - доля України в новітній історії. Він займався як аналізом визначальних тенденцій політичних змін у новітній Україні, що розглядались у контексті сучасного світового процесу, так і політичним прогнозом.
Відчутним у його працях є вплив філософії історії Гегеля, зокрема ідей щодо наявності в історичному процесі власної об’єктивної логіки та можливості свободи тільки у правовій державі.
Крім того, універсалізм і лінійність філософії історії Гегеля були одним із джерел поділу Л.-Р. націй на історичні та неісторичні.Хоча такий поділ не є достатньо методологічно обґрунтованим (включно із його наслідком - віднесенням українців до неісторичних націй), але приймаючи його, Л.-Р. зміг чітко вирізнити два шляхи і, відповідно, два способи націотворення.
Відсутність історично сформованої державницької і культурної еліти утруднює побудову національної держави. Попри тлумачення української нації як неісторичної, Л.-Р. визнавав у її становленні наявність певного культурного успадкування й на рівні еліт.
Ідея історичності є чільною в політико-філософських міркуваннях Л.-Р.
Звідси - критичне ставлення до таких концепцій в етнології і націології,
які методологічно споріднені з романтизмом, голізмом та есенціалізмом.
Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, Л.-Р. як історик близький до “державницької школи” в української історіографії.
Звертаючись до популярної в певних історіософських побудовах антитези “Схід — Захід”, він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (суспільно-політичної) та східної (християнсько-духовної).
Досить різке протиставлення етосу й естетичного чуття українців, з одного боку, та особливостей їхньої суспільнополітичної традиції, з другого, пом’якшується тезою Л.-Р. про “унійність” української свідомості, що значно посилює підстави для віднесення українців до європейської спільноти народів.