Дослідники вже не раз звертали увагу на одну разючу відмінність між історичним розвитком країн Західньої Жвропи й тих, що розташовані в східній половині континенту.
Перші, зокрема Франція Й Англія, зазнавали, не зважаючи на деякі революційні потрясення, безперервного тисячолітнього росту вгору. Менш сприятливою була доля Німеччини, а далі на схід годі знайти країну, яка не пережила 5 у якийсь час трагічного заломлення та періоду національної сарішя детіпшіо (позбавлення прав вільної людини), що інколи тривало століттями. Приходить тут на думку поневолення балканських народів та Угорщини турками, розчавлення Чехії габсбурзьким абсолютизмом і поділи Польщі.
Україна типово східньоевропейська країна, бо її історія до високого ступення позначена браком тяглости, дисконтинуїтетом. Це твердження стосується передусім державної ортанізації та високої культури — тієї, що її носієм є звичайно провідні суспільні верстви. Саме ця «надбудова» в першу чергу падала під ударами ворожих сил та несприятливих обставин; низові суспільні клітини (сім'я, сільська громада) та народна культура виявляли більшу відпорність на історичні лихоліття.
Коли в Східній Европі в 19 столітті почали розгортатися національно-визвольні рухи, вони належали до двох різних категорій. У рухах першої категорії провід залитався за традиційно панівною верствою, шляхтою; цей провід лише ступнево поповнювався допливом нових людей плебейського походження. Програми національних рухів цього типу характеризував історичний легітимізм: їхньою метою було відновлення старої державности в Її давніх границях. Щодо рухів другого типу, то провідну верству треба було творити зовсім наново, а зусилля були спрямовані на те, щоб «природну» етнічну спільноту підняти до рівня політично свідомого національного існування. Рухи цієї другої категорії мали повільніший старт, ніж перші, але вони черпали силу з своєї ідентифікації з прагненнями мас і скористали з неминучої демократизації суспільної структури. Часто траплялося, що територіяльні домагання націй двох типів перебували в конфлікті; в кінцевому рахункові перемога звичайно залишалася за другою категорією. Ці дві категорії називають націями «історичними» й «неїсторичними»,
Якщо ці поняття мають служити як корисні знаряддя історичного пізнання, треба тямити ось що: поперше, «неісторичність», у даному розумінні, зовсім не означає, що якась країна позбавлена історичної минувшини, — нона насправді інколи могла навіть бути багатою і славною, — але радше це поняття просто вказує на розрив у історичній тяглості (хонтинуїтеті) народу, спричинений утратою традиційної репрезентативної верстви. Подруге, радикальна суперечність, що її бачимо між цими двома типами, жоли їх схоплюємо як абстрактні соціологічні моделі, зовсім не перешкоджає тому, що в історичній дійсності існують перехідні форми, що за Їх приклад можуть служити чехи. Щодо України, то в основному вона підходить під категорію «неїсторичних» націй (у тому умовному розумінні, що в ньому тут ужито це поняття); проте в її становленні були також елементи тяглости, які подекуди наближають її до категорії «історичних» націй.
Новітня українська державність 20 віку не була простим продовженням або відновленням козацької держави 17—18 століть, а очевидно тим мешше Київської та Галицьхої Руси1. З другого боку, не вільно не добачити тих ланок, що пов'язують національне гізогрітепто 19 століття з козацьжою добою. Початки новітнього національного руху лежали в тих областях України, де козацькі традиції були найсильніші, і більшість провідних постатей первісно вийшла з нащадків козацької старшини. Символи й ідеї, що походили з козацької традиції, відограли важливу ролю ще навіть у роки революції 1917 року.2
Під «українською історією 19 століття» можна розуміти дві різні речі: з одного боку, історію національного руху, з другого — історію країни й народу. Ці два розуміння тісно переплітаються, але вони не тотожні.
Починаючи з 1840-их років, аж до революції 1917 року тягнеться безперервний ланцюг груп та товариств, — оформлених або неоформлених організаційно, — що посвятили себе ідеї хультурного й політичного відродження України як відрубної нації. Той рух, — хоч шоборюваний і переслідуваний царською владою, — виявився непереможним. У деякі періоди він засвідчував велику динаміку, як, нанриклад, у 1870-их роках; знову ж в інші періоди, наприклад, в 1880-их роках, він, могло здаватися, западав у зимовий сон. Плідним завданням, що його досі не зуміла повністю виконати історична наука, було б крох за кроком дослідити шлях, пройдений українським національним рухом, як Нн Кухажевський та Франко Вентурі дослідили шлях розвитку російських революційних рухів.3
Проте ясно, що аж до самого передодня революції 1917 року національно свідоме українство становило рух меншости всього населення. (Це стосується тільки підросійської України; інакше було становище в Галичині під Австрією).
Перед 1905 роком національний рух мало зачіпав селянські маси. Бувши наскрізь українськими всіма своїми об'сктивними, етнічними прикметами, вони ще не встигли набратися модерної національної свідомости й залишалися політично назагал аморфні. Члени вищих кляс були переважно зрусифіковані та, — за винятком тих, що активно ангажувалися в українському русі, — самі вважали себе за приналежних до російської нації. Виринає питання, чи в таких умовах дослідник має право включити в «українську історію» все те, що діялося на українській території.
Один мемуариєст записав наступне спостереження: жартом казали, що коли б випадково розбився потяг, що в 1903 році віз з Києва до Полтави делегатів на відкриття пам'ятника шоетові Котляревському, це означало б, шо українському рухові па довгий час прийшла «кришка»; бо майже всі його провідні діячі вміщались у двох вагонах цього потяга 4
Але як же тоді пояснити, що рух, який на переломі століття нараховував ледве кілька тисяч здеклярованих прихильників, уже біля 1905 року почав набирати масового характеру, а ще через дванадцять літ вибухнув 1917 року як народження понад тридцятьмільйонової нації? На ше може бути тільки одна відповідь: серед населення України діяли також інші сили, які, не бувши тотожні з національним рухом, мали це саме спрямування і приціл і, немов притягнені непереборним тяжінням, врешті злилися з ним. Велике значення національного руху полягало в тому, що він відограв ролю каталізатора.
Але ми не зуміємо історично збагнути зародження новітньої української нації, якщо зосередимо увагу виключно на національному русі в вузькому значенні слова. Тут дослідник мусить взяти до уваги усякі інші сили, наприклад, працю українських земств або діяльність українських віток різних «всеросійських» революційних організацій, починаючи з декабристів, через народників, аж до марксистських і робітничих гуртків гна переломі століття5 ва вони принесли свій вклад у формування модерної України. Крім того, при докладніших дослідах звичайно виявляється, що такі рухи (хоч вони не виявляли української національної свідомости у цілком скристалізованому вигляді) мали її в зародковому стані, в постаті «південноросійського» регіонального або «територіяльного патріотизму».
Таким чином можемо ствердити, що центральна проблема зв новітній українській історії — це постання нації, перетворення етнічномовної спільноти на самосвідому полі" тичну й культурну спільноту. Доскладніше вивчення цього предмету мусіло б включити дослідження всіх чинників, що впливали на націотворчий процес, чи то сприяючи йому, чи то спиняючи його. Треба було б взяти також до уваги взаємопов'язаності з усіма іншими силами, чинними на ширшій сцені Східньої Европи.
Характер новітньої української історії рішуче міняється після 1917 року. Формування нації в основному завершилося в революційні роки 1917—20.6 "Упродовж останніх чотирьох десятиліть центральний мотив в українській історії — боротьба нації за збереження свого існування під чужинецьким пануванням та за відновлення Її свободи й незалежности. Ця боротьба спрямовується аж по сьогоднішній день передусім проти радянської Росії. Але в міжвоєнний період на західній частині території України вона зверталася й проти Польщі, а в роки другої світової війни — проти нацистської Німеччини.
У дослідах над дореволюційною історією України доводиться наголошувати передусім соціяльно-економічний розвиток і еволюцію суспільної думки. Зате політично зорієнтована історіографія була б тут відносно непродуктивна.
«Українці, — що не тільки не посідали самостійної держави, але навіть такого напівнезалежного, автономного шолітичного організму, тцо Його мали поляки у вигляді «Конгресового королівства», — не були спроможні брати участь у політичному житті на державному рівні. Вони не мали прямого зв'язку з великим світом дипломатії та військових справ. Міжнародний порядок, установлений на українських землях в останній третині 18 століття, через прилучення чорноморського краю та Правобережжя (себто території на захід від Дніпра) до Росії, а Галичини до Австрійської імперії, — перетриваз в основному незмінно аж до 1914 року. Цей довгий період стабільности спричинився до того, що всяка думка про зміну існуючого міжнародного порядку здавалася сучасникам далекою й нереальною.7
Умови в Російській імперії — принаймні перед 1905 роком — унеможливлювали явне політичне життя. З цього погляду українці в Австрії користувалися великою перевагою супроти своїх земляків, що жили лід пануванням Росії. Від часу революції 1848 року галицькі українці брали участь У виборах, мали парляментарне представництво, політичну пресу, партії і громадські організації. В підросійській Україні толітичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом — через підпільні групи, що засяг їхньої діяльности був, з природи речей, обмежений. Однак, зміни в суслільній структурі та нові духові течії мусіли врешті теж неминуче приводити до політичних наслідків.
Два великі етапи (в соціяльному розвитку дореволюційної України — ще, поперше, скасування кріпаччини в 1861 році та, подрутге, розгорнення модерної промисловости під кінець століття. Обидві події не обмежувалися Україною, а поширювалися на всю Російську імперію. Проте українські землі відзначалися деякими соціяльно-економічними особливостями. Загальнопоширена серед західніх учених думка, що Україна була буцімто повнотою вплетена в господарську тканину імперії, «немов Пенсільванія у Сполучених Штатах», — неправильна. Українське селянство ніколи не знало системи земельно-передільної «общини», і воно, безперечно, було більш індивідуалістично настроєне, ніж російські «мужики»8 Через чорноморські порти українське хліборобство пов'язувалося з світовим ринком; російський аграрний екпсорт у більшості йшов з України. Україна завдячувала швидке розгортання свого гірництва та тяжкої промисловости масовому допливові чужоземних інвестицій. У багатьох віднощеннях Україна перебувала в тісніших економічних зв'язках з закордоном, ніж з центральною Росією,9
Аграрне перенаселення та гірка доля індустріяльних робітників доводили що загострення соціяльних суперечностей на Україні. Характеристична для української дійсности (явище, що його знаходимо й в інших «неісторичних» країнах) часткова збіжність соціяльних і національних конфліктів. Великі землевласники, капіталісти та промислові підприємці були переважно члени місцевої російської, польської, чи жидівської меншостей або чужинці. Таким чином майбутня революція мусіла бути рівночасно соціяльна й національна. Український національний рух не був обмежений якоюсь однією суспільною верствою. Він знаходив собі індивідуальних поплічників серед вищих кляс і сягав до індустріяльного робітництва. Однак найприхильніше Його прийняли середні шари: заможне селянство, сільська інтелігенція й півінтелігенція та міська дрібна буржуазія, що народжувалася. Тісні зв'язки існували між національно свідомим українством та кооперативним рухом, що швидко розростався в роки перед першою світовою війною. Більші міста зберігали переважно російський характер; ця обставина згодом надзвичайно утруднила становище України під час революції. Але якщо судити з прикладів інших країн з подібною соціяльною структурою, могло здаватися, що «українізація» великоміських центрів — це тільки питання часу.10
"Треба ще зупинитися на питанні, як на Україні відбивалася господарська політика російського уряду. Деякі іеторики-економісти, що працювали під час раннього радянського періоду (М. Слабченко, М. Яворський, О. Оглоблин, М. Волобуєв), для визначення становища України в колиш» ній царській імперії вживали терміну «колоніялізм». Вибір цього поняття, позиченого з марксистського арсеналу, не був дохонче щасливий.11 Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зарахувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій европейської Росії. Економічний прогрес України («Півдня Росії») у багатьох відношеннях поступав швидше, ніж московського центру. Проте господарська політика уряду була здебільша несприятлива для українських інтересів. Наприклад, Україна несла на соінші первні української спадщини, які не підпадали під таку експропріяцію, систематично приглушувано та винищувано. Наприклад, російський уряд зважився звести українську мову до рівня селянської говірки і тому видав 1876 року загальну заборону всіх українських публікацій. Наперекір цьому жахливому натискові українські мовознавці й етнографи захищали ідею, що Україна — це окрема етнічна одиниця, на рівні з іншими національними групами слов'янської сім'ї; українські історики, від Костомарова до Грушевського, доводили тяглість минулого розвитку їхньої країни, від передісторичних ло нових часів.
Національна свідомість обіймає не тільки систему ідей більш-менш раціональної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені. Це не випадок, що репрезентативним георем Ужраїни у 19 столітті був не державний муж або воїн, а поет — Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила ії продовжує бачити в його особі пророка, який своїм надхненним словом торкає і перетворює серце свого народу.
Щодо української політичної програми, то її підвалини були покладені в 1846—47 роках гуртком молодих інтелектуалістів у Києві, що відомий під іменем Кирило-Методіївського Братства. Зазнаючи ступнево ревізії та розробки, вона залишилася плятформою українського руху аж до самої революції. Клясичний її виклад знайдемо в писаннях найвизначнішого українського мислителя другої половини 19 століття Михайла Драгоманова. Деякі індивідуальні та групові ідейні розходження були неминучі; проте назагал в українському русі панувала далекосяжна однозгідність щодо засадничих справ: наполегливе прямування до радикальної соціяльної реформи, але без духа жорстокости та виключности, що були штритаманні багатьом російським революціонерам; відстоювання політичної свободи та конституціоналізму в західньому стилі; пропагування федералістичної перебудови імперії як засобу для задоволення українських національних прагнень, без конечности повного розриву з Росією.
Проте від 1890-их років існувала також альтернативна програма сепаратизму та державної самостійности України. Вона здобула визнання з боку галицько-української громадськости, але в підросійській Україні більшість речників національного руху залишилася вірна традиційній федералістичній програмі. Її заложенням була віра в те, що майбутня демокжратична Росія зуміє скинути з себе царистську спадщину їмперіялізму, централізму та національного поневолення. Щойно в 1917 році, під впливом досвіду з російською «револіоційною демократією», український національний рух остаточно звернувся до самостійницької ідеї. Еволюція українськжої політичної думки від федералізму до сепаратизму нагадує розвиток чеської національної програми — від Паляцьхого до Масарика.
Важливо зафіксувати ті ідейні формули, що в них українські мислителі окреслювали опозицію своєї нації до Російської імперії. Один з перших, хто схопив цю проблему, був колишній лідер Кирило-Методіївського Братства — М.Костомаров. Він протиставляв київську традицію свободи й індивідуалізму московській традиції авторитаризму й підкорення особи колективові. 13 Пізніші українські публіцисти та політичні мислителі не раз поверталися до цієї справи, хоч вони вже не користувалися костомаровською романтичною термінологією. Вони вбачали в Україні, через її глибоко закорінену любов до свободи, — органічну складову частину европейської спільноти народів, що до неї деспотична Московщина-Росія ніколи не належала як дійсний і захонний член. «Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до 18 ст. |себто поки над нею не запанувала Росія| була більш зв'язана з Західньою Ювропою, і хоч з проволокогю, завдяки татарам, та все Ж ішла разом з Західньою ХЕвропою в суспільному і культурному процесі».14 Ці слова Драгоманова, лівого ліберала і соціяліста, знаходять собі паралелю в міркуваннях консервативного мислителя В. Липинського: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем'я, не віра... а інший, витворений віками устрій політичний, інший... метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства».15 Українські мислителі вірили в те, що визволення їхньої батьківщини, — шляхом федералізму чи сепаратизму — приспішило б лібералізацію цілої Східньої Европи. Згідно з їхнім переконанням, централістична структура імперії служила фундаментом, на якому тримався царський деспотизм. Розбиття цієї монолітної єдности, що для її збереження була конечна система загального поневолення, визволило б творчі, свободолюбні сили всіх народів, не виключаючи самих росіян.
У дослідах над інтелектуальною історією дореволюційної України не сміємо оминати тих учених українського походження, що працювали то російських університетах, ви» давали свої твори по-російськи, яких через це звичайно вважають за росіян. Назвім бодай кількох з них: філософи Памфіл Юркевич і Володимир Лесевич; економісти Микола Зібер, Микола Яснопольський і Михайло Туган-Барановський,; соціологи Максим Ковалевський і Богдан Кістяковський; лін» гвіст Олехсандер Шотебня; літературознавець Дмитро Овсянико-Куликовський; військовий теоретик Михайло Драгомиров. Список можна б легко продовжити. Виринає питання, яким правом наважуємося причисляти ці «світила російської науки» до української інтелектуальної традиції. Вивчаючи життєписи цих людей, знаходимо, що хоч вони вистерігалися явної ідентифікації з українським рухом, — що могло б мати хатастрофальні наслідки для їхнього професійного життя, — вони підтримували контакти з національним рухом як його «таємні прихильники». Коли б справа обмежувалася тільки цим, їхні зв'язки з українством могли б мати понайбільше біографічний інтерес. Але важливіша тут обставина, що структура мислення цих учених зраджує їх український ухил, хоч часто це проявлялося невловним способом, який на перший погляд малопомітний для стороннього спостерігача. На цьому місці мусить вистачити одного прикладу, що ілюструє нашу тезу. Це стосується Федора Мищенка (1848— 1906), блискучого дослідника античної історії, що особливо цікавився питанням самоуправи автономної міської громади («поліс») та федералізму у старовинній Греції. Згідно з одніею недавньою радянською розвідкою, «в цьому наполегливому підкреслюванні федерального принципу не можна не бачити впливу ідей українського буржуазного націоналізму». 16
Виникнення модерної української нації можна розуміти як наслідок взаємодії соціяльних сил та ідей. Суспільні перетворення, які відбувалися на українських землях упродовж 19 століття, підготовили народ для сприйняття національної ідеології, розробленої працею кількох поколінь інтелектуалістів. Політика царської Росії полягала в тому, щоб придушити діяльність інтелектуальних кіл. Рівночасно уряд застосовував до мас систему патерналістичного нагляду, щоб таким чином охоронити їх від «зараження» та назавжди Затримати в стані громадянської незрілости. Ця політика була відносно успішна, бо, дякутчи їй, формування модерної української нації відтягнулося на десятиліття. Проте вона не зуміла перешкодити цьому на довшу мету, як це довело постання самостійної української республіки в 1917 році.
Дореволюційна Україна не посідала територіяльної едности. У двох великих імперіях, Росії та Австро-Угорщині, можна відрізнити кілька українських земель, що кожна з них розвинула свої власні яскраві прикмети. Історичне дослідження генези модерної української нації мусить приймати до уваги ці обласні відмінності.
Доводиться відрізнити основні українські землі, де національний рух устиг запустити коріння в дореволюційну добу, від тих, що залишилися пасивні з націотворчому процесі.
Землі, що належали до цієї другої категорії, назватимемо «побічними», або «маргінальними». Різниця між обома категоріями не залежала від величини поодиноких територій. Бо деякі «основні» землі (наприклад, Буковина) були менші, ніж інші, щщо належали до «маргінальних».
Обмеження місця не дозволяє на розгляд побічних земель, що до них належали Кубаншина на Північному Кавказі, Холмщина в Конгресовому Польському королівстві, та Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) в Угорщині. Щодо основних земель, то були вони наступні: в Росії —— Лівобереж- жя, Слобожанщина, південна Україна та Правобережжя; в Австрії — Галичина й Буковина Тому що українську історію звичайно розглядають з централістичної, московсько-петербурзької перснектизи, спробуємо приділити особливу увагу тим українським територіям, які не вміцаються в рамжи їсторії Росії, через що їх західні учені часто не помічають.
Лівобережна Україна (себто територія на схід від Дніпра) відповідала площі колишньої автономної Козацької держави, так званої Гетьманщини. Залишки старих інституцій дожили тут до царювання Миколи Ї: 1835 року відмінено традиційне українське право (т. зв. Литовський статут), а в 1831—35 роках скасовано міську самоуправу, побудовану на магдебурзькому праві. Лівобережне дворянство, що складалося з нащадків колишньої козацької старшини, декілька разів пробувало відновити автономний лад. Нагоди для цього з'являлись у Зв'язку з наполеонівською інвазією 1812 року та з польським повстанням 1830—31 року. Ці автономістичні прагнення дожили до 1840-их років. Одначе, на відміну від Польщі й Угорщини, історичному легітимізмові не судилося залишитися плятформою українського руху. Лівобережне дворянство не мало досить сили й солідарности, щоб визначити курс націочального відродження. Ця верства, як корпоративна одиниця, втрачає значення в другій половині століття. Їдеологічне та організаційне оформлення українства відбулося під знаком не історичного легптимізму, а народництва. Проте, лівобережні губернії, Полтавська й Чернігівська, продовжували відігравати ролю географічного ядра українського руху. Жодна інша частина України не дала стільки національних провідників; не було випадком, що саме тут національний рух зумів поширитися між масами вже перед вибухом першої світової війни.
Ужраїнське культурне відродження знайшло свій перший важливий центр далі на схід, на Слобожанщині. У 17 столітті ця територія належала до Московського царства, але була майже безлюдна. Її заселили втікачі з Подніпров'я, що принесли з собою козацький устрій. Слобідські козацькі полки перебували під прямим контролем центрального уряду, і вони не брали участи в бурхливій політичній історії Гетьманщини. Але столиці Слобожанщини, Харкову, судилося стати 1805 року місцем осідку першого модерного університету на українських землях. Це сталося завдяки грошовим пожертвам місцевого дворянства й міщанства17. У 1820-их і 30-их роках група письменників й учених, пов'язаних з Харківським університетом, поклали основи під українське письменство народною мовою та під наукове вивчення української етнографії та фолкльору. Їхні спонуки були аполітичні, але захоплення «народом», чадхнене Харківською школою романтиків, стало тривалою складовою частиною новітньої української національної свідомости, і його важливість була не менша, ніж традиція політичного автономізму, яка виводилася з Лівобережжя.
Південна (Степова) Україна складалася з колишніх земель Запорізької Січі та володінь кримських татар і Туреччини. У 18 столітті це було ще переважно не заселене «Дике поле», і ця територія ще довго зберігала в 19 столітті свій окраїнний характер. Поруч з українцями, ця земля приваблювала ще чимало різних інших поселенців: росіян, німців, греків, болгарів. Жодна інша частина України не мала стіль хи етнічних меншостей, як Шівдень. Українці степу та чорноморського примор'я, що багато з них ніколи не зазнало кріпаччини, виявляли дух самовпевнености та підприємности. Це не випадок, що під час громадянської війни селянський анархізм, що його репрезентував Нестор Махно, знайшов багато прихильників саме на Півдні. Участь Півдня в національному русі була відносно незначна, а Його вклад у формування новітньої України був передусім економічний.
За «старого режиму», — що на українських землях тривав до останньої чверти 18 століття, що, зрештою, відповідає загальноевропейському розумінню цього терміну, — Правобережжя було політично й господарсько зв'язане з Польщею, тоді як Гетьманщина і Слобожанщина мали своє обличчя, звернене до Московщини. Границя на Дніпрі відділяла західню і східню половини українського етнічного простору. Це змінилося після того, коли відкрилися чорноморські пристані. Тепер торгівля як правого, так і лівого берега переорієнтовувалася в південному напрямі. Це був вирішальний крок до економічної інтеграції українських земель та до створення географічно об'єднаного українського народного господарства. На Півдні дійшло теж, від 1880-их років, до могутнього розгорнення гірництва Й тяжкого промислу в Донецькому та Криворізькому басейнах, що спонукало деяких публіцистів називати цей обштир, — може, не без певного перебільшення, — «українською Америкою». Таким чином Південь став економічним центром тяжіння новітньої України.
Історичну індивідуальність Правобережжя (території на захід від Дніпра) визначала обставина, що навіть після анексії Росією 1793 року польська шляхта залишилася соціяльно панівним елементом у цьому краю і в значній мірі зберегла цю позицію аж до 1917 року. Кляса землевласників на ділі економічно виграла на зміні режиму, бо Її панування над селянством знаходило собі певнішу опору в поліції та військовій силі абсолютної монархії, ніж у недоладній адміністрації покійної Речі Посполитої. Магнати, власники велетенських лятифундій, прийняли наскрізь льояльну поставу супроти імперії. Зате середня і дрібна шляхта не зрікалася надій на відновлення польської державности, яка повинна була простягатися аж до історичного дніпровського кордону. Обидва повстання, 1830 та 1863 років, що мали свій початок у Конгресовій Польщі, перекидалися й на Правобережну Україну. Місцеві польські змовники пробували здобути підтримку українського селянства; вони вживали української мови у своїх проклямаціях та обіцяли, що в майбутній відродженій Польщі Україна-Русь становитиме окреме автономне тіло. Однаж ця агітація не натрапляла на прихильний відгомін, Спогади про стару Польшу були ненависні українським масам, які не забули козацьких війн, 1 для них саме слово «Польща» було символом поневолення. Також речники молодого українського національного руху послідовно відкидали польські претенсії на Правобережжя, бо це означало б поділ України між Росією й Польщею. Цей конфлікт може служити як яскравий приклад несумісности «історичної» та «етнічної» національної ідеї. Неспроможність поляків та українців поладнати їхні розходження та виробити спільну політичну поставу супроти Росії фатально заважила на дальшій долі обох народів.18 Однак, без огляду на цю невдачу, існування польсько-українського вузла на Правобережжі мало деякі позитивні наслідки для українського національного розвитку. Польські впливи, що обіймали майже половину української етнічної території, служили як противага до російського панування. Упродовж 19 століття західня частина України продовжувала бути зоною напруги, де російські Й польські сили змагалися за перевагу. Це скріпляло українську самосвідомість, як нації, відмінної й від Польщі й від Росії. А втім правобережна польська шляхта у значній мірі складалася з спольщених нащадків давньої української аристократії; а назіть первісно польські роди встигли протягом поколінь акліматизуватися до українського оточення, і вони посідали сильне почуття «територіяльного патріотизму». Наприклад, польські письменники цього краю використовували льокальні мотиви та створили «українську школу» в польській літературі. Польсько-українські вчоні зробили цінний вклад у вивчення крайової історії та етнографії. Українська громадськість рішуче відкидала програму «Нгайломської федерації», що була дорота серцям польської меншости на Україні. Але деякі концепції, що їх розробили польські правобережні публіцисти, вплинули на зростання української політичної ідеології.19. Деякі члени польської меншини на Україні, «не бажаючи бути чужими колоністами на рідній землі», — згідно із словами В. ТПипинського, — переступили межу, що відділяла дві національності та приєдналися до української справи. Їх було небагато, але з-поміж них вийшло кілька визначних провідників новітнього українського національного руху. Бувши людьми наскрізь західньої культури, вони відтягали українство від зв'язку З Росісю. 20
Переходячи до українських земель в імперії ГабсбурІїв, зтадаємо насамперед про Буковину. Той малий край, що його Австрія в 1774 році придбала звід Молдавії, мав строка те населення. Українці переважали на півночі, а румуни на півдні; крім цього, багато німців і жидів, а розкидані між рештою — ЖИЛИ вірмени й цигани. Німецька мова служу сла як Пляма Фалеса серед строкатої буховинсьхої людности. Чернівці, столиця Буковини, мали найдалі на схід висунений університет з німецькою мовою навчання, а саме місто 1 олобало на культурний аванпост Відня. Деякі місцеві українсь письменники починали свою літературну кар'єру німецькок: мовою. Напередодні першої світової війни буковинські уюкраїнці користувалися юращими умовами національного розвитку, ніж Їхні земляки на будь-якій іншій території: вони до сягли стівучасти в провінційному утеравлієні, що була пропорційна до їхньої чисельности.
Мабуть, найбільш разючою рисою в національному відродженні Галицької України була унікальна роля, що Її зідіграла Греко-Католицька (уніятська) церква. «Це єдина національна церква, що не є рівночасно, схизматично, державною церквою; єдина, що, творячи частину Вселенської Церкви, все таки залиттається наскрізь національна... Назіть невіруючі люблять національну церхзу, як свою рідну, бо розглядають її особливості, як надзвичайно ефективну пружину у політичній боротьбі»21. Східній обряд проводив чітку демаркаційну лінію, що відділяла Йото вірних від шо» ликів, які належали до латинського обряду; а підлеглість Римові творила забороло проти російського виливу.22 У початках національного руху духовенство постачало українській юпільноті готову провідну верству. Це ясно виявлялося під час революції 1848 року, коли галицькі українці («русини», за термінологією того часу), очолені своїми епископами та священиками, вчинили дебют на політичній сцені. Фактом велетенського соціологічного значення було те, що трекокатолицьке духовенство творило сімейну та квазідідичну верству, яка своїм стилем шобуту нагадувала дрібну шляхту.23 У пізніші часи, під кінець століття, цю церковну гегемонію почали відчувати як незадовільну з погляду потреб модерного суспільства; на цьому грунті зростало незадоволення, що вилилося в сильну антиклерикальну, секуляристичну течію. Але світська інтелігенція, що ступнево перейняла прозвід національної аправи, складалася у великій мірі з синів священичих родин. Великим обтяженням для українського руху в Галичині була убогість та економічна відсталість краю. Ще більше утруднення творила обставина, що політична влада спочивала від 1860-их років у польських руках. На підставі угоди, що була подібна до австро-угорського порозуміння (Ausgkeich), віденський уряд шередав управління Галичиною польській панівній клясі, пожертвувавши при цьому інтересами української національности24. Поляки використовували свою владну позицію для того, щоб усіма можливими способами гальмувати прогрес української спіль ноти. Наприклад, польський опір перешкодив створенню ре мого українського університету, хоч У Львівському ув б ситеті існувало кілька українських катедр. Однак рія була конституційною державою, і це давало галицьким Українцям змогу застосовувати громадянську самодопом й у З цьому вони досягли помітних успіхів. Країна покрила ни стою та постійно зростаючою сіткою господарських, осв х і гімнастичних товариств, що своїми розгалуженнями сягали до кожного села. Селянські маси, які завдячували ши діяльності не тільки поліпшення своїх життєвих умов, е також нове почуття людської гідности та громадської гордости, глибожо перейнялися духом національної свідомости. З упертій, затяжній політичній боротьбі проти панівної пр ської адміністрації загартувалася дисципліна та войоз й чість українського руху. Ноступово похитнулася рівнова з сил між обома національностями. Азастрійська виборча Ре форма 1907 роху, що вводила загальне голосування, становила тут зворотний пункт. У віденському парляменті впер понвилося значне українське представництво, 1 цептральний уряд був примушений взяти нову лінію щодо польсько—українського спору. Польський контроль над українсь о більшістю у східній Галичині можна було надалі утрима хіба лише засобами фізичного насильства, і здавалося, що реформа провінційного статуту — це тільки питання засу».25 На відміну від підросійської України, де, щоправда, я що нальний рух теж поступав швидко вперед, але ще не встиг охопити цілого народу, українство в Галичині творило вже до 1914 року зовсім скристалізовану спільноту.
Факт, що Україні бракувало в 19 столітті внутрішньої територіяльної інтеграції, являв собою вірну ознаку того, що української нації, в повному значенні цього слова, не існувало в той час. Але багато симптомів вказувало на те, що тенденції розвитку всіх українських земель прямували до їхнього злиття в одне ціле.
Всі області України (за винятком «маргінальних» земель) пройшли через ті самі стадії зростання, що їх можна назвати «пілЯХетськОю», «народницькою» та «модерністичною» добами. На цьому місці не пробуватимемо дати розгорнену характеристику цієї періодизаційної схеми.26 Але можна підкреслити один чи два пункти.
За першюї епохи, що тривала приблизно до половини 19 століття, суспільний провід належав дворянству козацьхого походження на Лівобережжі та Слобожанщині, польськоукраїнському шіляхетству на Правобережжі та греко-католицькому духовенству (що теж являло собою своєрідну дідичну аристократичну верству) — в Галичині. Народництво найсильніше проявлялося на українських землях, що на схід від Дніпра, де воно почасти перепліталося з російським народництвом, Але аналогічні течії існували також серед правобережного польсько-українського суспільства, у вияві т. зв. руху «хлопоманів». Знову ж у Галичині носіями першої хвилі народницьких спрямувань були «народовці» 1860-их |і 1870-их, а другої хвилі — «радикали» 1880-их і 1890-их років.
З бігом часу постійно зростала співпраця між поодиножими українськими землями. Вже заснування в 1846 році першої новітньої національної організації — Кирило-Методіївського Братства, було наслідком взаємопроникання автономістичної традиції Лівобережжя та культурного відродження Слобожанщини. Ми згадали попередньо про інтегруючу економічну функцію Півдня. На переломі століття давні регіональні різниці між українськими землями в Російській імперії вже встигли зникнути або втратили більшу частину свого колишнього значення.
Далі продовжували іонувати різниці між Наддніпрянською (підросійською) Україною, як цілістю, та Галичиною, і вони були настільки глибокі, що спричинили зтодом серйозні політичні тертя під час революції. Проте саме взаємовідносини між Наддніпрянською Україною і Галичиною дазали багато яскравих прикладів міжоблаєної співпраці. Галицький грунт був духово радше яловий. Ідеї, що служили надхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини. З Галичиною була тісно пов'язана праця деяких чільних скідньоукраїнських діячів, як М. Драгоманов та М. Грушевський, 1 вони залишили там глибокі, тривалі сліди. З другого боку, після того, як указ 1876 року заборонив усяку легальну українську діяльність у Росії, Галичина стала притулком для всього українського національного руху. У Галичині друкувалися твори наддніпрянських письменників, які відтак контрабандою перепроваджувано до підросійської України. Намацальні національні досягнення Галичини служили підбадьоренням і зразком для наслідування українським патріотам під російським пануванням. Галицькі українці, що боролися за рівноправність з поляками, турбувалися при цьому не тільки про себе самих: вони вірили, що Їхній вужчій вітчизні судилося стати «П'ємонтом» майбутньої самостійної України.
Ще одне кінцеве зауваження. Між проблемами, що вічназвіч з ними стояв український народ у 19 столітті, пе було важливішої, ніж дилема щодо вибору між асиміляцією з всеросійською нацією та утвердженням власної окремої національної індивідуальности. Далекосяжна русифікація Ужраїни була очевидним фактом, що його не можна повністю пояснити самими репресивними заходами царського уряду. ВІД Росії променював велетенський престиж великодержави та блискучої імперської цивілізації. Багато українців, осліплених цим сайвом, бажали й собі причаститися до нього. Яким сюромним і мізерним здавалося те, що українські патріоти осмілювалися шротиставлятися цій розкішній всерозтрощуючій жолісниці! Яка сміховинна диспропорція сил між величезною, деспотичною державою та жменькою мрійників, що їх єдиною зброєю була віра! Годі дивуватися, що речники українського руху інстинктово одягалися в захиєні кольори та намагалися подавати найбільші нешкідливий витляд. Вони часто представляли свою справу, як аполітичне, культурне обласництво, подібне до провансальського «фелібріжу». Формулюючи політичну програму, вони не виходили шоза вимоги федералістичної реортанізації Російської імперії, що чейже, кінець-кінцем, могло бути сприйнятне й для деяких росіян. Але царистська адміністрація бачила ситуацію в іншому світлі: переконана в тому, що відродження України являло собою смертельну загрозу для майбутности Росії, як европейської великої потуги, вона провадила війну на знищення всіх, навіть найбільш невинних, виявів української національної самосвідомости, рівночасно пропонуючи «вірним малоросам» натоди для кар'єри, визнання та матеріяльних користей. Чар Росії діяв навіть на тих українців, що жили поза кордонами імтерії. У другій половині 19 століття існувала в Галичині проросійська течія. Галицькі русофіли (чи пак, як Їх називали сучасники, «москвофіли») обстоювали прийняття російської мови як літературної. 27
Був такий час, коли могло здазатися, що більшість інтелігенції краю схилялася в бік русофільства. Змагання між русофілами та національним табором точилися за такі позірно тривіяльні питання, як мова, граматика й правопиє, але в дійсності від висліду залежало й майбутне української справи. Галичина була пробним полем, де мірялися сили прихильників національного самозречення й національного самоутвердження. Питання, очевидно, стояло перед усім українським народом, але тільки поза межами Росії змагання обох течій відбувалося віджрито, засобами переконування та без того, щоб на сцені з'являвся царський поліціянт. Обидві галицькі течії діставали допомогу з-поза кордону: русофіли отримували субсидії з Петербургу, а національні кола користувалися моральною і матеріяльною підтримкою Наддніпрянської України. Повільним, упертим зусиллям вдалося зіштовхнути москвофільську групу з захоплених нею позицій та повслі звести її до ролі безсилої кліки. Накінець, національний рух, що розгортався успішно, цілком поглинув русофільську течію. Це була переломова точка в історії російсько-українських відносин і наслідки дали себе швидко відчути й па Наддніпрянській Україні. Замість тенденції до русифікації, тепер почався зворотний хід. 1917 року по всій Узграїні покотилася могутня прибійна хвиля національної революції.
Я вдячний коментаторам за їхню увагу і вдумливі зауваження. Професор Адамс хвалить мене за «відважне ствердження політичної незначущости України, як політичної одиниці, перед 1917 роком». Я вдячний за похвалу, але мушу з прикрістю сказати, що полягає вона на нерозумінні моєї точки погляду. Тому що питання має велику історичну вагу, спробую ще раз зформулювати мої аргументи.
Силу якогось політичного руху треба оцінювати згідно з релятивними критеріями, беручи до уваги специфічні умови, Якщо застосовувати тут західні мірила, то всі неурядові, громадські політичні сили в Російській імперії 19 століття можуть легко викликати враження «незначущости». Це стосується не тільки українського національного руху, але також і чисто російських революційних і опозиційних течій, що чейже теж спиралися на тонкий шар активних однодумців. Це був природний наслідок системи, що в ній деспотич на, гіпертрофована держава стояла віч-на-віч з атрефонаним, політично нечленоподільним і заляканим суспільством. Назверхні вияви українського національного руху могли бути перед 1917 роком сюромні, а кількість людей активно заангажованих у ньому — обмежена. Прото історик не повинен недоцінювати його сили. Мого життєздатність доводить факт, що він перетривав систематичні переслідування з боху могутньої держави. І він завжди носив у собі потенціяльну можливість докорінного перетворення політичної єтруктури Східньої Ювропи в цілому.
Допитливі спостерігачі того часу вміли правильно оцінити політичне значення української проблеми. Ось зауваги німецького мандрівника Йоганна Георга Коля, що відвідав Україну в 1830-их роках:
«Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великоросії, така сильна, що Її можна справедливо схарактеризувати, як національну ненависть. Від 17 століття, коли країну вперше приєднано до Московського царства, ці почування не зменшилися, але радше скріпилися... Малоросіяни твердять, що до часу їхнього підкорення всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між ними невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об'єднання Малоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та привілеї; але все це було зметене назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з почуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою згадують у Чехії... Якщо колись настане день, коли колосальна імперія-Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відрубну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, вони рідко змішуються з своїми московськими господарями та нараховують уже понад десять мільйонів дупт».28
Гідне уваги, що ці разючі спостереження та передбачення були зроблені, ще заки новітне українство виринуло як організований рух. Наступні уривки взяті з звіту австрійського консула в Києві Едварда Седлячека, що його він 1893 року подез міністерству закордонних справ у Відні:
«Малоруський національний рух розвивається, як і раніше, одначе додержується при цьому якнайбільшої обережности... Я знаю особисто багатьох урядовців і вчителів, новедінку яких на службі можна назвати гідною усякої похвали, проте в інтимному гуртку вони виявляють настрої, які найменше можна назвати прихильними до уряду... Характеристичним для сучасного моменту є те, що в російській мові часто появляються історичні та етнографічні студії про Малорусь. Це є природним наслідком того, що цензура дуже суворо поводиться з малоруськими публікаціями ... Ці |організаційно не оформлені) гуртки, поширені по всьому краю, мають чисто літературний або науковий характер і є невловні для поліції, В дійсності вони окріпляють малоруський патріотичний настрій у краю».29
Цей звіт показує стан українського руху в добу реакції, Щоб дістати уявлення про подизугідний поступ, що його він зумів досягнути протягом наступних двадцяти років, нема кращого свідка за російського чорносотенця, С. Н. Щеголева. Він написав товсту книгу про українську справу, видану 1912 року, що її називали «довідником для поліції» 30 Але незалежно від авторової тенденції та намірів, його праця багата на фактичні інформації, зачерпнені з тогочасної преси, У читача створюється виразне враження, що надередодні першої світової війни весь «Південь Росії» був переритий і підмінований легальними та підпільними діями українського національного руху. Вивчення книги ШЩШеголева розкриває коріння, з якого розцвіло українське «чудо» 1917 року; воно ж стверджує помилковість погляду професора Адамса, що згідно з ним український революційний парлямент, Центральна Рада, був «дрібною та ізольованою групою націоналістичних інтелектуалістів». Насправді Рада була гребенем хвилі могутнього руху мас. 31 Головна проблема та трудність Центральної Ради зовсім не полягала в тому, як на це натякає професор Адамс, що їй бракувало народної підтримки, але, якраз навпаки, в певних слабостях керівництва: національна провідна верства не була ані достатньо чисельна, ані відповідно політично досвідчена, щоб оволодіти спонтанним повстанням мас та міцно взяти в руки владу в обширній країні та в складних і тяжких внутрішніх і міжнародних обставинах.
Пищучи свою статтю, я свідомо обмежився передреволюційною добою. Зате коментар професора Адамса головне присвячений революції 1917—20 років. Це ставить мене у незручне становище. Для просторого обговорення історії української революції мені бракує місця, але разом з цим я не можу залишити деяких тверджень професора Адамса без відповіді.
Основна Адамсова концепція української революції — дикий і хаотичний селянський бунт, «жакерія». Ця картина, яка, мабуть, виникла під впливом наукових інтересів авто ра до історії махновського руху У Степовій Україні, до то міри одностороння, що майже подобає на карикатуру. не думаю заперечувати існування тих «анархістських» рис, але не вони були визначальні в українській революції.
Згадаймо, наприклад, про консервативний режим 1918 року, очолений гетьманом Павлом Скоропадським. Згідно з професором Адамсом, Скоропадський був просто «німецькою маріонеткою». Я тверджу, що такий погляд є грубим спрощенням. Генерал Скоропадський, нащадок роду, що почесно записав себе на сторінках українських літописів, повернувся під час революції на службу своїй вітчизні зовсім подібним способом, як його колишній товариш зброї гтенерал Маннергайм повернувся на службу Фінлян і, бкоропадський відограв важливу ролю в подіях на Утграїні в 1917 році, тце довго до приходу німців. Відповідає правді, що гетьманіцина 1918 року потребувала, щоб устоятися, німецької протекції; але вона знаходила підтримку й серед українців консервативних і поміркованих переконань. 32 За час свого недовгого існування гетьманат міг похвалитися цілим рядом досягнень, що заслуговують на пошану, включно з заснуванням двох університетів з українською мовою навчання, в Києві та в Кам'янці Подільському, та академії наук, що її прямим продовженням є сучасна Академія наук УРСР. Політичне життя Скоропадського не скінчилося з падінням гетьманщини. Його моральна постать справді виросла за ро ки вигнання, а значний відлам української промадськости за кордонами Радянського Союзу продовжував за міжвоєнної доби бачити в ньому законного претендента на трон України. Все, що ми сказали, тодумане не як апологія Скоропадського або режиму, що він очолював 1918 року, але як пересторота проти спрощених кліше у трактуванні історії української революції.
Невдача української революції наявна: вона не зуміла закріпити самостійної, демократичної національної держави. Але проникливий дослідник, що його зір не обмежений альтернативою успіху й неуспіху, може почувати, що він 30бов'язаний зважити шричини невдачі та повинен з'ясувати, чи Й які тривалі здобутки залишила за собою, без огляду на поразку, українська революція. Між молодими національними державами, які виринули в Східній Европі під кінець першої світової війни, жодна не була обтяжена такими труднощами, як Україна. Вбивча рука російського царизму викривила і припізнила нормальний розвиток країни. Українство вгиналося в 1917 році під тягарем велетенських історичних занедбань, і весь цей тягар треба було підняти нараз, тоді як інші бездержавні нації мали змогу розв'язувати ці вступні проблеми ступнево, впродовж кількох десятиліть, Наприклад, у старій Росії не існувало ані однісінької школи з українською мовою навчання. Україна стала рівночасно перед такими неспівмірними завданнями, як, з одного боку, створення сітки народних шкіл, а з другого — формування самостійного державного апарату, армії, дипломатичної служби. Можна додати, що імперська Росія, що в її тіні так довго довелося жити більшості українського народу, була надзвичайно поганою виховною установою щодо підготови населення до самоуправління та політичної зрілости. В українських колах часто говорили жартом: «Чому Брітанія не хоче анектувати нас, як колонію? Тоді ми були 6 готові до самостійности за десять років». У країні існували гострі соціяльні напруження. На відміну від Московщини, на Україні цей рух соціяльного протесту не вилився у правовірні більшовицькі канали; все ж він створював сприятливий грунт для підривної пропаганди, що вирокла з Москви, та перешкоджав консолідації демократичної Української Народної Республіки.
З міжнародної точки погляду Україна мусіла, поперше, в 1917 році нести небажану спадщину війни проти Центральних держав; подруге, на неї упав у 1918 році тягар німецької окупації потрете, вона зустрілася в 1919 році з невизнанням і полятичною ворожістю з боку переможної Антанти. Ізолована і позбавлена всяхої зовнішньої допомоги, Україна мусіла провадити війну рівночасно на трьох фронтах: проти Радянської Росії, проти Добровольчої армії генерала Денікіна і проти Польщі. На особливу згадку заслуговує польсько—українська боротьба, бо Її звичайно не добачаю ь ад історики, які підходять до української революції як частини російської громадянської війни. Польсько—український конфлалїкт ні в якому випадкові не був тільки справою льокального значення, що стосувалося тільки однієї Галичини; його глибокий вплив заважив на всьому розвитку української проблеми. Галичина була тією частиною України, що посідала найвищий ступінь національної свідомости. Своєю громадянською дисципліною та публічним порядком ця земля корисно вирізнялася серед усіх східньосвропейських крацін того часу, а її населення не було податливе на комуністичну пропаганду. Українські провідники мали намір використати Галичину як твердиню й базу для боротьби проти Радянської Росії. Але цьому перешкодив польський наїзд, що у критичні місяці зими й весни 1919 року відтягнув найкращі українські сили з протибільшовицького фронту. З другого боку, політична тупоумість та штивний централізм білогвардійщини унеможливили коаліцію всіх протикомуністичних сил. Не зважаючи на ці трагічні обставини, Україна дала впертий, наполегливий оборонний бій і не переставала боротися. Якщо глянути на речі в цьому світлі, то навіть «селянський анархізм», що справив таке велике враження на професора Адамса, можна зрозуміти як стихійне шукання українських мас свободи, самостійности та справедливого суспільного ладу.
Профосор Адамс має рацію, коли він стверджує, що українські патріоти були чинні й у радянському таборі. Проте радянський режим посідає зовсім інше місце в російській та українській історії. У Росії перемога більшовиків сталася над їхніми внутрішніми противниками. Чи це комусь подобається, чи ні, але Радянська Росія є законним спадкоємцем традиційної російської державности. З цього погляду становище України скорше натадує «народні демократії», створені після другої світової війни. Радянський режим накинено країні ззовні; слабі місцеві комуністичні сили, — що між ними етнічні українці становили тільки меншість, — ніколи не були б спроможні здобути владу на Україні без зовнішньої інтервенції. «Українська Радянська Соціялістична Республіка» являє собою компроміс між фактом відновленого російського панування та тими здобутками української резолюції, що їх уже не можна було викреслити. Політична далекозорість і гнучкість Леніна засвідчена тим, що він, частинно зревізувавши свою первісну централістичну програму, збагнув конечність невтралізувати українські національні сили відповідними поступками.
Тривалими досягненнями української революції була, поперше, глибока «мутація» збірної духовости українського народу й його кристалізація в модерну націю та, подруге, пересунення у міжнародній структурі сил східньої половини континенту. «Перевороти у Східній Европі 1917—20 років довели до трьох великих результатів: до перемоги більшовізму, що вступив у історичне наслідство Московії-Росії, до відновлення Польщі та до відродження України, як третьої великої національної й політичної потенції східньоевропейсьжого простору, поруч з Великоросією й Польщею». 38 Гідне, наприклад, уваги, що зміни, які наступали у Східній Европі після другої світової війни, являють собою не тільки gjширення імперіяльної сфери Москви, але також здійснення територіяльної програми, що її український рух відстоював від поколінь: консолідаці всіх земель з українськомовним населенням в одному українському політичному тілі. Це своєю чергою спричинило пересунення в рівновазі сил між Україною й Росією, що Його наслідхи повністю покаже щойно майбутне.
Професор Адамс доводить нам до відома, що він часто зударявся з українськими націоналістичними ученими» і він нарікає, що «націоналістичний жужель доіго заважав успішним дослідам у цій області», себто в області новітьньої раїнської історії. Професор Адамс люб'язно звільняє мене а цього закиду, але мені здається, що його скарги безпідставні. Українських учених у західніх країнах небагато, і нема великої небезпеки, що вони зможуть комунебудь переполоскати мозок». Якщо Йдеться про новітню українську історію, то трудно збагнути, яким способом «націоналістичний жужель» міг перешкодити її дослідженню. Чи не відповідає радше правді, що західні вчені ще досі не встигли відкрити історію України, старої чи новітньої, як окремого поля наукових дослідів, і якщо взагалі цікавляться нею, то хіба тільки принагідно, на маргінесі російської історії? Вираз «націоналістичні вчені», що Його вживає Адамс, містить у собі оцінку вартости (judgment of value, Werturteil). Я ніколи не чув, щоб якомусь історикові російського походження, що працює у Сполучених Штатах, чіпляти етикетку «націоналістичности», навіть коли він показує явні симптоми російського патріотичного сапалу. Чому ця різниця у трактуванні? Відповідь, на мою думку, в тому, що погляди й ітертретоції, що їх традиційно захищає російська наука, стали загально пошурені, і їм довіряють, не перевіряючи іхніх засновків. Кокцепцій, що відбігають від цієї ортодоксії, не важать щодо їхньої наукової обгрунтованости, але автоматично виключають з-під розгляду, як буцімто тенденційні й «націоналістичні». Я, очевидно, не чекаю, щоб хтось безкритично приймав думки, що їх відстоює українська історіографія; але вони заслуговують на те, щоб їх бодай уважно вистухати.
Великий російський державний муж, Сергій Вітте, колись казав:
«Ми досі ще не усвідомили, що від часу Петра Великого та Катерини Великої нема Росії, а є Російська імперія. Коли яких 35% населення — інородці, а руські розділяються на великоросів, малоросів і білорусів, то неможливо в 19 і 20 століттях вести політику, ігноруючи цей історичний факт капітальної ваги, ігноруючи національні прикмети інших національностей, що ввійшли в Російську імперію, — їх релігію, їх мову й інше».34
Багато американських учених на полі східньоєвропейських і слов'янських студій ще досі не встигли повністю перетравити цього «історичного факту капітальної ваги», що його Вітте наголошував уже півстоліття тому. Історію «Росії» звичайно розглядають як історію національно однорідного обширу, а не як багатанаціональної імперії, що Її, з тієї точки погляду, треба порівняти до колишніх Османської та Австрійської імперій. Вважаю, що наслідком цього є одностороннє та недостатнє розуміння східньоевропейського історичного процесу. Виправлення цього вимагало б глибокої ревізії традиційних історичних перспектив, а цьому заважає велика сила інтелектуальної інертности. «Націоналістичним історикам», що на них нарікає професор Адамс, робить честь те, що вони виконують корисну службу гедзів, які пробуджують ліниву мисль з догматичної дрімоти.
Коментар професорів Пріцака й Решетаря порушує багато питань, між іншим щодо клясифіхації України, як «східньої» або «західньої», та щодо її «історичности» та «неісторичности». Стосовно першого я схильний згодитися з Оскаром Галецьким, що Україна є рівночасно і східньою Й европейською; до другого питання я висловився в статті, ЦІ, як й інші проблеми, підняті професорами Пріцаком та Решетарем, варті того, щоб колись грунтовно їх обговорити; але це виходить поза межі статті, присвяченої новітній Україні.
читач коментаря сам бачитиме, що в царині! укра рарнним шо є багато цікавих тем для наужової диокусії. ний рофесорам Пріцакові та Решетареві за їхне інтенсивне д слідження.
Стаття була написана для дискусійного відділу америнам ського журнала 8іачіс Веуце, де вона появилася з двома коментю, рями: Артура Адамса і (спільним) Джона Решетаря а Чі і Пріцака: Ічап Ї1.. Вадпуєіку, у Т бо Воіе ої фе Обгаїпе іа Модега У" біахіс Веміем, мої. ХХІ, Мо. 2, Їзпе 1963.
Згодом дискусія була передрукова об те 0958: Ап Ехсбапве ої Міем5, гаїхед Бу ХОпімегвіту ої У/абіавтоп Ргезе, 1964),
Український переклад, що обіймає основну статтю та ав торську відповідь опонентам, але не включає коментарів, появ ся в журналі Сучасність, 1966, чч. 1, 2.
1 Гідне уваги, що Третій Універсал українського революцій» ного парляменту, Центральної Ради, який проголосив створення Української Народної Республіки (20 листопада 1917) та Четвертий Універсал, що деклярував державну самостійність України та її повне відокремлення від Росії (22 січня 1918), омичали будьякі посилання ша історичні права та базувалися виключно на принципі демократичного самовизвачення. Оскільки президентом Ради та співавтором цих документів був сеньйор українських істориків Михайло Грушевський, це пропущення не було випадковим. Воно віддзеркалювало одну з суттєвих прикмет ідеології новітнього українського національного руху.
2 2 Паралельну ситуацію знаходимо й при переході від першої до другої епохи української історії. Хоч Козацька держава не була прямим продовженням Київської держави, але вона не була позбавлена Й пов'язань з своєю попередницею. Українська («руська», згідно з номенклятурою того часу) шляхта, міщанство й духовенство, що серед них традиції Київської Руси залишгилися живі навіть під польським пануванням, забезпечили козацьке військове товариство релігійно-політичною програмою, а подекуди й провідним персоналом, що піднесло протипольське повстання 1648 року до рівня національно-визвольної війни. З цього погляду українське козацтво радикально відрізнялося від подібних до нього спільнот юкраїнного населення Росії, донських та яїцьких (уральських) козаків. Вершком українського козацького історичного легітимізму був Гадяцький договір 1658 року, що ним відновлювалося Велике Князівство Руське, як автономна держава у складі тріялістичної польсько-литовсько-української федерації.
3 Див. |ап Kucharzewski, Od bialego caraty do czerwonego (Bap-= mapa, 1923—35); Franco Venturi, Roors of Revolution (New York, A.
Клорі, 1960). Італійський оригінал книги Вентурі появився 1952 рожу під заголовком І Populismo Russo..
4 Євген Чикаленко, Спогади (1861—1901) (Нью-Йорк, 1955), стор. 337.
5 Брак місця не дає можливости підкріпити ці твердження відповідними посиланнями. Нехай вистачать два короткі прижлади: спогади Володимира Дебагорія-Мокрієвича та перша частина спогадів Івана Петрункевича; перші дають картину революційного народництва, а другі — земського лібералізму на Україні 1870-их рр. Обидва діячі були українцями з походження, але вважали себе за приналежних до російської нації й писали по-російськи, Не зважаючи на це, вони були зовсім свідомі того, що народ, серед якого їм доводилося працювати, багатьма істотними рисами відрізняється від великоросів і до нього треба підходити інакшим способом. Ці мемуари без сумніву надихані специфічно українською атмосферою.
6Тільки в деяких відсталих областях, як Карпатська Україна (Підкарпатська Русь), кристалізація модерної національної свідомости затягнулася аж до 1930-их років.
7Однак треба зазначити, що кожний великий міжнарод» чий конфлікт, що в нього була втягнена Російська імперія, — війна 1812 року, кримська, балканська Й японська війни, — ман виразний відгомін на Україні. Кожного разу виникали рухи, які прагнули до того, щоб використати труднощі Росії для поліпшення становища України.
8 Д-р Роман Роздольський висловив авторові наступне зауваження до цього місця статті; «Це твердження |про неїснування земельної общини" на Україні|, щоправда, дуже старе, — Йото можна було зустріти вже в літературі народовецького табору 60-их років минулого століття, — але тим не менше воно фальшиве. Найкращим доказом цього є описана мною подільсько-покутська,, 18—19 століття, а далі — українське, часткове володіння" земелю в попередніх століттях», (Лист Р. Роздольського до Ї. Лисяка-Рудницького від 17 вересня 1966). Див Вотап Ко5доізку, Die ostgalizische Dorfgemeinschaft und ihre Auflésung,, ,Vierteljahrschrift fir Sozial und Wirtscheftsgeschichte”, 41 Band, Heft 2 (Wiesbaden, 1954), 97—145.
9 Один з ранніх українських марксистів, Юліян Бачинський, в есеї «Україна ітгефепіа» (1895) розвинув тезу, що промисловість Конгресової Польщі працює для російського ринку, від якого вона залежна, тоді як індустрія України й центральної Росії є радше природними суперниками. З цього він виводив прогнозу, що відокремлення України від Росії правдоподібніше, ніж Польщі. Ця помилкова прогноза свідчить, яке хитке чисто економічне тлумачення історичних подій, і власне за це критикували Бачинського його визначні сучасники — М. Драгоманов та Її Франко. Проте факти, що на них вказував Бачинський, повчальні.
10 Треба пригадати, що Прага і Рига ще довго в 19 єстолітті зберігали переважно німецький харахтер.
11Професор Олександер Оглоблин, що читав статтю в манусюрипті, висловив авторові наступні завваги до цього місця: «Кілька слів про істориків-економістів 1920-их років, отже і рго дото 5впа. М. Яворський не був істориком-економістом і не працював над цими проблемами. Він просто користувався вже готовими концепціями, нерідко навіть не посилаючися на Їх авторів.
13 Див. есей Костомарова, «Две русские народности», вперше надрукований у журналі Основа (Петербург), 1861, ч. 3.
14М. Драгоманов, Вибрані твори, І, (Прага, 1937), стор. 70.
Цитата взята з «Автобіографії», написаної в 1883 році, вперіне надрукованої 1896 року.
15 Вячеслав Липинський, Листи до братів-хміаборобів (Відень, 1926), стор. ХХУ.
16 М. В. Нечкина, ред., Очерки историй исторической кауки в СССР, 1, (Москва, 1960), стор. 307.
17 Фундатори Харківського університету належали до кола, що перебувало під впливом ідей та особистого прикладу філософа й духовного реформатора Григорія Сковороди (1722—94).
18 Як повчальний контраст, можна тут згадати історію Фінляндії. Вищі кляси в Фінляндії були шведські. Але вони не пробували щовернути країну, в ім'я «історичних прав», назад під владу Швеції. Вони радше об'єднали свої сили з тубільною фінською більщістю, для спільної оборони вольностей рідного краю.
Ця співпраця виявилася надзвичайно доброчинною як для Фінляндії, так для ЦіІвеції, а також для самої птведської меншости в Фінляндії.
19 Як приклад можна згадати тезу польсько-українського політичного письменника Ф, Духінського, що згідно з ним росіян не можна вважати за справді слов'янський народ; вони за своїм походженням угро-фіни, що зазнали мовної славізації. Висновок з того; етнічні різниці між росіянами й українцями глибші, ніж на це вказувала б близька опорідненість цих двох східньослов'янських мов. Це вчення, — без уваги на те, як оцінювати його наукову стійкість, — користувалося помітною популярністю в українських колах.
20 Троє людей заслуговують на згадку в цьому контексті: Володимир Антонович (1834—1908), історих та археолог, основоПОЛОЖНИк «київської історичної школи», провідник таємної організації «Громада» та цілого українського РУХУ в Росії під час найтяжчого періоду реахції 1880—90-их років, Вячеслав Липинський (1882—1931), заслужений історик, політичний мислитель та консервативний політик; митрополит Андрей Шептицький (1865— 44), голова Греко-Католицької церкви в Галичині протягом сорок чотирьох років та найвидатніший український церковний діяч цього століття.
21 Stanislas Smolka, Les Ruthénes et les problémes religieux du monde russien (Bern, 1917), crop, 225 i 228.
22 Ha Правобережній Україні російський уряд ліквідував Уніятську церкву в 1839 році. Царська Росія повсякчасно складала докази непримиренної ворожоєсти супроти українського католицизму східнього обряду, і цю настанову перебрала від неї у спадщдину також Росія радянська.
23 У белетристичних творах з життя англіканського духовного середовища, наприклад, у «Вейкфільдському шарохові» Олівера Гольдеміта, зустрічаємо атмосферу, що разюче схожа на ту, яка панувала колись у патріярхальних домах галицького тпопівства. Проте існувала й одна важлива різчиця: духовники Аінгліканської церюви були соціяльними союзниками англійської аристократії, тоді як духовники Греко-Католицької церкви перебували в гострій опозиції до польської аристократії в Галичині.
24 Коронний край, «Королівство Галичини й Льодомерії», включав, поруч з територією староруського Галицького князівства (що від нього взята була його назва), також етнічно тпольські обшири на захід від ріки Сяну. В українській, східній частині Галичини існувала, як на Правобережжі, соціяльно упривілейована польська меншість, складена з земельних власників та міського населення, В цілій провінції чисельна сила польськото й українського елементу була приблизно рівна, але аристократичний характер австрійської хонституції та політика відня спри яли полякам. Від 1848 року до останніх днів монархії украї ці змагалися за поділ провінції на етнічних основах, але їх зусил ля залишилися безуспішні.
25 Новий виборчий закон до галицького сойму ухвалено на початку 1914 року, але вибух війни перешкодив тому, щоб він набрав чинности. Українці дістали близько 30 відсотків місць у соймі та мали бути допущені до спізучасти в автономній жрайо зій адміністрації. Це ще не досягало того, чого українці домагалися як належного їм, згідно з їхньою чисельністю. Проте польська монополія на владу, нарешті, була проломана.
26 Автор намагався зробити це у своїй статті, ТНе ГогеіЇестиаі Origins of Modern Ukraine”, Annuals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U, S. Vol. VI (1958), Мо. 3—4. Див. український переклад цієї статті далі.
27 Русофільський напрям виник у 1860-Их роках як реакція проти гегемонії, що її поляки в той час здобули у провінції.
Він годувався консервативними настроями деяких галицьких жіл, які добачали особливу цінність у тих рисах культурної традиції, що спільні для всіх східніх слов'ян: церковнослов'янська літургічна мова та церковний обряд, кирилиця, юліянський календар, врешті, старовинне ім'я «Русь», що Його легко можна було утотожнити з новітньою Росією.
28 J. G. Kohl, Russia: St, Petersburg, Moscow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Provinces of the Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Interior of the Empire. (London, 1844), crop. 527—-29,
29 Дмитро Дорошенко, Український рух 1890-ux тр. в освітленні австрійського консула 8 Києві. Праці Українського Наухового Інституту, т. 48 (Варшава, 1938), стор. 63—65.
30 С. Н. Щеголев, Украмнекоє движечиє как современньй зтат, южнорусокого сепаратизма (Київ, 1912).
31 ДІробою сили українського руху були вибори до Російських Установчих зборів пізньої осени 1917 року. «П'ять мільйонів голосів, що їх начисто одержали різні українські списки, являють собою досягнення, помітне з кожнога погляду; до цього треба додати щонайменше ще півмільйона голосів, що становлять українську частку у спільних списках, домовлених з іншими партіями...
Перед лицем такої виразної демонстрації сили просто не годиться говорити, що український рух був слабою та штучного справою, вигаданою групкою гіпернаціоналістичних інтелектуалістів». ОЇver Henry Radkey, The Election to the Russian Constituent Assembly of 1917 (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1950), crop. 18 i 30.
Правильність цього іспиту виразно визнав сам Ленін. Роза Люксембурі вірила (як сьогодні професор Адамс), що Центральній Раді бракувало масової бази, і вона докоряла Ленінові за те, що він буцімто «розбещує» український націоналізм, Виправдуючи свою політику, Лепін посилався на висліди виборів до Установчих зборів, як на доказ того, що український рух являє собою силу, з якою треба рахуватися. Тут можна ще зауважити, що в вісьмох тубернінх України більшовики дістали тільки десять відсотків голосів. Див, Juri] Borys, The Russian Communist Party and the Sovietization of Wkraine (Stockholm, 1960), crop. 159—60.
32 Підложжя державного перевороту, що Його вчинив Скоропадський, недавно тому дослідив Олег Федишин на основі німецьких архівних джерел. Виявляється, що Скоропадський не був висунений німцями. Він з власної ініціятиви започаткував змову правих кіл проти соціялістичного уряду Центральної ради.
Незалежно від цього, вімецька військова влада прийшла до рішення, що треба позбутися Ради, яка виявила себе «неподатливою у співпраці». Обидві сторони домовилися тільки за кілька днів перед переворотом, що відбувся 29 квітня 1918 Див. О!ер 5. Fedyschyn, German Plans and Policies in the Ukraine, 1917—1919 (unpubl. doctoral dissertation, Columbia University, 1962).
33 W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jabren 1918—1923, (Berlin, 1934), crop. 1.