Политика - Индекс

WORDS ARE WEAPONS

Russian diplomacy is just another front in its war on Ukraine

09 november 2025

HENRY Kissinger once wrote that a statesman's hardest burden is making decisions without enough time or infonnation, where every mistake is irreversible. I learned that truth not only on the battlefield but also at the negotiating table.

After decades in uniform, I enrolled in 2019 at the Ostroh Academy to study international relations. I thought it would be a break from war, but instead I discovered another battlefield - diplomacy - where words are weapons and resolve is the front line.

Strong flanks matter in statecraft as much as in warfare. When they collapse, the enemy will move to explore the opening. As Ukraine defends its existence, we face an opponent who sees diplomacy not as dialogue but as a natural extension of its war effort. Russia's negotiators, like its generals, fight to exhaust, confuse and divide. Their aim is not peace but delay; not compromise in pursuit of accord but conquest through deception.

Ukraine has fought for survival for 11 years. Yet even now, some in the West urge us to negotiate with the people who came to kill us. They forget two simple truths. First, what is at stake is not just Ukraine's fate but Europe's security. Second, any "peace" with Moscow that rewards aggression is an invitation to further wars. The Kremlin speaks of negotiations only when it feels pressure and only to buy time. Peace on Russian tenns is not peace - it is surrender.

That is why calls to rush into a comprehensive peace deal are dangerously premature. Real peace cannot be achieved by signing papers while Russian missiles are murdering civilians. It will take time, strength and an unshakable understanding of with whom we are dealing.

Russia's so-called diplomacy is a lethal weapon system inherited from the USSR. It was designed not to solve conflicts but to manipulate them. To understand it, one must study its architects. Andrei Gromyko, the Soviet foreign minister for more than 40 years, mastered the art of negotiation as psycho

Logical combat. Western diplomats nicknamed him "Mr. No" for good reason. His mission was to stall, exhaust and dominate the conversation until the other side yielded. Every pause was tactical. Every speech a test of endurance.

That tradition continues today in the person of Sergei Lavrov. Watch him in any international forum: long monologues, selective quotations, endless digressions meant to blur facts and drain attention. This is the "tactic of exhaustion." The goal is to make discussion so confusing that truth loses meaning and moral clarity fades. Lavrov, like Gromyko before him, embodies the Soviet legacy of negotiation as theater - a perfonnance of power meant to delay accountability.

Kissinger observed that Soviet diplomacy combined maximum demands with minimum concessions. The purpose was never to reach agreement but to legitimize the Kremlin's gains and demand more. Modern Russia has adapted this to the age of propaganda. Disinfonnation plays the role ideology once did. The same habits persist: deny, delay and deceive until fatigue sets in abroad and cynicism grows at home.

Every encounter with Russian offi cials follows a familiar pattern. First, they flood the table with falsehoods and extraneous details, forcing opponents to spend hours correcting lies. Second, they invoke moral relativism - accusing the opponent of exactly what they bring to the table: colonialism, hypocrisy or double standards. Third, they present aggression as reaction, occupation as protection and genocide as self-defense. It is a cynical inversion of values, calculated to paralyze democratic societies.

Understanding this method is vital not only for Ukrainian diplomats but for all who engage Moscow. Negotiating with Russia is not a conversation; it is a contest of will.

The Russians test endurance, exploit empathy and interpret every gesture of goodwill as weakness. The only language the Kremlin respects is consistency backed by power.

For Ukraine, diplomacy during wartime has become as crucial as military strategy. Since the full-scale invasion's first days, Ukrainian officers and diplomats have worked side by side to secure support, weapons and sanctions. On the battlefield, clarity of mission determines victory. At the table, clarity of principle does. Both require stamina, discipline and unity.

That is why Ukraine must train its negotiators with the same rigor as its soldiers. Preparation, psychological resilience and knowledge of the opponent's methods are essential. We must anticipate manipulation, resist fatigue and keep the initiative. As in combat, we cannot allow Russia to dictate the tempo or the terms. Our job is to expose Moscow's lies, not accommodate them.

This requires understanding not only what Russia says but how it speaks. The "Gromyko method" relies on endless verbiage to disguise aggres sion as reason. The modem Russian approach adds post-truth propa ganda to the mix. The West must stop mistaking this for genuine negotiation. Every hour spent debating with Russian envoys who have no mandate for compromise is an hour stolen from defending freedom.

History offers lessons. In 1973, after years of attritional talks, the Vietnam peace accords were signed. The negotiations lasted five years - 68 meetings between Henry Kissinger and his North Vietnamese counterpart. Peace came only when the military balance changed on the ground, not because the talks themselves produced it. The lesson is clear: Diplomacy succeeds only when backed by strength.

Today, Russia's foreign ministry acts as an extension of its war machine. It Ukraine does not reject peace. We reject capitulation disguised as peace. A just settlement must restore our territorial integrity, ensure accountability for war crimes and guarantee that no aggressor will ever again threaten Europe from Moscow. Anything less would betray not only Ukrainians but the principles that keep the free world safe and free.

Ukraine will fight on every front military, political and diplomatic - until justice and security are restored. We will not let exhaustion replace conviction or allow lies to erode truth. Our strength lies not only in our soldiers but in our clarity of purpose: peace through victory, not illusion.

СЛОВА - ЦЕ ЗБРОЯ

Російська дипломатія — це лише один фронт у війні з Україною

09 листопада 2025

Генрі Кісінджер одного разу написав, що найважчий тягар державного діяча — приймати рішення, не маючи достатньо часу та інформації, де кожна помилка є незворотною. Я засвоїв цю істину не лише на полі бою, а й за столом переговорів.

Після десятиліть служби в армії у 2019 році я вступив до Острозької академії на факультет міжнародних відносин. Я думав, що це стане для мене перервою у війні, але натомість відкрив для себе інше поле битви — дипломатію, де слова — зброя, а рішучість — лінія фронту.

Сильні фланги важливі у державному управлінні так само, як і у війні. Коли вони впадуть, противник почне шукати можливість, що відкрилася. Поки Україна захищає своє існування, ми стикаємося із супротивником, який розглядає дипломатію не як діалог, а як природне продовження своїх військових зусиль. Російські переговорники, як і її генерали, борються до знемоги, заплутування та роз'єднання. Їхня мета — не мир, а зволікання; не компроміс у гонитві за згодою, а завоювання шляхом обману.

Україна виборює виживання вже 11 років. Але навіть зараз деякі на Заході закликають нас до переговорів із тими, хто прийшов нас убивати. Вони забувають дві прості істини. По-перше, на кону не лише доля України, а й безпека Європи. По-друге, будь-який «світ» із Москвою, який заохочує агресію, — це запрошення до нових війн. Кремль говорить про переговори лише тоді, коли відчуває тиск, і лише щоб виграти час. Світ на російських умовах — це не світ, а капітуляція.

Ось чому заклики до швидкого укладання всеосяжної мирної угоди небезпечно передчасні. Справжнього світу неможливо досягти, підписуючи папери, доки російські ракети вбивають мирних жителів. Для цього знадобиться час, сили та тверде розуміння того, з ким ми маємо справу.

Так звана російська дипломатія — смертоносна система зброї, успадкована від СРСР. Вона була розроблена не для вирішення конфліктів, а для маніпулювання ними. Щоб зрозуміти її, необхідно вивчити її авторів. Андрій Громико, який обіймав посаду міністра закордонних справ СРСР понад 40 років, опанував мистецтво переговорів, будучи психопатом.

Логічний бій. Західні дипломати недаремно прозвали його «Містером Ні». Його завданням було затягувати, вимотувати та домінувати у розмові, поки інша сторона не поступиться. Кожна пауза була тактичною. Кожна мова — випробування на витривалість.

Ця традиція продовжується і сьогодні в особі Сергія Лаврова. Подивіться на нього на будь-якому міжнародному форумі: довгі монологи, вибіркові цитати, нескінченні відступи, покликані розмити факти та відвернути увагу. Це тактика виснаження. Ціль — настільки заплутати дискусію, що правда втратить сенс, а моральна ясність померкне. Лавров, як і Громико до нього, втілює радянську спадщину переговорів як театру — демонстрацію сили, покликаної відстрочити відповідальність.

Кісінджер зауважив, що радянська дипломатія поєднувала максимальні вимоги з мінімальними поступками. Мета полягала не в досягненні угоди, а в легітимації досягнень Кремля та вимозі більшого. Сучасна Росія адаптувала це до епохи пропаганди. Дезінформація грає таку ж роль, як і ідеологія. Ті ж звички зберігаються: заперечувати, затягувати та обманювати, поки за кордоном не настане втома, а вдома не зросте цинізм.

Кожна зустріч із російськими офіційними особами відбувається за знайомою схемою. По-перше, вони завалюють стіл брехнею та зайвими подробицями, змушуючи опонентів витрачати години на виправлення брехні. По-друге, вони вдаються до морального релятивізму, звинувачуючи опонента саме в тому, що він пропонує: колоніалізм, лицемірство або подвійні стандарти. По-третє, вони становлять агресію як реакцію, окупацію як захист, а геноцид як самооборону. Це цинічне збочення цінностей, розраховане на те, щоб паралізувати демократичні суспільства.

Розуміння цього методу життєво важливе не лише для українських дипломатів, а й для всіх, хто взаємодіє з Москвою. Переговори з Росією – це не розмова; це змагання волі.

Росіяни відчувають витривалість, експлуатують співчуття та сприймають кожен жест доброї волі як слабкість. Єдина мова, яку поважає Кремль, — це послідовність, підкріплена силою.

Для України дипломатія під час війни стала такою ж важливою, як і військова стратегія. З перших днів повномасштабного вторгнення українські офіцери та дипломати працювали пліч-о-пліч, щоб забезпечити собі підтримку, зброю та санкції. На полі бою ясність місії визначає перемогу. За столом переговорів важливою є ясність принципів. І те, й інше потребує витривалості, дисципліни та єдності.

Саме тому Україна має готувати своїх переговорників із тією ж суворістю, що й своїх солдатів. Підготовка, психологічна стійкість та знання методів супротивника вкрай важливі. Ми повинні передбачати маніпуляції, протистояти втомі та зберігати ініціативу. Як і в бою, ми не можемо дозволити Росії диктувати темп чи умови. Наше завдання – викривати брехню Москви, а не пристосовуватися до неї.

Це вимагає розуміння не тільки того, що говорить Росія, а й того, як вона говорить. «Метод Громико» ґрунтується на нескінченних порожніх словах, щоб замаскувати агресію під розум. Сучасний російський підхід додає цього пропаганду постправди. Захід повинен перестати плутати це зі справжніми переговорами. Кожна година, витрачена на дебати з російськими посланцями, які не мають мандата на компроміс, — це година, вкрадена у захисту свободи.

Історія дає уроки. У 1973 році, після багатьох років виснажливих переговорів, було підписано мирні угоди у В'єтнамі. Переговори тривали п'ять років – 68 зустрічей Генрі Кісінджера та його північно-в'єтнамського колеги. Світ настав лише тоді, коли змінився військовий баланс на місцях, а не тому, що переговори самі собою його створили. Урок зрозумілий: дипломатія успішна лише тоді, коли підкріплена силою.

Сьогодні МЗС Росії діє як продовження її військової машини. Україна не заперечує світ. Ми відкидаємо капітуляцію, замасковану під світ. Справедливе врегулювання має відновити нашу територіальну цілісність, забезпечити відповідальність за військові злочини та гарантувати, що жоден агресор більше ніколи не загрожуватиме Європі з Москви. Будь-яке менше означало б зраду не лише українців, а й принципів, які забезпечують безпеку та свободу вільного світу.

Україна боротиметься на всіх фронтах – військовому, політичному та дипломатичному – доти, доки не буде відновлено справедливість та безпеку. Ми не дозволимо виснаженню замінити переконаність чи брехні зруйнувати правду. Наша сила не лише в наших солдатах, а й у ясності нашої мети: світ через перемогу, а не через ілюзію.

СЛОВА — ЭТО ОРУЖИЕ

Российская дипломатия — это всего лишь еще один фронт в войне с Украиной

09 ноября 2025

Генри Киссинджер однажды написал, что самое тяжёлое бремя государственного деятеля — принимать решения, не имея достаточно времени и информации, где каждая ошибка необратима. Я усвоил эту истину не только на поле боя, но и за столом переговоров.

После десятилетий службы в армии в 2019 году я поступил в Острожскую академию на факультет международных отношений. Я думал, что это станет для меня перерывом в войне, но вместо этого открыл для себя другое поле битвы — дипломатию, где слова — оружие, а решимость — линия фронта.

Сильные фланги важны в государственном управлении так же, как и в войне. Когда они рухнут, противник начнёт искать открывшуюся возможность. Пока Украина защищает своё существование, мы сталкиваемся с противником, который рассматривает дипломатию не как диалог, а как естественное продолжение своих военных усилий. Российские переговорщики, как и её генералы, борются до изнеможения, запутывания и разобщения. Их цель — не мир, а промедление; не компромисс в погоне за согласием, а завоевание путём обмана.

Украина борется за выживание уже 11 лет. Но даже сейчас некоторые на Западе призывают нас к переговорам с теми, кто пришёл нас убивать. Они забывают две простые истины. Во-первых, на кону не только судьба Украины, но и безопасность Европы. Во-вторых, любой «мир» с Москвой, поощряющий агрессию, — это приглашение к новым войнам. Кремль говорит о переговорах только тогда, когда чувствует давление, и только чтобы выиграть время. Мир на российских условиях — это не мир, а капитуляция.

Вот почему призывы к спешному заключению всеобъемлющего мирного соглашения опасно преждевременны. Настоящего мира невозможно достичь, подписывая бумаги, пока российские ракеты убивают мирных жителей. Для этого потребуются время, силы и твёрдое понимание того, с кем мы имеем дело.

Так называемая российская дипломатия — это смертоносная система оружия, унаследованная от СССР. Она была разработана не для разрешения конфликтов, а для манипулирования ими. Чтобы понять её, нужно изучить её создателей. Андрей Громыко, занимавший пост министра иностранных дел СССР более 40 лет, овладел искусством переговоров, будучи психопатом.

Логический бой. Западные дипломаты не зря прозвали его «Мистером Нет». Его задачей было затягивать, изматывать и доминировать в разговоре, пока другая сторона не уступит. Каждая пауза была тактической. Каждая речь — испытание на выносливость.

Эта традиция продолжается и сегодня в лице Сергея Лаврова. Посмотрите на него на любом международном форуме: длинные монологи, выборочные цитаты, бесконечные отступления, призванные размыть факты и отвлечь внимание. Это «тактика истощения». Цель — настолько запутать дискуссию, что правда потеряет смысл, а моральная ясность померкнет. Лавров, как и Громыко до него, воплощает советское наследие переговоров как театра — демонстрации силы, призванной отсрочить ответственность.

Киссинджер заметил, что советская дипломатия сочетала максимальные требования с минимальными уступками. Цель заключалась не в достижении соглашения, а в легитимации достижений Кремля и требовании большего. Современная Россия адаптировала это к эпохе пропаганды. Дезинформация играет ту же роль, что и идеология. Те же привычки сохраняются: отрицать, затягивать и обманывать, пока за рубежом не наступит усталость, а дома не вырастет цинизм.

Каждая встреча с российскими официальными лицами проходит по знакомой схеме. Во-первых, они заваливают стол ложью и лишними подробностями, заставляя оппонентов тратить часы на исправление лжи. Во-вторых, они прибегают к моральному релятивизму, обвиняя оппонента именно в том, что он предлагает: колониализме, лицемерии или двойных стандартах. В-третьих, они представляют агрессию как реакцию, оккупацию как защиту, а геноцид как самооборону. Это циничное извращение ценностей, рассчитанное на то, чтобы парализовать демократические общества.

Понимание этого метода жизненно важно не только для украинских дипломатов, но и для всех, кто взаимодействует с Москвой. Переговоры с Россией — это не разговор; это состязание воли.

Россияне испытывают выносливость, эксплуатируют сочувствие и воспринимают каждый жест доброй воли как слабость. Единственный язык, который уважает Кремль, — это последовательность, подкрепленная силой.

Для Украины дипломатия во время войны стала столь же важной, как и военная стратегия. С первых дней полномасштабного вторжения украинские офицеры и дипломаты работали бок о бок, чтобы обеспечить себе поддержку, оружие и санкции. На поле боя ясность миссии определяет победу. За столом переговоров важна ясность принципов. И то, и другое требует выносливости, дисциплины и единства.

Именно поэтому Украина должна готовить своих переговорщиков с той же строгостью, что и своих солдат. Подготовка, психологическая устойчивость и знание методов противника крайне важны. Мы должны предвидеть манипуляции, противостоять усталости и сохранять инициативу. Как и в бою, мы не можем позволить России диктовать темп или условия. Наша задача — разоблачать ложь Москвы, а не приспосабливаться к ней.

Это требует понимания не только того, что говорит Россия, но и того, как она говорит. «Метод Громыко» основан на бесконечных пустых словах, чтобы замаскировать агрессию под разум. Современный российский подход добавляет к этому пропаганду постправды. Запад должен перестать путать это с настоящими переговорами. Каждый час, потраченный на дебаты с российскими посланниками, не имеющими мандата на компромисс, — это час, украденный у защиты свободы.

История преподносит уроки. В 1973 году, после многих лет изнурительных переговоров, были подписаны мирные соглашения во Вьетнаме. Переговоры длились пять лет – 68 встреч Генри Киссинджера и его северо-вьетнамского коллеги. Мир наступил только тогда, когда изменился военный баланс на местах, а не потому, что переговоры сами по себе его создали. Урок ясен: дипломатия успешна только тогда, когда подкреплена силой.

Сегодня МИД России действует как продолжение её военной машины. Украина не отвергает мир. Мы отвергаем капитуляцию, замаскированную под мир. Справедливое урегулирование должно восстановить нашу территориальную целостность, обеспечить ответственность за военные преступления и гарантировать, что ни один агрессор больше никогда не будет угрожать Европе из Москвы. Любое меньшее означало бы предательство не только украинцев, но и принципов, обеспечивающих безопасность и свободу свободного мира.

Украина будет сражаться на всех фронтах – военном, политическом и дипломатическом – до тех пор, пока не будут восстановлены справедливость и безопасность. Мы не позволим истощению заменить убежденность или лжи разрушить правду. Наша сила не только в наших солдатах, но и в ясности нашей цели: мир через победу, а не через иллюзию.