Як почалася війна в Україні?

Війна в Україні є результатом низки зовнішньополітичних помилок, яких вона допустила з моменту здобуття незалежності. З початку 1990-х років наша влада декларує так звану багатовекторну політику. Київ прагнув підтримувати добрі стосунки як із Заходом, так і з Росією, щоб отримати вигоду від обох. Ця політика зрештою призвела до тяжкого нещастя країни та завадила їй довго протистояти зовнішнім впливам. Водночас вона приносила економічні вигоди, як з боку Європи та Сполучених Штатів у вигляді позик та інвестицій, так і з боку Росії у вигляді пільгових цін на газ та доступу до ринку. Натомість Кремль систематично нарощував свій вплив в Україні. Він надавав підтримку лояльним політичним партіям та окремим лідерам. Він використовував енергетичні ресурси, російськомовні громади та інвестиції у стратегічні підприємства в політичних цілях. Російська пропаганда широко поширювалася з українських ЗМІ.

Однак найбільшою помилкою, безсумнівно, була недооцінка Росії та надмірна залежність від гарантій безпеки, закріплених у Будапештському меморандумі. Жодна з великих держав не прийшла на допомогу Росії, коли у 2014 році спалахнула війна. Світ обмежився запровадженням санкцій проти Росії. Це демонструє, що міжнародні угоди, не підкріплені відчутними інструментами безпеки, є просто порожнечею. Порожнечею, яку неодмінно заповнить війна, яка шукає простору.

Ми згадуємо сьогодні Україну саме через ситуацію, в якій опинилася наша країна на четвертому році повномасштабної війни, війни, подібної до якої людство ще не бачило у 21 столітті. Важко сказати, чи станеться це з іншими країнами – окрім України. Одне зрозуміло: Росія мілітаризується, її економіка працює у режимі війни, а суспільство годується пропагандою. Варто задуматися, дорогі сусіди, що вона робила у вашій країні вчора. Що вона робить сьогодні – це вкрай важливо визначити. Росіяни не бачать причин зупинятися на цьому етапі. Війна в серці Європи торкнулася не лише кожного українця. У ритмі гуркоту старого порядку, що руйнується, війна стала глобальною, і будь-якої миті вона постукає у двері сусіда. Сусіда, який живе з нами на одному тісному поверсі під назвою Європа. Саме про цього сусіда ми й поговоримо – Європу як сусіда у глобальній війні.

На четвертому році війни можна з повною впевненістю сказати, що процес, що розпочався в лютому 2022 року, призвів — як і будь-яка велика війна — до краху ідей та теорій, на яких ґрунтувалася сама концепція миру. Дехто думав, що знає все. Інші ставилися до «занепокоєння» як до панацеї. Усі були розчаровані, глибоко розчаровані. Кожен, хто брав участь у цій війні, навіть як спостерігач, побачив щось, чого не планував і не очікував. Дехто, все ще переживаючи муки розчарування у власних ілюзіях, стверджує, що все, що відбувається, — це про ці ілюзії. Те, що викликає смуток і біль у одних, для інших залишається сухою хронікою. Тим часом, безсумнівно, це вихор подій, які назавжди змінять світ.

Наслідки війни для Європи

Що відбувається сьогодні у цьому вирі, який, за мовчазної згоди старого порядку, якого вже не існує, набирає обертів?

У ніч з 27 на 28 вересня 2025 року проти України було застосовано 552 безпілотні літальні апарати, щонайменше дві балістичні ракети та щонайменше 31 крилату ракету. У ніч з 6 на 7 вересня було застосовано рекордну кількість авіаційних ударних засобів — аж 776 одночасно. Нещодавно близько двох десятків російських безпілотників залетіли до Польщі, три чи чотири з яких були збиті дорогими ракетами.

Через кілька днів російські літаки мирно увійшли до повітряного простору Естонії. Їх супроводжували два найсучасніші італійські винищувачі НАТО F-35, підняті в повітря з авіабази за 50 км від Таллінна.

«Телеграф» невдовзі красномовно описав реакцію НАТО: «Італійці розпочали стандартні процедури перехоплення, розмахуючи крилами. У відповідь росіяни розмахнули своїми. Потім один з пілотів підняв руку та дружньо помахав. Протягом наступних 12 хвилин італійські пілоти супроводжували росіян аж до російського анклаву Калінінград – безпрецедентно довгий час для вторгнення в повітряний простір НАТО», – йдеться у статті.

Ми можемо зробити простий висновок, просто поєднавши ці події з виром тотальної війни. Поки Європа розмірковує, чи була її відповідь достатньо рішучою, росіяни запускають ще тисячі безпілотників. А українці, борючись за власне виживання, виграють час для своїх сусідів. Час, перш за все, щоб розвіяти ілюзії.

Чотири роки війни знову призвели до революції у військовій інженерії. Ми вже можемо з упевненістю говорити про народження нового типу війни та про радикальні зміни у військовому мистецтві протягом усього 21 століття. Однією з ключових характеристик такої війни є те, що жодна країна світу не може самостійно підтримувати нинішній рівень інтенсивності конфлікту та повністю задовольнити весь комплекс оборонних потреб.

Як забезпечити свою безпеку?

Ми повинні відповісти на низку питань у контексті війни, що триває, щоб вижити. Перш за все, ми повинні забезпечити собі необхідні гарантії безпеки на майбутнє.

По-перше, чи має Україна сьогодні реальний шанс досягти необхідного рівня співпраці з Європою, щоб найкраще задовольнити потреби сучасної війни?

У цьому контексті, у програмі виживання нас цікавить:

• Наскільки виправдані сподівання на отримання військової допомоги у вигляді систем протиповітряної оборони та боєприпасів з Європи?
• Чи можемо ми розраховувати на доступ до фінансових ресурсів для розвитку власної оборонної промисловості найближчим часом?
• Наскільки реально отримати доступ до унікальних європейських наукових та виробничих технологій, зокрема супутникових?
• Як швидко можна організувати наше виробництво та масштабувати його по всій Європі?

По-друге, чи справді Європа, активізуючи свої зусилля щодо трансформації оборонної політики, прагне побудувати нову архітектуру безпеки? Чи є в ній місце для України?

На цьому етапі, враховуючи власний досвід, варто звернути увагу на такі питання:

• Чи є політична воля для впровадження радикальних змін у безпековому ландшафті Європи?
• Чи бачимо ми ознаки створення Європейських збройних сил як основи бойових можливостей та майбутніх альянсів?
• Наскільки реалістичною є реформа та консолідація оборонної промисловості Європи?
• Наскільки реалістичним сьогодні видається задоволення нагальних потреб України в рамках реформування оборонної промисловості Європи?

Незважаючи на незліченні дискусії, що проводилися на різних форумах як в Україні, так і в Європі, та відкладені наступні пакети санкцій, наразі ми маємо лише один програмний документ, розроблений на європейській основі.

Це «Спільна біла книга з питань європейської оборони – готовність до 2030 року», оголошена Високим представником Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки 19 березня 2025 року.

Звичайно, цей документ також є відповіддю на роботу групи європейських експертів під головуванням Маріо Драгі (колишнього президента Європейського центрального банку), які у вересні 2024 року підготували комплексний документ під назвою «Майбутнє європейської конкурентоспроможності».

У цьому документі вперше було зосереджено увагу на необхідності стратегічної автономії Європи в умовах зростаючої конкуренції, зокрема з боку Сполучених Штатів.

Окрім окреслення проблем, з якими стикається Європейський Союз, у звіті Драгі пропонується план дій та негайне вжиття низки конкретних кроків, з особливим акцентом на координацію в галузі європейської оборонної промисловості.

У цьому контексті презентація комісара з питань оборони та космосу Андрюса Кубілюса концептуального документа «Спільна біла книга з європейської оборони – готовність 2030» є саме відповіддю на ці питання. Дійсно, Біла книга визначає як загрози та виклики, з якими стикається Європа сьогодні, так і ті, що зростатимуть у майбутньому, а також напрямки їх вирішення шляхом розвитку європейського сектору безпеки та оборони.

Цей документ, написаний під тиском війни, ймовірно, мав на меті переконати Європу в усьому світі у її здатності захистити себе.

Наразі цей офіційний матеріал залишається, мабуть, єдиним чітким шляхом для нас, щоб хоча б уявити собі форму майбутньої європейської безпеки, яка, звичайно, базується на зміцненні європейської оборонної промисловості.

Неймовірно складна ситуація, з якою ми зараз стикаємося в Україні, разом із моїм власним досвідом, дають мені право розглядати європейську безпеку з практичної точки зору, зокрема й військової. Головна мета, звичайно, полягає в тому, щоб визначити, чи може Україна повністю розраховувати на Європу у війні на виснаження — якщо не як на союзника, то принаймні як на надійного партнера. Друге, не менш важливе питання для нас — це визначити, чи розуміє Європа необхідність створення нової архітектури безпеки на європейському континенті.

З цією метою нагадаю слова класичного військового стратега. На початку 20 століття він писав: «...у сучасній реальності сам мир є передусім результатом насильства і підтримується насильством. Кожен державний кордон є результатом війни, і контури всіх держав на карті знайомлять нас зі стратегічним і політичним мисленням переможців, тоді як політична географія та мирні договори також пропонують стратегічний урок...»

Тому, з огляду на стратегічні уроки, які ми засвоїли в Україні, ведучи війну проти найбільшої держави на континенті, я хотів би зазначити, що саме визначення безпеки та її безумовне досягнення базуються на досить простих концепціях, які не змінюються з часом і, що найважливіше, були підтверджені нашою війною.

По-перше, існує політична воля та готовність вживати практичних, навіть непопулярних, кроків для забезпечення безпеки. Цю політичну волю продемонстрував Вінстон Черчилль (1874-1965), британський політик і прем'єр-міністр Сполученого Королівства з 1940 по 1945 рік і з 1951 по 1955 рік, ключова фігура під час Другої світової війни. Сьогодні виникає природне питання: якою мірою громадяни країн-членів ЄС та їхні політичні еліти готові надавати пріоритет обороні, якщо це означає, наприклад, зниження економічного добробуту?

По-друге, добре навчені та оснащені збройні сили сучасною військовою технікою, що діють відповідно до сучасних доктрин. Ці збройні сили також повинні бути організовані в чітку ієрархічну структуру, засновану на єдиній системі командування та бойовій доктрині. Навіть за наших умов, де централізоване підпорядкування сил оборони закріплене законодавчо, не завжди вистачає часу для спільної стандартизації у питаннях озброєння, навчання та бойових дій.

По-третє, оборонна промисловість. Це один з ключових компонентів, що визначає готовність збройних сил до реалізації своїх можливостей безпеки. З огляду на наш досвід, важливо розуміти, що світова оборонна промисловість залежить від таких параметрів:

1. Наявність сировини, насамперед для виробництва боєприпасів. Особливо важливо визначити, чи маємо ми компоненти, наприклад, для виробництва пороху, важливого інгредієнта вибухових речовин. Як відомо, основою його формули є нітроцелюлоза. Її можна отримати шляхом переробки целюлози з промислових конопель, бавовни та деревини. Ми повинні вирішити, чи будемо ми збільшувати вирощування цих культур, чи продовжувати співпрацю. А як ми будемо вирішувати питання мікросхем та напівпровідників, які зараз виробляються в абсолютно різних регіонах світу?

2. Доступ до технологій та інфраструктури (підприємств та транспорту), які можна розширювати та реорганізовувати для максимізації виробництва в інтересах оборони. Така інфраструктура повинна політично та економічно регулюватися єдиними стандартами та ланцюгами поставок. Це може, наприклад, зашкодити національним урядам, які формують свої доходи та бюджети саме за рахунок такої інфраструктури.

3. Робоча сила в достатній кількості та з відповідними навичками для задоволення потреб усіх галузей промисловості. Достатня кількість та навички, особливо в галузях передових технологій, матимуть вирішальне значення для реалізації всіх виробничих програм та замовлень.

4. Знову ж таки, політична воля заохочувати цивільне населення шляхом примусу, пропаганди та закликів до виконання громадянського обов'язку не лише до певних обмежень, а й до жертв у майбутньому, навіть якщо вони будуть нестерпними.

Тому цей перший системний документ слід розглядати виключно зі стратегічної точки зору, особливо з огляду не лише на сьогодення, а й на необхідне передбачення. Війна в Україні, переоцінка ролі Сполучених Штатів у забезпеченні європейської безпеки та розвиток бойових можливостей російських збройних сил поза потребами поточної війни повинні сформувати суто реалістичне бачення майбутньої архітектури безпеки.

Однак, аналізуючи цей документ з нашої та європейської точки зору, слід зробити висновок, що заявленого розподілу фінансових ресурсів точно не буде достатньо для досягнення його головної мети. На жаль, Європі потрібні як політична воля, так і час.

Зокрема, обговорюючи політичну волю як головний рушій такого прогресу, важливо визнати, що успіх будь-яких ініціатив залежатиме від політичної волі всіх 27 держав-членів. Ці країни пройшли надзвичайно складний шлях до членства, проте мають різні пріоритети, ресурси та оцінки загроз. Ймовірно, саме тому в Білій книзі послідовно наголошується, що оборона залишається прерогативою окремих держав та питанням одностайності , як це передбачено Договором про Європейський Союз. Час покаже, чи це уповільнить, чи заблокує ключові оборонні проекти. Однак, реалізація фундаментального принципу централізованого підходу до формування власної безпеки за такого припущення, безумовно, неможлива.

Широкий спектр можливостей також відкривається з точки зору виробничої бази. Варто зазначити, що, згідно зі згаданим вище звітом Драгі, понад 60% європейських оборонних закупівель здійснюються у Сполучених Штатах. Така поточна ситуація. Однак давайте подивимося на ширшу картину: для досягнення належного масштабу оборонно-промислова база, фрагментована між окремими країнами, знадобиться політична воля та час. Говорячи про працівників, важливо пам’ятати про передове трудове законодавство, яке не дозволяє нехтувати умовами праці. Важко сказати, чи маємо ми зараз достатню кількість спеціалістів і де буде організовано їхнє навчання.

Ми чудово розуміємо, хто зараз працює на європейських заводах. Легко передбачити, як це вплине на зростання виробничих потужностей. Звичайно, хоча Біла книга говорить про підготовку до «не Другої світової війни», вона також декларує прагнення до лідерства у сфері штучного інтелекту, квантових технологій, гіперзвуку та робототехніки. Однак за рівнем інвестицій, людськими ресурсами та зрілістю всі ці галузі в Європі відстають на багато років від Сполучених Штатів та Китаю. Зрозуміло, що досягнення таких амбітних цілей до 2030 року малоймовірне.

Слід зазначити, що основною мотивацією для створення Європейського Союзу було прагнення до миру та стабільності, стимулювання економічного розвитку через спільний ринок, а також просування демократії та спільних цінностей. Це супроводжувалося повними гарантіями безпеки з боку Сполучених Штатів та НАТО. Тому логічно, що сам Європейський Союз наразі не має чітких механізмів так званого примусу. Як наслідок, немає основи для реалізації політичної волі. Тому реалізація пропозицій, викладених у цьому документі, буде базуватися на «мотивації» та «заохоченні», без створення обов'язкового механізму. Це, звичайно, спонукатиме великі держави, такі як Франція, Німеччина та Італія, до подальшого розвитку своїх національних проектів. Іншим таких можливостей не буде надано. Як це вплине на заявлені можливості решти національних збройних сил країн-членів ЄС, залишається невідомим.

Аналізуючи реалізацію такого проєкту, варто зазначити, що, незважаючи на визнання першочергової ролі НАТО у сфері безпеки, ЄС розвиває оборонну співпрацю в Європі. Наприклад, через Кенсінгтонський договір між Великою Британією та Німеччиною, Аахенський договір між Німеччиною та Францією, а також оновлені Ланкастерські угоди між Великою Британією та Францією. Чи були ці угоди включені до майбутнього бачення, і яка, наприклад, роль Великої Британії, яка не є членом ЄС, але розташована на європейському континенті та зберігає власні можливості?

Цей програмний документ вже був ретельно досліджений та проаналізований. Багатство декларацій та формулювань, що містяться в ньому, дозволило широкому колу людей в Україні визначити як його переваги, так і недоліки. Для нас найважливішим залишається те, що, незважаючи на амбітні цілі, задекларовані на підтримку України, все це, ймовірно, буде реалізовано без термінів та обов'язкових механізмів, а отже, без належних гарантій.

Як відреагує Захід?

Отже, попри далекосяжні очікування, безпека Європи в практичному сенсі залишатиметься залежною від Сполучених Штатів. Водночас, наголошуючи на співпраці, взаємодії та конкурентоспроможності оборонної промисловості, Біла книга надає широкі можливості для просування наших індивідуальних інтересів. Вона також відкриває шлях для України, країни, що не входить до ЄС, до майбутньої єдиної (під впливом Росії) оборонної промисловості на рівних умовах. За відсутності обов'язкових механізмів наша діяльність буде зосереджена на просуванні інтересів української оборонної промисловості на урядовому, бізнес- та експертному рівнях як частини потенційно відкритого європейського ринку. Ми повинні прагнути фінансових, технологічних та виробничих відносин з кожною країною, яка нас цікавить, пам'ятаючи, що основа нашої сили полягає в національних технологіях та нашому власному досвіді їх використання. Такий підхід не лише сприятиме безпеці України, але й може зробити нашу оборонну промисловість джерелом економічного зростання, як це було в Ізраїлі та Південній Кореї.

Таким чином, попри рішучість європейських держав взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку, конкретні концепції нової оборонної архітектури, ймовірно, лише починають формуватися. Таким чином, попри пропозиції щодо консолідації оборонної промисловості та декларації про колективні бойові можливості, Біла книга на період до 2030 року не передбачає головної мети створення спільних військових структур у рамках ЄС та органів і структур, здатних ними керувати.

Все це свідчить про те, що попри заяви, що містяться в Білій книзі, про те, що ЄС готуватиметься до стримування зовнішньої збройної агресії та що для цього держави-члени ЄС повинні мати повний спектр військових можливостей, досі незрозуміло, хто в ЄС буде відповідальним за реалізацію спільних проектів, розвиток спільних можливостей, а також управління та використання цих можливостей у рамках, наприклад, спільних операцій або контролю повітряного простору за межами кордонів НАТО?

Говорячи конкретно про військові можливості, хотів би також зазначити, що за нинішніх умов їх можна досягти лише шляхом впровадження єдиної, комплексної системи трансформації за низкою напрямків:

• розробка та впровадження новітніх технологій;
• ґрунтовна реформа оборонної промисловості, реалізована в рамках жорсткої державної програми;
• логістика та закупівлі з урахуванням швидких та радикальних змін потреб;
• управління процесами не лише на полі бою, а й державними структурами з метою досягнення поставленої політичної мети;
• структури Сил оборони та Збройних Сил, як основні носії можливостей;
• доктрини підготовки та застосування всіх компонентів сил оборони.

Отже, очевидно, що ЄС покладатиметься виключно на НАТО та, відповідно, на Сполучені Штати для забезпечення своєї безпеки до 2030 року. Тому розмови про стратегічну автономію Європи від Сполучених Штатів є рішуче передчасними. ЄС, ймовірно, одночасно збільшить частку власних озброєнь, прагнучи насамперед збільшити обсяги виробництва, зокрема тих, що виробляються спільно з Україною.

Формування нової європейської архітектури безпеки, ймовірно, до 2030 року, не є пріоритетом. Навіть якщо це так, то це розглядається лише декларативно, зосереджуючись на переоснащенні національних збройних сил країн-членів ЄС. Тому зовнішня політика ЄС буде зосереджена на збереженні поточної формули забезпечення власної безпеки, насамперед прагнучи тримати Сполучені Штати в центрі своєї уваги.

Тому включення України як повноцінного гравця в майбутню європейську архітектуру безпеки не розглядається ні формально, ні принципово, окрім часткового використання бойового досвіду та надання допомоги у війні з Росією, відповідно до стратегії уникнення війни шляхом підтримки вже ворогуючого сусіда .

Зрозуміло, що доки елементи європейської оборонної системи залишаються відсутніми, єдиним шляхом до досягнення суттєвої інтеграції України в європейську оборонну систему, насамперед у її системи протиповітряної та протиракетної оборони, є продовження співпраці з НАТО та її членами, які межують з Росією або пам'ятають попередження минулого. Це чи не єдиний спосіб обійти як політичні, так і інші внутрішні блокування всередині ЄС, хоча такий крок несе значні геополітичні ризики для держав-членів.

Тим не менш, говорячи про готовність до війни як головний фактор боєздатності, хочу нагадати, що наш досвід ведення війни показує:

• Війна може бути тривалою. І це повністю змінює підхід до організації Збройних Сил.
• На поле бою вийшли нові технології, оволодіння якими вимагає не лише заміни озброєння, а й радикальної зміни стратегії, доктрини та навчання.
• Війна справді стала гібридною. Вона ведеться з безжальною жорстокістю як на передовій, так і всередині країни, використовуючи всі державні можливості, включаючи інформаційні.
• Роль приватного сектору в сучасних конфліктах зросла і продовжує зростати, що вимагає зовсім іншого підходу до взаємовідносин між державою та бізнесом. З'являються так звані державно-приватні партнерства, які дозволяють підприємцям та іноземному капіталу не лише виробляти, а й проектувати зброю та військову техніку.
• У війні на виснаження персонал має першорядне значення. Його підготовка та освіта стають вирішальними. Це стосується не лише управління військовими операціями, а й оборонного сектору, де інтеграція дослідницьких та виробничих центрів також вимагає інтеграції університетів та, наприклад, конструкторських бюро.
• Успіх бойових дій гарантується ефективною логістикою та матеріально-технічним постачанням. Вони стають пріоритетними завданнями у війні на виснаження. На жаль, ці проблеми неможливо вирішити виключно шляхом підтримки транспортних коридорів. Важливо також пам'ятати, що основою логістики є безперебійне постачання, зокрема електроенергії, яку, як ми вже знаємо, потрібно не лише захищати, а й обороняти. Відсутність цієї електроенергії має руйнівний вплив як на цивільну інфраструктуру, так і на населення. Це складний комплекс дій, яких неможливо уникнути без військової участі. Висновок: європейська безпека, незалежно від цілей, задекларованих у документі, й надалі залежатиме виключно від наполегливості України та її збройних сил, а також від майбутнього, справжнього партнерства.

Очікується, що будівництво нової архітектури для європейського континенту триватиме понад п'ять років, що супроводжуватиметься як інерцією, пов'язаною з надією на збереження прийнятного способу життя, так і подоланням бар'єрів у демократичному суспільстві.

Також хотів би додати, що протягом майже чотирьох років війни в Україні Росія систематично вчилася воювати краще. Вона вже побудувала нову армію, яка збирає, аналізує та одразу впроваджує бойовий досвід. Це завершується розробкою нових доктрин та програм навчання. Національний склад військовополонених, захоплених Збройними силами України, також свідчить про те, що цей унікальний досвід переноситься в такі країни, як Китай, Іран та Північна Корея. Це, у свою чергу, вказує на неминуче масштабне реформування збройних сил Російської Федерації, як під час війни, так і, можливо, у повоєнний період.

З огляду на тенденції науково-технічного прогресу в сучасній війні та завершення розробки принципово нової військової доктрини, така реформа, природно, буде завершена не пізніше 2030 року. Це будуть збройні сили роботів, автономних систем та штучного інтелекту, об'єднані досвідом та існуючими доктринами. Найголовніше, вони зможуть масштабувати свої нові можливості до необхідного рівня. Це буде нова гонка озброєнь за право контролю над глобальною системою безпеки . Вже зараз легко передбачити учасників цієї нової гонки озброєнь. Це точно не будуть ті, хто прагне просто вигідно переозброїтися. Я не бачу всього цього у військових структурах НАТО, які, схоже, будуть готові до війни з арміями, яких вже не існує.

Озираючись назад, здається, що ще однією проблемою наших попередніх лідерів було відкладання непопулярних дій на користь короткострокової популярності та виконання популістських обіцянок.

Звичайно, для пришвидшення інституційної оборонної готовності в демократичному суспільстві необхідно вести діалог з цим суспільством. Хто першим ініціює цей діалог — європейські уряди чи російські військові — залежить від нас та наших партнерів.

Тільки наша спільна робота дозволить Україні поділитися не лише своїм болем, а й унікальним досвідом ведення війни, що допоможе країнам ЄС якомога швидше вдосконалити свої оборонні стратегії, і не лише у сфері оборонно-промислового співробітництва.