(с)В. Трилїс, 2005 (коли про це О. Забужко ще не писала).

1. Вступ (трохи розтягнутий, бо цїкаво). Почув я недавно одну інтелїгентну розмову. Мене захопив її разючий контраст із звичним виснажливим беканням, меканням, плямканням і силою-силенною катастрофічних пауз між зашкарублими думами нашої невмирущої номенклатури – владної, полїтичної, господарчої, наукової, мистецької, духовної і всякої іншої. Розумні хлопцї швидко, гарно й весело говорили про ідеї! Про нацїональну ідею!

А менї ж – хлїба (бажано з салом) не давай, а дай про ідеї хоч послухати. Дуже вже небайдужий я до ідей. Я їх зовсїм недавно зненавидїв, і ця ненависть у мене ще свіжа, чиста й палка, як перше кохання. Я місцями аж помолодшав. А тут таке еротичне шоу!

Один журився, що безлїч чудових ідей тиняються Україною й не можуть знайти достойного втїлення в нашій молодій державі. Бо, мовляв, дуже нездарні, некультурні, некомпетентні втїлювачі. Другий утїшав його тим, що насправдї жодної ідеї в Українї не існує: всї ті ідеї, які так хтиво й незграбно намагаються оволодїти нашими масами або хоч почухатися десь у владних чи академічних кабінетах, не є українськими, а є імпортованими, а отже для України неприродними, а до того ж не новими, тобто коли по правдї, то це навіть і не ідеї. І, ясна річ, вони безперспективні, на них марнуються сили й час. Україна потребує нових, плідних і, головне, власних ідей.

А де ж тим власним ідеям узятися, коли немає повноцїнної освіченої елїти, докидав дровець третїй. Виявилося, однак, що елїта тут нї до чого. Елїта – це, за визначенням, нїби як племінні носїї генофонду, ситі, впевнені й рішучі; та навіть коли вони освічені – навіть коли вчені! – це нїчого не дає, бо у них немає тієї таємничої тонкої субстанцїї, в якій зосереджується нацїональний дух і від якої народжуються ідеї не просто нові, а саме відповідні найактуальнїшим інтересам нацїї, найглибшому, найважливішому сенсу її існування. Ідеї, які забезпечують цїй нації надїйне місце в буттї, і то надовго. Ось такі ідеї має виношувати й заплїднювати ними суспільство не елїта, не інтелїгенція, а аристократїя. Це таке вузьке, дуже вузьке товариство втаємничених, куди не кожного академіка пустять гардеробником. Такі аристократичні структури має кожна успішна нацїя, а ось у нас їх немає.

Про таємничу субстанцїю я, звичайно, не зрозумів. Та то не лихо, бо її все одно немає. То яка різниця, чи її немає в елїти, чи в аристократїї, чи й самої тої аристократїї немає.

Зате я зрозумів, що без ідей Україна не всидить. Приспічило. Не буде своїх – навезуть чужих, як ото бананів навезли. А коли вже є банани, то нащо груші? Кожний, навіть не дуже освічений, представник елїти має змикитити, що груші пора вирубувати, бо їх дорожче доглядати, нїж банани завозити. (А які паркети з грушового дерева!) Та якби сягнути елїтарним розумом у той час, коли бананів більше не везтимуть або везтимуть по 130 доларів за кілограм, а груші всї вже вирубані… Така сила передбачення навіть аристократам не під силу. Так що в оглядному майбутньому давитися нам заморськими бананами, доки вухами не полїзуть.

З третього боку, коли не стане нї бананів, нї груш, а залишаться тільки кормові буряки, то нащо його тодї й на світї жити. Тому, хоч як це прикро й важко, Українї все ж таки конче необхідна надїйна грушо-бананова ідея.

Тобто, коли чужі ідеї й банани вичерпаються або засмердяться, а своїх… Ге, які там свої. Катма! Тут уже давно все впень вирубано й викорчувано. Де наші опішнянські сливи? Де нїжинські огірки? Де решетилівські вівцї? Де наша етнїчна свідомість (або хоча б графа в паспортї)? Де наше етнїчне відчуття єдности з цїєю землею? Де українське село – правічний органїзм, якнайкраще пристосований для взаємин людей із Природою? Підкидаючи ногами цї незамінні природні багатства, ми хочемо й тут обдурити Природу та вижити за допомогою ідей?

Гірко казати, але насправдї нїякі ідеї Українї не допоможуть. Нї чужі, нї свої. Будь-яка ідея пустить бульки в нашому болотї раніїе, нїж устигне оволодїти бодай поганенькими масами. Болото – це таке природне перехідне явище, нї водоймище, нї земля; в ньому довго-довго чорти водяться, а потім воно врештї робиться чимось визначеним – або землею (коли висохне), або водоймищем (якщо вичистять).

Поки що Україна виразно нагадує надзвичайно потужне, здорове болото з усїма належними біохімічними та біофізичними процесами – гниттям, сапропелїзацїєю, бульканням, кваканням та ухиканням нічних сов. Роздїлене це болото на дві стихії: чиста вода, яка насправді тільки вважає себе чистою, бо в нїй повно жабуриння, ряски й смердючого болотного газу, і, власне, болото, яке теж вважає себе дуже чистим, хоча насправдї це концентрований гомогенїзований бруд, насичений численними елементами цивілїзацїї – битими й небитими пляшками, старими велосипедами та втопленими цуценятами.

Можна уявити три сценарії майбуття цього болота. Перший – природний і, значить, найменш імовірний: болото облишать, і воно буде собі булькати й дихати, даючи притулок міріадам життїв, але його розвиток буде таким повільним, що людям і не помітити. Для сучасного гомо сапієнса це нестерпно, і він, скоріш за все, вибере один з неприродних, зате швидких сценаріїв: прийде власник. Власник або прокопає рівчаки, спустить воду в найближчу річку, а з річки намиє гору піску й побудує на осушеному болотї п’ятизірковий готель, або вишкребе й вивезе на поля всі сапропелі, і тодї замість болота буде створене чисте впорядковане водоймище господарського чи культурного призначення. Все залежатиме від власника. Але так чи інакше, дві стихії йому доведеться роздїлити й розвести в різні боки…

(Далї буде)

ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦЇОНАЛЬНУ ІДЕЮ (закінчення(?))

2. То як же ж українська нацїональна ідея?

Перш за все, давайте визначимось: нацїональна чи етнїчна?

Бо ми ризикуємо захопитись некоректною проблемою. З одного боку, оскільки йдеться про щось корінне, фундаментальне, то треба виходити не з поняття нацїї, а з поняття етносу. Отже, етнїчна ідея?

Але ж, з іншого боку, етнїчна ідея – словосполучення явно абсурдне. Етнос і все етнчне не має нїчого спільного нї з якими ідеями. Етнос – це природне явище, жива система, дуже подібна до біологічного виду: етнос має свою окремішність (територіальну, генетичну й культурну) і свої живі зв’язки з усесвітом, він народжується, живе і вмирає за природними законами, і розум – лише один, і то не головний, з його органів. Де починаються ідеї, де утверджується верховенство Розуму, там закінчується, пригнїчується й нехтується Природа. Ну що вдїєш, така от світова практика принаймнї останнього тисячолїття. Людські ідеї поганять усе, що витворила Природа. І найсумніше те, що люди цього нїби не помічають, а коли й намагаються виправити свою дурість, то… новими ідеями.

Давайте все ж таки не забувати про етнос. Якщо він є, то є про що говорити. Якщо його вже немає або якщо він очевидячки приречений на смерть, тодї справдї пора шукати нацїональну ідею. Але вже не плутати її з проблемою буття народу (етносу), а чесно говорити про полїтичну систему, яка заганяє певну кількість населення на певній території до великого, єдиного, організованого, комфортного (або не дуже) стійла; ото воно називається державою. І тодї це населення вже може вважати себе нацїєю й тїшитися тим, що настав найвищий етап на шляху його прогресу.

Найвищий він чи не зовсїм – питання спірне, а от що постання нацїї означає кінець етносу – така сама безжалїсна правда, як і те, що зрілість живої істоти означає кінець її дитинства. Для того, щоб на світ з’явилося курча, яйце мусить бути зруйноване. Безповоротно.

Нацїя в її сучасному, найпрогресивнїшому розуміннї – як полїтична категорія – виникає на уламках етнїчного яйця, вичерпавши всю його поживну речовину, а далї нове пташеня або йде шукати зерна, або вчиться ловити мух, мишей, горобцїв, а там, дивись, і зайцїв та куріпок.

Кожен (чи майже) все життя тихо тужить за дитинством. Ця ностальгія йде від неприродного, нерозумного виховання дитини, внаслїдок якого вона, стаючи дорослою, втрачає дорогоцїнні природні властивостї, багатства, якими безтурботно володїла в дитинстві, і від цього страждає; але задуматися, чи така ця втрата геть неминуча, немає часу і немає потреби, бо людина вже запалена міражами своєї уяви – ідеями – і потрібен час, щоб понабивати синяків і пошкодувати за втраченим раєм. Пізно, поїзд природного розвитку вже поїхав. Тепер скачи, людино, під дудку свого всесильного розуму. Дуже рідко стрінеш дорослого, у котрого якимсь чудом (нїхто, зауважу, не знає яким) збереглося трохи дитячих властивостей. Йому можна заздрити, але не заздрить нїхто, бо люди, які живуть розумом, не розуміють його щастя, а люди природного життя не вміють заздрити.

То це ж так само й з етносом. Кожна високоцивілхзована нацїя тужить за своїм етнографічним дитинством і натоптує свої музеї етнїчними пелюшками-іграшками, шкаралупками свого яйця; але дороги назад немає. І чи не простїше сказати: а кому воно потрібне, те минуле? Справдї, більшостї великих нацїй нїчого шукати в минулому, хіба лїнивої музейної розваги. Чи так це для України?

Може й так, та не зовсім. Україна – це не тільки болото. Ще витає над болотом живий дух тієї України, яка не дожила свого минулого, не доспівала своїх дитячих пісень, не дослухала своїх казок, не домалювала своєї природної краси. Не дали. І тепер вона, як той рідкісний мудрець із дитячою душею, дивиться на світ широко розкритими довірливими очима й не може зрозуміти, чого він, світ, такий жорстокий.

        Ой не бий, мати, та не лай, мати,
        Та не роби калїченьки:
        Зав'яжи очі темної ночі
        Та й поведи до річеньки.
        А як приведеш та до річеньки,
        То розв'яжи карі очі,
        Нехай гляну я та подивлюся,
        З білим світом попрощаюсь.
        Ой світе ясний, світе прекрасний, 
        Як на тобі тяжко жити; 
        А іще тяжче, молодесенькій, 
        Не нажившись умирати. 

Які прості, майже прозаїчні слова, яка пекуча в них правда, яка висока символіка. Це не дївчина тужить – це сама Україна, оточена зграєю глобальних вовків, стоїть над страшною прірвою й прощається з білим світом…

Триста років прощається, триста років умирає, а не може вмерти. Часом котрийсь із синів прикладе вухо до її грудей, послухає та й повідомить: «Ще не вмерла…» І підхоплюють тисячі й мільйони, і повторюють з надїєю «Ще не вмерла… Ще не вмерла…», але не знають, яким пальцем поворушити, щоб ожила. Всї чекають чуда. Найпрагматичнїші чекають ідей.

Чому не вмирає Україна? За цї триста лїт он скільки народів зникло, розчинилося, перевелося на московські муштровані орди та американські демократичні отари, нездатні навіть відчути, як роздувається велетенський вампір на їхніх плечах.

Україна не вмирає саме тому, що в ній залишилися величезні запаси природних багатств, ім’я яким – етнїчна культура. У Путїна є газ і нафта, яких йому, як він каже, «хватит надолго»; а у нас є звичай, совість, любов до землі, краси й працї, почуття сорому й відповідальности, генетичне здоров’я. І ще не відомо, чиїх природних багатств вистачить надовше. Але, зрозуміло, кожний народ ставить на кін те, що має. Отже, гра продовжується.

Україна може програти гру з глобальними вовками, якщо витягне не ті козирі. Якщо покладеться не на свої природні запаси, а на ідеї – технологічні, полїтичні, релїгійні, економічні, дипломатичні та інші. Ідея – річ хороша лише тодї, коли вірно служить природним потребам, природному розвитку. Але, маючи, за природою своєю, патологічне тяжіння до влади, ідея (людський розум) неодмінно лїзе нагору, намагаючись оволодїти масами, очолити й підпорядкувати собі все, що тільки вдасться. Така от природа людського розуму і його ідей. Оволодївати ідеями, підпорядковувати їх природним потребам сапієнс не вміє й не хоче.

Нехтуючи справжньою Природою (віруючі ще називають її Богом), людський розум забуває й про природні багатства, не береже, не шанує їх і навіть не дуже цїкавиться, що то воно таке. Йому не спадає на думку, що й сам він, розум, до них належить – поки пишеться з маленької букви. Весь айсберг етнїчної культури – це найбільше природне багатство, яке взагалі існує в світї. А вся сукупність етнїчних культур на планетї Земля – це таке багатство, така життєва сила, що й уяві не піддається. Якщо розум (чи, тим більш, Розум) не схилиться перед цією силою, він буде виснажувати й нищити її, аж доки й звалиться в викопану ним самим яму.

Багатства української етнїчної культури не мають собі рівних у світі. Їх накопичення почалося принаймнї в Трипільську добу. Їх формування відбувалося в оптимальних природних умовах нашого краю: ця земля не давала розледащіти, вимагала тяжкої й мудрої працї, але не давала й здичавіти, бо нїколи не обманювала, а платила за ту працю сторицею. Цей космічно-економічний природний феномен породив велику трудову культуру – культуру стосунків людини з землею і, необхідно, культуру стосунків і взаємин людей між собою в процесї їхньої працї на землї.

Трудову культуру й трудову історію України неминуче доведеться вивчати й осмислювати всьому людству – якщо воно схаменеться та спробує відвернути світову кризу (виснаження енергетичних запасів, руйнацїю біосфери, забруднення середовища). Бо нїде більше немає тих знань і тієї віри, які й досї зберігаються в наших традицїях і без яких неможлива побудова стабільного суспільства, здатного підтримувати рівень життєдайности свого природного середовища. А тим часом Українцям годиться першими повернутись обличчям до свого минулого та усвідомити, що воно не минуло, воно вимагає свого обۥявлення й здїйснення. Дати життя, дати розвиток своєму звичаю, своїй землеробській культурі, своїй тисячолїтній мудростї, а не вганяти за чужими возами з нагромадженими на них блискучими, але доброго слова не вартими плодами цивілїзацїї. Повернутися до своєї землї, до свого села, до найздоровішого в світї способу життя, який не тільки забезпечує істинний добробут людям, але й гарантує безпеку їхньому дому – Природї.

Гідне завершення й пошанування своєї етнїчної історії – це перший крок до історії нацїональної. В нацїональну державу ми маємо прийти не з атрофованими м’язами, пір’ям на писку й торбою зелених папірцїв, а з нашим справжнім багатством – етнїчною культурою. Ця культура – не та, що в мінїстерстві культури та його закладах, а та, яку тисячолїттями зберігав землеробський етнос, – обов’язково запрацює. Кожний юнак, кожна дївчина знайдуть собі місце й дїло на землї. Бо всї без винятку наші блага й саме наше існування йдуть від землї, від працї на нїй. Це дуже важка праця, але, як нїяка інша, достойна розумної істоти.

Занедбати нашу землю могли тільки божевільні авантюристи. Спалюючи недоторканні запаси Землї, вони розраховують дочекатися того дня, коли землеробів не стане й сама пам’ять про землеробське життя вивітриться з людських голів, а їжу й добробут забезпечуватимуть розумні машини й високі технології. Таким суспільством, точнїше такими отарами гарматного й гаремного м’яса дуже легко управляти. Принаймнї так здається тим, хто дуже любить управляти. Здається, а не доведеться. Їхні мрії суперечать законам – не людським і навіть не біологічним, а законам фізики.

Але про це я напишу наступного разу. Так, щоб кожний академік, навіть не допущений до аристократичного гардеробу, сам зрозумів, що таке українська нацїональна ідея.

ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦЇОНАЛЬНУ ІДЕЮ -- Частина 3

(див. Частину 2 на цїй сторінцї 15 серпня 2017 р.)

Будь-яка жива система розвивається й посилює свою стійкість завдяки множенню своїх складових частин і постійній взаємній боротьбі/конкуренцїї цих складових. В живій системі, яка називається ЛЮДСТВОМ, найбільшими підсистемами були й залишаються ЕТНОСИ (в подальшому розвитку – НАЦЇЇ). Спроби під дїєю тих чи інших спокус зруйнувати цю структуру, змішати різні народи й створити однорідне середовище не є чимсь новим: кожна імперія – це саме така спроба в більшому чи меншому обширі, а оце вже маємо й глобалїзм, де та сама манїя охоплює всю планету. Всї цї спроби протиприродні і глибоко суперечать розумній трансформацїї міжнацїональної боротьби в творчу конкуренцїю. На зразок трансформацїї гладїаторських боїв та рицарських турнїрів у контрольовані медиками спортивні змагання. Новизна – лише в глобальному обширі катастрофи: нїхто нїкуди вже не сховається. В історії Землї, кажуть учені, щось подібне вже бувало – вніслїдок страшних вулканїчних вивержень чи зіткнень Землї з гігантськими астероїдами; після чого майже повністю знищена біосфера починала свій розвиток якщо й не з нуля, то з мікробних чи безхлорофільних стадїй, які людинї важко й уявити.

Характер глобальних катастроф настільки непередбачуваний, що порівнювати такі подїї немає особливого сенсу. Проте загалом вони підтверджують таємничу, але дивовижно вперту властивість земної біосфери рано чи пізно повертати собі втрачене та розростатись і розвиватись далї.

Ми не маємо жодного причинно-наслїдкового ланцюжка, який з необхідністю доводив би, що з’ява, наприклад, прокаріотів, трилобітів, земноводних, птахів, ссавцїв чи приматів була однозначно неминучою. Скоріш УСЕ, що з’явилось чи трапилось на планетї, доводиться розуміти як випадкові подїї. Ледь-ледь щось не так – і все могло б піти іншою траєкторією. Тут треба випустити пару для законного галасу:

1. На все є причина, просто ми ще не знаємо всїх причин!

2. Навіть коли можливі реальні РІЗНІ варіанти, Природа завжди відбирає найкращий!

Ну добре, уявіть собі, що ви – Бог і маєте можливість відкрутити історію Всесвіту назад до моменту зародження живої матерії і... відпустити цей Всесвіт у нове «плавання». Ви впевнені, що все-все відбуватиметься так само і що ви ходитимете в ту саму школу? Тільки ж не брешіть менї й собі, бо така впевненість абсолютно безпідставна, це насправдї просто впертість. Насправдї ви просто НЕ ЗНАЄТЕ.

І «вибір Природи» далеко не завжди найкращий. Про це свідчить безлїч її помилок і неізчислимих повторів невдалого вибору, внаслїдок чого минає час і минають умови для справдї найкращого вибору. Був шанс, а більше такого не буде. Біосфера Землї просто кишить помилками й невдалими рішеннями, і вони приречені на смерть, і вони гинуть, і дуже небагато біовидів живуть мільярди років – без прогресу, правда, зате як поживне середовище для нових і нових «виборів». Так і йде прогрес біосфери на нашій Планетї – вкрай повільно, але... придивіться: неухильно!

Так і дійшов цей прогрес до гомо сапієнса, і тепер ми з вами опинились серед сучасників і учасників неймовірної, небаченої, грандїозної біфуркацїї (по-нашому – роздоріжжя). Почалося з того, що в геномі цього сапієнса десь затесався ген Сверблячки Прискорення (СП). Зрозумівши, як повільно та незграбно розвивається все на світї, а особливо жива природа, гомо забажав цей процес прискорити. Перші спроби (паровий двигун, потім внутрішнього згорання, потім електричний, атомний, ... радїоелектронїка, зв’язок, ... селекцїя «нових» біовидів, генетична модифікацїя, ...) виявилися такими вдалими, що СП швидко переросла в лихоманку. Протягом якогось столїття-двох людство навчилося вкладати в машини й технології свої найзаповітнїші мрії – про зручний та швидкий транспорт, найважчі силові роботи, електронний зв’язок, центнер малини з одного куща, а далї й складні розумові роботи, створення нових матеріалів, ..., звичайно, все це називають не просто прогресом, а «технїчним прогресом». Бо загального прогресу чи, простїше кажучи, розвитку таки не видно нї в біосфері, нї в людських мізках.

Цїкаво, справдї, а до чого тут українська нацїональна ідея?