25 сходинок до суспільного щастя

Для того щоб підготувати суспільство до новітньої концепції української національної ідеї, я цілеспрямовано зініціював серію телепередач, круглих столів, конференцій, збірок статей, зокрема й цієї книжки.

У часи, коли друковане слово витісняється відео та інтернетом, коли кліпове мислення заважає читанню глибинних і розлогих текстів, здавалося б, — для чого ці зусилля? Відповідь буде достатньо романтичною й почасти банальною, та головне — правдивою:

Хочеться змінити ситуацію в країні на краще.

Я належу до середовища тих, хто виборював Незалежність для власної країни. У той час, коли переважна більшість українців ще не хотіли цієї Незалежності. Незалежність у юнацтві для мене була фатумом, тож іще в школі я вирішив присвятити власне життя здобуттю державності для власного народу. Зрештою, унаслідок боротьби й щасливого збігу геополітичних та внутрішніх обставин, її було здобуто. Та чи стала ця омріяна багатьма українськими патріотами впродовж століть Незалежність щастям для українців?

Демографічне згасання нації, масова еміграція, бідність більшості населення, економічний занепад, зупинка технологічного прогресу, проблеми з демократичними процедурами, всевладдя купки гіпербагатіїв — чи бажав я таких наслідків своєї боротьби для власної нації?

Чому зміни президентів, ротація депутатів, коловорот партій, неодноразові «революції», чи то пак «Майдани», не ведуть до економічного добробуту нації та відчуття щастя серед співгромадян? І де моя особиста частка відповідальності чи, можливо, провини за те, що відбувається в країні? Адже я виборював цю державу, то чому ж у ній пенсіонер живе гірше, аніж у державі Польща, чи в державі Словаччина, чи в державі Словенія? У чому причини нашого відставання?

В українському суспільстві міцно вкорінилися кілька штампів, якими намагаються пояснити всі українські негаразди. Перший — «300 років у Російській імперії», другий — «70 років у СРСР». До них долучаються модерні короткотермінові пояснення, коли звинувачуються щоразу так звані «попередники», тобто будь-яка попередня влада. На заміну «попередникам» приходять чергові «наступники», після відходу від влади вони здебільшого стають мільйонерами чи мільярдерами, а нація чекає наступних месій.

Тим часом відставання від країн Центральної Європи вираховується вже не в роках, а в десятиліттях, при тому, що стартові умови після руйнації тоталітарної псевдосоціалістичної системи були приблизно однакові або навіть на користь України (принаймні враховуючи економічний потенціал і наявність природних ресурсів).

Будь-якій нації завжди легше знаходити причини своїх негараздів у чужинцях, на цьому ґрунтується побутова ксенофобія, здатна розростатися в знущальницькі форми над іншими. Сильні нації піднімаються над власним его, усвідомлюють свої вади й намагаються їх виправити.

Чи спроможна це зробити Україна?

На певному етапі я дійшов висновку, що проблеми нашої країни лежать не у зовнішніх чинниках, не у відсутності тих чи інших інституцій, не в нездатності боротися, не в нестачі ресурсів, а у внутрішніх орієнтирах.

Зовнішні несприятливі чинники мали й інші країни. Фінляндія пережила 2 кривавих війни з СРСР, була позбавлена третини власної території, була змушена погодитися під тиском СРСР на достатньо принизливий «нейтралітет», тобто відсутність власного права на входження до міжнародних структур, і, тим не менше, забезпечила економічний і соціальний прориви. Аналогія не на користь України.

Інституції? В Україні є Президент, і Верховна Рада (яка виконує функції парламенту), під тиском Заходу було створено цілу низку «антикорупційних інституцій», та це не надто вкорінює принцип верховенства права. Одіозний марнотратний диктатор Бокасса, якого підозрювали в канібалізмі, перед тим як оголосити себе імператором, офіційно називався президентом республіки. Чи з’їдав він своїх громадян, гуманний африканський суд так і не довів, але зберігання частин тіл своїх політичних опонентів у холодильнику Бокасси не спростував. Тож формальна наявність інституцій (у цьому випадку такої демократичний інституції, як «президент») ще не забезпечує щастя громадян.

Здатність боротися українці демонструють повсякчас. На сьогодні це постійна героїчна відсіч російській агресії, завдяки чому Росії не вдалися плани або щодо повного поглинання України, або щодо повномасштабного розчленування країни. За останні 30 років у нас було 3 так званих «революції»: Студентська революція на граніті, Помаранчева революція, Євромайдан. Боротьба українців, безперечно, є. А що ж не так з боротьбою? Єдина революція рабів, яка привела до успіху, відбулася в державі Гаїті. Та на сьогодні в сусідній Домініканській Республіці, яка розташована на тому самому острові, рівень життя в кілька разів вищий. Саме в Домініканську Республіку спрямована еміграція гаїтян. Натомість у Гаїті були диктаторські режими Тата Дока і його сина Бебі Дока з їхніми відомими смертельними «тонтон-макутами». Хоча в Гаїті відбулося повстання рабів, а в Домініканській Республіці іспанські колонізатори ще правили досить довго й зрештою лише добровільно відмовилися від влади. Тож боротьба, і навіть успішна, теж не забезпечує добробуту?

То що ж не так? Чого не вистачає? У чому ж річ?

А в тому, що Нація зупинилася або щонайменше загальмувала у внутрішньому ідейному розвитку, у розвитку своїх принципів, у тому, що можна назвати власною національною ідеєю.

У кожної нації є національна ідея. Слово «національний» може декого відлякувати. Тоді назвіть такий комплекс ідей «мрією», і у вас одразу виникнуть позитивні асоціації. Адже всі ми з дитинства мріємо. У дитячих мріях ми сильні, красиві й успішні. Потім у мріях ми стаємо астронавтами, поліцейськими, акторами, президентами, моряками чи пожежниками — залежно від нашого дитячого оточення, батьківського прикладу, книжок, фільмів, тобто всього, що черпаємо з навколишнього світу і з чим пов’язуємо позитивні асоціації. Кожен народ — як велика колективна дитина — теж хоче бути сильним, успішним і красивим. Для цього визначаються цілі й вибудовуються шляхи досягнення. Тож до слова «мрія» ми звикли ставитися позитивно. Наприклад, «американська мрія» є об’єднавчим чинником для американської нації, стимулом для прогресу та об’єктом орієнтації для інших народів.

Письменник та історик Джеймс Тршлау Адамс (1878–1949) вигадав цей термін у книжці «Епопея Америки», написаній не так давно, у 1931 році. Годі шукати в Адамса чітку й незмінну дефініцію. «Але була й Американська мрія, мрія про місце, де життя мало бути кращим, багатшим і змістовнішим, з можливостями, що відповідали здібностям і досягненням кожного. Вона складна для розуміння європейської еліти, і багато із нас самих уже втомилися від неї й зневірилися. Це мрія не про автомобіль чи високі зарплати, це мрія про суспільний лад, де кожен чоловік і жінка матимуть змогу досягнути найбільшого, на що від природи здатні, і бути прийнятими іншими такими, якими є, незалежно від походження чи статусу… Американська мрія, що привабила десятки мільйонів народів до наших берегів у минулому столітті, не була мрією лише матеріального добробуту, хоча це, безсумнівно, мало значення. Вона була чимось більшим. Це була мрія про можливість досягнути повноцінного розвитку як для чоловіків, так і для жінок». Але автором терміна чи навіть «мрії про американську мрію» Адамса назвати таки можна. А далі історики можуть докопуватися, що стало складниками, який фундамент заклали «батьки-засновники» й «Декларація незалежності», який внесок у значення потім робили мислителі, письменники, політики тощо. Не відбиратиму хліб у американістів, це їхнє завдання. Для нас із вами головне — переконатися, що комплекс загальнонаціональних вірувань у краще майбутнє, якого можна досягти завдяки спільним зусиллям, присутній у націях (у цьому випадку — в американській, проте є він і в інших націях, хай як його називають).

В українській публіцистичній думці це поняття традиційно називається «українською національною ідеєю». Та нижче я додам власну дефініцію національної ідеї, і ви побачите, що «мрія» є важливою, але лише складовою національної ідеї. Національна ідея має виміри і в минулому, і в сучасному, і в майбутньому.

Перед тим як запропонувати власний концепт української національної ідеї (а моя книжка і, відповідно, цей її анонс пишуться саме із цією метою), слід хоча б побіжно оглянути, який стан цієї ідеї нині та які етапи вона пройшла.

Почнемо з визначення національної ідеї.

Ідеологічна сфера — це сфера припущень і суб’єктивностей. Тому академічного й загальновизнаного терміна «національна ідея» в науці не існує, і кожен дослідник вправі дати власну дефініцію (визначення). Ба більше, частина європейського суспільства після жахів нестримного національного его гітлерівського націонал-соціалізму побоюється використання термінів «нація», «національний». Та в цій статті й майбутній книжці неодноразово підкреслюється, що я беру термін «нація» не у вузькоетнічному значенні, а в тому розумінні, у якому цей термін виник під час Французької революції. Теж, до речі, кривавої і з багатьма несправедливими наслідками, принаймні якщо рахувати десятки тисяч безневинних закатованих жертв. Тим не менше, саме під час Французької революції утвердився термін «нація» в означенні всіх громадян країни. Отже, якщо існує держава, існують і її громадяни. Сукупність громадян держави — уже нація. Належність до нації представників етнічної групи, які є громадянами інших держав, — уже тема суперечлива. Бо якраз таке наддержавне розуміння нації призводило (на прикладі Гітлерової Німеччини) і нині призводить (на прикладі Росії Путіна) до територіальних претензій до інших держав і спроб окупації чужих територій. Отже, я виходжу з достатньо усталеного серед гуманітаріїв визначення нації як сукупності громадян однієї держави.

Тож якщо існує нація, то може існувати й термін «національний», тобто такий, що належить до якоїсь нації — сукупності громадян однієї держави. Наприклад, Національний олімпійський комітет. Адже ні в кого не виникає сумнівів у його позитивній діяльності через вживання слова «національний» замість «державний»? Водночас в українській мові прикметник «національний» може бути відповідником не лише іменника «нація», а й іменника «національність», який означає не державну належність, а етнічну, тобто можна бути українцем, чи поляком, чи угорцем за національністю незалежно від наявності української, польської, угорської держави. Адже в історії цих народів були періоди відсутності держави. Тим не менше, саму їхню історію ми вивчаємо як безперервну, незалежно від наявності держави. Отже, якщо українська нація з’явилася 1918 року після першого проголошення держави Україна, то українці як етнос (національна група, національність) існували і раніше. І це пояснює, чому національну ідею в міру створення й розвитку ми спочатку розглядатимемо в її первісному етнічному розумінні та переходитимемо до трансформації в загальнодержавному розумінні.

Щодо наявності «ідеї» суперечок може бути менше, а може бути й більше. Принаймні мислителі сперечалися із цього приводу довго. Демокріт, Платон, Арістотель і решта мали власні думки із цього приводу. Підручники намагаються розібратися в античній філософії, хоча до нас дійшли знання її представників лише уривками: у когось — повноцінними книжками, у когось — книжками з непідтвердженим авторством, а у когось і взагалі згадками в працях послідовників і критиків. Не завдання цієї статті й майбутньої книжки влазити в хащі філософії, бо, по-перше, гуманітарій може довести й заперечити будь-яке твердження, а по-друге, завжди в голові слід тримати історію Демокріта, якого через зарозумілість і незрозумілість співгромадяни в місті Абдери були готові оголосити божевільним, і лише втручання тепер уже легендаризованого лікаря Гіппократа, клятву якого зачитують і нині лікарі, врятувало для нашої пам’яті філософа.

Отже, не ставатимемо на шлях шановного Демокріта, бо поруч може не виявитися чергового Гіппократа. Усі тези мають бути прості й зрозумілі на рівні школяра середніх класів. Тож сподіваюся, що термін «ідея» не треба розжовувати, і припустімо, що це щось на кшталт осмисленого прообразу якогось явища, дії, принципутощо. Ключовим тут є слово «осмисленого». Тобто ідея — це продукт індивідуального чи колективного осмислення.

Тепер ми намагатимемося сполучити всі складники.

Якщо в цій статті аналізується українська національна ідея й вишуковуються шляхи її модернізації, то, безперечно, спочатку нам слід визначити, що ми розуміємо під «національною ідеєю».

Дозволю собі власну дефініцію цього терміна.

Національна ідея — це комплекс думок, уявлень і принципів, які засновані на спільних міфах минувшини та спільних мріяннях щодо майбуття, вигаданих, осмислених, складених і озвучених мислителям етносу, які впроваджуються в життя елітами та контрелітами цього етносу (державними, релігійними, воєнними, культурними, суспільними, підпільними) і впливають на вектор розвитку етносу.

Якщо це занадто довго, дам коротку формулу: національна ідея — це комплекс уявлень великої групи населення, що засновані на спільних міфах минувшини та спільних мріяннях щодо майбуття.

Отже, згідно з моєю концепцією й наведеним формулюванням, такий комплекс думок може бути спрямований на різні напрямки розвитку етносу — співіснування з іншими етносами, входження в той чи інший етнос, боротьба й створення власних державних інституцій, внутрішній розвиток етносу.

Маючи нахабство запропонувати власне формулювання, запропоную й типологізацію української національної ідеї.

Наголошу: це не періодизація за роками, а типологізація. Тобто самі ідеї не з’явилися тоді, коли були сформульовані, і не зникли, і не можуть зникнути після смерті своїх авторів. Автори для типологізації взяті як такі, що найстисліше й найчіткіше визначили перелік складових української національної ідеї.

Романтичний етап — найдовший період. До завоювання слов’ян вікінгами-русами ми можемо здогадуватися про ідеї скіфів, болгарів, готів, половців та інших народів України лише за уривками згадок про їхні військові здобутки або побут із чужих письмових джерел. Ідея Русі, викладена в «Повісті минулих літ», — це ще не ідея України, хай як наш найпотужніший історик Грушевський намагався ототожнити ці поняття. Термін «Україна» зафіксований уперше в Київському літописі у 1187 році в достатньо абстрактному розумінні, але чітко про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Це сьогодні Переяслав — невеличке місто в північно-центральній частині українського Лівобережжя, а в Середньовіччя він був помітним князівським, достатньо потужним містом якраз на пограниччі між умовно слов’янськими землями і умовно землями кочовиків. У тому самому літописі за 1189 рік зазначається вже інша Україна, не Лівобережна, а «Україна Галицька». Російська історіографія, а ще більше публіцистика конче намагаються довести, що слово «Україна» на першому початку означало щось на кшталт «окраїна», «околиця», частина ж українських істориків у зрозумілому бажанні посилити історію власної країни й народу та захистити її від зазіхань тих, хто хоче її применшити, всіляко намагалися довести, що від самого початку ця назва було синонімом слова «країна». Тим паче, що слова «Україна» і «країна» — спільнокореневі, а ще в цей ряд можна додати й «край», що теж означає територію, плюс ще згадати, що у балканців і нині в процесі воєн виникають різноманітні «крайни» в значенні «самоврядні території». Після досягнення Україною Незалежності потреба у звеличуванні першопочаткового сенсу слова виглядає дещо натягнутою, якщо не кумедною. Що з того, що спочатку слово «Україна» могло означати край якоїсь території, тобто порубіжжя? Хіба це применшує нашу історію? Зрештою, спільнокореневим до «України» є не лише «країна», а й дієслово «краяти», тобто ділити щось на шматки, різати, шматувати. У будь-якому разі, на момент виникнення терміна слово «Україна» ще не означало всіх земель на території нинішньої України, ба навіть усіх земель, які тоді населяли споріднені етнічні групи. Знадобилося багато століть, щоб цей термін став уособлювати етнос, який нині ми іменуємо українцями, і всю територію, яку українці компактно населяють, і зрештою тепер територію держави Україна.

Усвідомлення себе окремішнім народом зростало поступово. У Середньовіччі по всій Європі була нормальна практика, коли еліти належали до однієї етнічної групи, а завойоване ними населення —до іншої. Процес асиміляції відбувався поступово. Германомовні франки, захопивши землі колишніх кельтів, які вже розмовляли «зіпсованою латиною», дали назву цілій країні та згодом втратили власну германську мову. Тюрки-болгари дали назву «Болгарія» державі на Балканах та зрештою асимілювалися слов’янським морем. Практика панування невеличкої воєнної сили, яка нав’язувала свої права, була по всьому світу. Александр Македонський зі жменькою македонців і греків здолав значно численніші азійські армії, і так звані елліністичні держави досить довго ще існували на карті світу, щоб зрештою піддатися асиміляції східних народів. Манчжури в Китаї, попри свою нечисленність, захопивши цього велета, започаткували династію Цін і були державною елітою аж до 1912 р. Аналогічно й вікінги-руси принесли на землі нинішніх України, Білорусі й Росії державний устрій і самоназву. На українське нещастя й нещастя інших країн, цю назву і значною мірою ідейний спадок вдалося привласнити державі, яка нині зветься Росією.

Мислителі українських земель заходилися шукати іншу назву та інший концепт для власного етносу. Не одразу й не всі. Концепти включення українських земель і місцевого етносу до інших народів і держав теж існували. Зрештою, їх теж продукували, поширювали і втілювали українські еліти (філософські, релігійні, державні). Одні українці бачили себе в складі польського етносу й виробляли такі концепції, інші — у складі російського етносу й виробляли такі концепції. Деякі українці навіть бачили себе в складі угорського чи османського (який у подальшому став турецьким) народів. І це теж були концепти українських еліт, і ми ще торкатимемося їх у цій статті й у подальшому — у книжці.

Як я вже писав, національна ідея не обов’язково спрямована на окремішнє існування, вона може бути спрямована навіть на повну чи часткову самоліквідацію етнічної окремішності (мови, культури, звичок). Ми розглянемо всі ці відгалуження, але типологізація складена в напрямку основного вектора — на поступове збільшення самоусвідомлення, усамостійнення й розвитку.

Були етноси, які обрали інший напрямок — на добровільну ліквідацію власної окремішності, наприклад, пруський етнос (що, попри лето-литовську назву, став частиною нації німецької) чи венеційський (попри германську назву, відбувся спочатку як одна з успішних романомовних націй-держав, а зрештою увійшов добровільно частиною нації італійської), отже, для них і типологізацію слід було виписувати іншу. На сьогодні в іспаномовних пуерториканців перемагає ідея входження до англомовних США, а не повного суверенітету.

Українці ж поки що в тренді самоусвідомлення висхідного, а не спадного.

Отже, ми розглядатимемо ті українські ідеї, які стали поступово працювати на окремішній проект і поступово почали ототожнюватися з термінами «Україна», «український», «українці».

Перший етап я визначив як романтичний. Він відзначається ідеалізацією всього, що мислителі ототожнювали з рідним краєм. Ідеалізація всього свого (як наявного, так і минулого) — це зворотний бік ксенофобії. Нагадаю, що ксенофобія — від грецьких слів «ксенос» — чужинець і «фобос» — страх, боязнь, тобто боязнь чужих. Отже, усі чужі — погані, злодії, ледарі, брехуни, вбивці й решта негативних слів і значень. А відповідно, усі свої — чудові й досконалі. За великим рахунком, цей романтичний період певною мірою триває й досі.

Кожен етнос ідеалізує себе хоч у якихось рисах. Коли він припиняє милуватися в собі, своїй минувшині, своїх героях, своїх традиціях, кухні чи піснях, то починає ідеалізувати інший етнос і готовий у ньому розчинятися. Тож нічого дивного, крамольного чи негативного в цій ідеалізації-романтизації немає. Приємні слова слід навчитися говорити. Читаю Джона Медіни «Правила розвитку мозку дитини». Він радить говорити немовляті приємні й позитивні речі про нього, компліменти, хвалити, аби дитина не зростала замкненою, невпевненою в собі. Питання в тому, чи варто дотримуватися тієї самої концепції, коли людина виростає. Адже, як і людина, нації виростають також, і без самокритичного погляду вони можуть втратити здатність до самовдосконалення. А відсутність здатності до самозростання може призвести до втрати конкурентоздатності.

Романтизація української історії найбільше відчувається в «Історії Русів» (уперше видана в 1846 р.) — книжці, яка зроби- ла велетенський внесок у пробудження національної самосвідомості української еліти. Та «Історія Русів» ще не створювала «українського проекту». Автор «Історії Русів» намагався створити «руську концепцію», яка вела би свій родовід з давнини, за задумом — ще від хозарів (які, ми пам’ятаємо, етнічно були тюрками, що зрештою прийняли іудаїзм). Проект «Україна» автор «Історії Русів» сприймав як польську диверсію. Це був змушений зазначити в останньому сучасному перевиданні навіть автор передмови Валерій Шевчук.

Тому пафос «Історії Русів» спрямований не стільки на національну окремішність, скільки на право козацько-шляхетської української еліти бути впливовою часткою в новому російському проекті. Доведеться вкотре нагадати, що російський проект був створений не лише в Москві, а значною мірою мислителями України, приємно нам про це згадувати чи ні.

Костомаров, як і автор «Історії Русів», не вживає терміна «український» у своїх «Двох російських народностях». Українців він називає в ній новотвором «південноросійська народність», «південноруси».Тепер нам хотілося б це пояснити впливами тодішньої російської цензури, адже в наших руках є підпільний «Закон Божий», він же «Книга буття українського народу», твір, як вважають більшість дослідників, авторства саме Костомарова, складений за прикладом польським, який романтизує й ідеалізує Україну, бачить її у федерації центрально- і східноєвропейських народів як рівну з рівних, і там ані про яких «південноросів» не йдеться. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Костомаров відтарабанив рік у Петропавлівській фортеці і ще 8 років пробув у засланні (де, щоправда, мав достатньо широкі можливості для праці), тож у російської «охранки» сумнівів не було, що в його обличчі вона має справу саме з творцем нового міфу про окремішній слов’янський народ, що може скласти небезпеку для всієї Російської імперії. У цьому й відмінність автора «Історії Русів» від ідеолога кирило-мефодіївців. Там «руси» (у яких ми справедливо вбачаємо українців) мали стати кістяком російської імперії, тобто все-таки то був один з варіантів російського проекту, кирило-мефодіївці ж пішли далі, що й дає нам змогу розглядати саме Костомарова як найяскравішого ідеолога першого періоду творення української ідеї — романтичного.

Та історичний вимір часу життєдіяльності Костомарова був таким, коли українці прагнули бути часткою чогось більшого. Вони ще не були готові до власного, окремого проекту. Якщо взяти сучасні підручники з історії України, то події й цитати там будуть здебільшого дібрані так, що в читача складатиметься враження: українці змагалися за створення власної держави. На практиці, якщо взяти всі козацькі повстання різноманітних гетьманів, то жоден з них (жоден!) не піднімав козаків за створення окремої, української держави. Термін «Україна» в пізньому Середньовіччі, попри те що дедалі більше завойовував собі місце в означенні українських земель, ще не був постійно вживаним стосовно всіх мешканців. Козаки все-таки більше боролися за власні права — за права Війська Запорозького. І коли заходилися вести переговори з тим чи іншим сусідом, завжди йшлося про те, що козаки (звісно, з усіма землями й людьми) переходили під чиюсь королівсько-царсько-султанську руку. Хмельницький — спочатку під руку польського короля, а потім — московського царя, Виговський — польського короля, Юрій Хмельницький, Дмитро Дорошенко — то під турецького султана, то під польського короля, то під російського царя, Іван Мазепа — то під російського царя, то під шведського короля і так далі. Навіть під час славнозвісного й найбільш міфологізованого повстання Івана Мазепи не йшлося про творення незалежної держави. Виключно протекторат, тобто перебування під владою іншого сюзерена. Звісно, усі гетьмани хотіли більше повноважень, більше можливостей, більше влади, але їм ще необхідна була вища легітимізація, а в умовах пізнього Середньовіччя таку легітимізацію могла надати лише королівська влада. Натомість на британських островах чи то республіка, чи то диктатура перед керівництвом Олівера Кромвеля в 50-х роках ХVII століття засвідчила, що можна керувати й без королівської влади, але українські козачі та шляхетські еліти до такого сценарію не зважувалися.

Не зважувалися тоді ще розглядати Україну як повноцінну окремішню державу й мислителі. Вони розглядали Україну як елемент сильніших проектів — польського, російського, османського. Найпросунутіший документ у плані геополітичного вибору романтичного періоду української ідеї «Книги буття українського народу» містив мрії про слов’янофільську федерацію, такий собі ЄС Центрально-Східної Європи, де українці посіли б рівне місце серед рівних. «Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім», — написано в пункті 109. У пункті 108 розшифровується, з кого ж складеться омріяний слов’янський союз — з 8 народів: Московщина (тогочасна Росія, але без контрольованої нею України), Польща, Україна, Чехія плюс хорутани (предки словенців, хоча назва дана за провінцією Карінтія, яка нині належить Австрії), серби й болгари.

Окрім популярного в ті часи слов’янофільського міфу, у «Книзі буття» в тому ж 108 пункті утверджується ще один популярний в середині ХІХ століття в Європі міф — соціалістичний. Нехай і без самого використання такого терміна. Звісно, сам термін «соціалізм» у цій роботі був би дивним, адже друга назва «Книги буття» — «Закон Божий». Увесь твір побудований у формі біблійної проповіді і з багаторазовими посиланнями на християнство та його історію. Але омріяний слов’янський світ братчиків, тим не менше, уявлявся без соціальної нерівності: «І не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа».

Хоча місце України в «Книзі буття» й було відведене в складі єдиної слов’янської федерації, це все-таки можна було трактувати і як повну Незалежність, адже Річ Посполита з польської означала не що інше, як дослівний переклад з латини «річ усенародна», тобто «рес-публіка», res publika.

І все ж у виборі між працями Костомарова «Книги буття українського народу» і «Двома російськими народностями» я обрав другу, публічну, на противагу підпільній, відому на противагу архівній, впливову на противагу засекреченій обома сторонами (як авторами, так і їхніми тюремниками).

У «Двох російських народностях» Костомаров повертається до українського світоглядного дуалізму, притаманного елітарній думці XVII—XIX століть. Роздвоєність, спробу відстояти й посилити своє і водночас узяти участь у потужніших проектах простежуємо від мислителів Києво-Могилянської академії, авторів концепції Речі Посполитої як «держави трьох народів», через козацькі літописи до публіцистики й художньої літератури середини ХІХ століття. Як уже згадувалося вище, Костомаров навіть відступився від ранішого ідеалізованого терміна «Україна» і вживає складно сконструйований термін «південноруси» (в оригіналі «южноруссы»). Термін для означення українців був скомпонований не Костомаровим, використовувався він українськими мислителями і раніше. Наприклад, у своїй «Повісті про український народ», яку Пантелеймон Куліш видав у Петербурзі ще в 1846 році, письменник користується терміном «південноруси» й подає його як синонім до слова «українці».

Південнорусів Костомаров ідеалізує. Для ідентифікації українців він використовує порівняльний аналіз здебільшого з росіянами («великоросами»), і ці порівняння назагал не на користь росіян, меншою мірою — з поляками (украй антагоністично), і достатньо компліментарні порівняння йдуть зі зниклим етносом новгородців (підкорених московитянами, відтак асимільованих ними).

Головні тези:

- «південноруси» — толерантний народ. Не намагаються підкорити й асимілювати іноземців. У Південній Русі іноземців шанують, у Великоросії — зневажають («Москвитяне презираютъ чужія вЂры и народности»);

- у Південній Русі, на відміну від великоросіян, наявна особиста свобода («племя южно-русское имЂло отличительнымъ своимъ характеромъ перевЂсъ личной свободы, великорусское — перевЂсъ общинности»);

- у Південній Русі церква має моральну могутність та єдність («она имЂла нравственное могущество»), а у великоросіян — це засіб для владарювання («должна была сдЂлаться органомъ верховнаго конечнаго суда»), схильність до обрядовості й до внутрішніх розколів саме через обряди;

- південнорус немстивий («хотя злопамятенъ ради осторожности - південноруси мають пріоритет духовності, а великороси — матеріальності («великорусское племя показывало всегда и теперь показываетъ наклонность къ матеріализму и уступаетъ южнорусскому въ духовной сторонЂ жизни»). Звідси випливає, що південноруси, на відміну від великоросів, цінують добро, а не вигоду («Матеріалистъ неспособенъ понимать и любитъ добро, матеріалистъ понимаетъ одну только пользу»). Натомість південноруси, згідно з Костомаровим, духовно просунутіші («сильно чувство всеприсутствія Божія, душевное умиленіе, внутреннее обращеніе къ Богу, тайное размышленіе о ПромыслЂ, надъ собою, сердечное влеченіе къ духовному, неизвЂстному, непредставляемому воображеніемъ, таинственному, но отрадному міру»);

- протилежні підходи південнорусів та великоросів до поезії й пісні («въ мірЂ литературы имъ часто нравится тó, чтó намъ никакъ не можетъ нравиться»). У великоросіян потяг до руйнації спостерігається в популярних розбійницьких піснях. Натомість південноруси найкраще виражають у піснях усе, що стосується чуттєвості («Любовное чувство, обыкновенно душа всякой народной поэзіи, въ Великорусской поэзіи рЂдко возвышается надъ матеріальностью; напротивъ, въ нашихъ оно достигаетъ высочайшаго одухотворенія, чистоты, высоты побужденія и граціи óбразовъ»);

- великороси — сумні, а південноруси — мрійники, знову-таки, через аналіз пісенної творчості («Въ Великорусскихъ пЂсняхъ есть тоска, раздумье, но нЂтъ почти той мечтательности, которая такъ поэтически плЂняетъ насъ въ южно-русскихъ пЂсняхъ, уноситъ душу въ область воображенія и согрЂваетъ сердце неземнымъ, не здЂшнимъ огнемъ»);

- південноруси люблять природу і оспівують її у піснях, на відміну від великоросів(«Великоруссъ мало любитъ природу»);

- Південноруси оспівують душу жінки. Великороси замість душі цінують виключно її тіло («Южнорусская женщина въ поэзіи нашего народа, напротивъ, до того духовно-прекрасна, что и въ самомъ своемъ паденіи высказываетъ поэтически свою чистую натуру, и стыдится своего униженія»);

- навіть наявність забобонів Костомарову вдалося потрактувати на користь південнорусів, бо він вважає це ознакою ширшої уяви («При скудости воображенія, у Великоруссовъ чрезвычайно мало суевЂрій, хотя зато чрезвычайно много предразсудковъ, и они держатся ихъ упорно. Южноруссы, напротивъ, съ перваго раза представятся въ высшей степеви суевЂрнымъ народомъ»);

- Для великоросів кровна спорідненість значно важливіша, ніж для південнорусів. («Южноруссъ, напротивъ, готовъ, кажется, разлюбить ближняго за то, что онъ его кровный, менЂе снисходителенъ къ его слабостямъ, чЂмъ къ чужому, и вообще родство ведетъ его не къ утвержденію добраго расположенія, а скорЂе къ его ослабленію»);

- Костомаров не лише спростовує поширене в Росії твердження про лінощі українців, а, навпаки, стверджує, що це саме великоросіяни ліниві порівняно з південнорусами («Вообще же упрекъ въ лЂности несправедливъ; даже можно замЂтить, что Малоруссъ по своей природЂ трудолюбивЂе Великорусса и всегда такимъ показываетъ себя, коль скоро находитъ свободный исходъ своей дЂятельности»);

- навіть на рівні поселення народи відмінні: південноруси утворюють добровільні об'єднання (громади), на противагу авторитарному російському «міру» («Громада по южнорусскому понятію совсЂмъ не то, что міръ по великорусскому. Громада есть добровольная сходка людей»).

Та, крім цього переліку позитивних рис українців і висновку, що південноруси мають перевагу над великоросами в духовній сфері («растворяющее, оживляющее, одухотворяющее начало»), Костомаров видає тезу, що південноруси неспроможні до окремішнього державотворення («Южнорусское племя, въ прошедшей исторіи, доказало неспособность свою къ государственной жизни. Оно справедливо должно было уступить именно великорусскому, примкнуть къ нему, когда задачею общей русской исторіи было составленіе государства»).

З погляду нас нинішніх, останній пункт Костомарова перекреслює всі попередні оспівування українців. Ну, як же: спочатку він пише, що в росіян є лише один поет, Пушкін, а вже Некрасова нормальний українець і читати, і слухати не схоче, що лише українці, на відміну від росіян, мають у серці добро і Бога, а потім робить висновок, що українці неспроможні самостійно впоратися з державою й тому повинні долучитися до росіян і обдарувати їх своїми талантами.

Та, власне, романтичний етап і не був спрямований на здобуття держави. Його історична місія була пробудити інтерес до окремішнього українського етносу, відрізнити його від сусідів, класифікувати й популяризувати (насамперед у своєму середовищі). З усіма цими завданнями ідеологи романтичного періоду вдало впоралися. А ставити питання (а згодом — і боротися) про українську державу — було місією наступників.

Наступний етап — оборонний. Він актуальний, коли етнос для самозбереження змушений закриватися від інших різними запобіжними засобами. Таким чином етнос намагається захиститися від асиміляції. Це також можна трактувати як певну ознаку ксенофобії. Аби не бути розмитими «чужими», слід сховатися за традиції, відмінні одяг, мову, релігію, аж до заборони контактів або, наприклад, змішаних шлюбів з представниками нелюбих народів.

До оборонних концепцій варто зарахувати боротьбу частини руського (протоукраїнського) населення України проти католицизму і згодом греко-католицизму в ХVI—ХVIII століттях. Деякі руські еліти вбачали в католицизмі, а пізніше й греко-католицизмі, небезпеку для розмивання етносу. Тим не менше, сам етнос тоді ще не був остаточно сформований, і годі було ще говорити про чітку національну самоідентифіцікацію. Боротьба за «віру православну» київських священиків і козацької еліти ще не була боротьбою окремого українського етносу. Спільне використання назви «Русь» не давало змоги цілковито відокремлювати протоукраїнців від протобілорусів і проторосіян.

До Котляревського українські мислителі всіляко намагалися сприяти мовному єднанню з іншими «русинами» в Білорусі та Росії. За словником Памва Беринди вчилися в Москві, і нікого в українських землях це не бентежило. Навпаки, українські мислителі й політики шукали шляхів і можливостей для єднання з російськими елітами, як перед тим з польськими. І нехай ще Феофан Прокопович допускав «українізми» у своїх віршах впритул до української, а не великороської вимови «ять» (що можна чітко спостерігати за римами, які він добирав до слів з «ятями»), тим не менше, це все були спроби єднання в один етнос. І концепції були об’єднувальні: спочатку з Річчю Посполитою, потім — з Московією, на коротший час — з Османською Портою чи Швецією. Явний «оборонний» сегмент у мові почався з Котляревського, з його переробки (чи то пак творчого плагіату) донського поета Осіпова (багато хто, включно із Зеровим, який аналізував і досліджував історію цього плагіату, називає Осіпова російським автором, я ж дотримуюся гіпотези, що донці були окремим етносом з окремою мовою). А проте ж літератори ХІХ століття в масі своїй ще білінгви (тобто двомовні). За всієї поваги до мови української, відстоювання її інтересів, часто в жорстких суперечках з російськими письменниками, а інколи і з цензорами, твори цієї групи літераторів були написані двома мовами, і ще не факт, що українською — більша частина. Це стосується і Куліша, і Костомарова, і навіть фактично символа творення української нації Тараса Шевченка. Так, навіть у Тараса Шевченка його російськомовна творчість за кількістю друкарських знаків у рази перевищує україномовну. Інша річ, що один україномовний поетичний «Кобзар» за своєю енергетикою і впливом виявився незмірно сильнішим за все, що написали україномовні автори обома мовами разом узяті. Тим не менше, навіть у Шевченка ще не було нехоті до російської мови як чіткої ознаки «оборонного періоду».

Цілковито автором «оборонної концепції» можна вважати Миколу Міхновського. Він чітко постав як ідеолог українського націоналізму, ідеології з чіткою саме етнічною компонентою. Нинішні прихильники Міхновського зараховують його до правих, а проте, коли він виписував свою першу ідеологічну працю, то ще належав до лівого табору. Саме для лівої Революційної Української Партії (РУП) у 1900 році Міхновський написав маніфест «Самостійна Україна», де ставив завдання окремої української держави. Згодом РУП стала матір’ю найбільшої Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), а також певною мірою інкубатором ще для кількох партійних ініціатив: лівих Української соціал-демократичної «Спілки», Української соціалістичної партії, «Української соціал-демократії» та умовно «правої» УНП.

Гасло, записане в «Самостійній Україні», — «Україна для українців» нинішні прихильники ультраправих теорій та Міхновського намагаються сором’язливо трактувати як «Україна для всіх громадян України», та це не відповідає історичній дійсності. Саме етнічний націоналізм Міхновського примусив відмежуватися від маніфесту багатьох переконаних соціал-демократів, які ставили ідеї демократії й рівноправ’я народів вище за ідею етнічного націоналізму. Це не заперечує факту, що маніфест «Самостійна Україна» був на той час проривним документом, який потужними емоційними барвами вимальовував необхідність самостійності України й заслужено зробив його автора одним з інтелектуальних лідерів тодішнього українського руху опору.

Якщо аналізувати решту письмових робіт Міхновського, то його етнічний націоналізм стає опуклішим і відвертішим. Хоч професор Іван Патриляк і аргументовано доводить, що у своєму проекті Конституції (власне, формально це був проект цілої партії УНП, а не персонально Міхновського) Міхновський використовує слово «українці» у політичному, а не етнічному значенні, та, погодьтеся, коли читати пункт 76 цього проекту («Ніхто не може бути міністром, коли він не є українцем з роду»), то підсвідомо починаєш думати: а яка ж інстанція буде вираховувати, кого вважати «українцем з роду» і якої частки крові буде достатньо, щоб вважатися таким.

Найстисліше і найконкретніше своє кредо етнічного націоналізму Міхновський виклав у так званих 10 принципах Української Народної Партії, яку спробував організувати з вихідців із РУП. Ця партія не стала найвпливовішим чинником в українській політиці, а от 10 принципів УНП ми можемо зазначити як достатньо показову віху в «оборонному періоді» української ідеї.

УНП — це невеличка партія, у якій соціалістичні мотиви поєднувалися з мотивами етнічного націоналізму. 10 принципів — це, безперечно, наслідування 10 заповідей християнства. Можна провести аналогію з біблійними мотивами «Книги буття українського народу (Закону Божого)» Костомарова, але, на відміну від подальшої ідеологічної праці «Дві російських народності» з її аналізом рис українців, у Міхновського, як і в Біблійних заповідях, уже є традиція надання настанов, як слід поводитися, а не лише констатація наявного стану речей.

У нас часто люблять говорити чи писати на якусь тему, не ознайомившись із першоджерелом. Тож надам тут повний перелік 10 заповідей УНП від Міхновського.

1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.

2. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

У 10 заповідях УНП Міхновський ще віддає шану своєму соціалістичному минулому, омріяна Україна в нього — це демократична республіка «робочих людей». Та тут він уже відверто декларує ідеали, які в подальшому були взяті на озброєння українськими ультраправими колами, крайню ксенофобію й несприйняття інших культур, націй. Водночас цей декалог Міхновського — взірець ще оборонної, а не наступальної ідеї, хоч перший пункт і говорить про самостійну українську республіку. Усі подальші пункти спрямовані на захист етнічного українського ядра, української мови й українського простору.

«Не працюй на ворогів», тобто не працюй в установах «чужинців-гнобителів» і «ренегатів-відступників». Не переходь на інші мови («Завсігди уживай української мови»). Тримайся своїх («держись купи»), зневажай чужих. «Чужими» чітко названі цілі народи: «москалі, ляхи, угри, румуни та жиди». Аби не було сумнівів у тому, що вони чужі, їх названо «ворогами нашого народу». Ультранаціоналісти для виправдання цієї ксенофобської тези Міхновського роблять наголос на другій частині речення «поки вони панують над нами й визискують нас», дивуючись, що підкреслення національності «ворогів» — це вже ксенофобія і виправдання цієї ксенофобії неприпустиме.

Щоб не було сумнівів у ставленні до чужинців, читаємо 10 пункт. Тут уже без згадки про «панування» й «визискування» дана чітка рекомендація: жодних змішаних шлюбів. Мішати, за Міхновським, українську кров із чужинською неприпустимо. Отже, згідно із Міхновським, я не мав права на народження. Мій батько — етнічний українець, народжений у Києві, а мама — набута, тобто українською громадянкою вона стала у свідомому віці, а за походженням — етнічна росіянка, народилася в Москві. Тож мій батько не мав права брати маму за дружину (бо вона «з чужинців», і, відповідно, я мав стати батьковим ворогом). За іронією долі, якраз не мій батько, а саме я брав участь у виборюванні Незалежності України, а мама надавала мені всю можливу моральну підтримку.

В Україні є мільйони громадян, які стали нащадками змішаних шлюбів, — і це яскравий приклад, що ксенофобські ідеї Міхновського нині застарілі, неприйнятні і часто вкрай небезпечні.

Цей захисний механізм для етносів, що бояться зникнення або асиміляції, — не вигадка українця Міхновського, ми зустрічаємо його серед багатьох інших народів. Через періоди «захисного націоналізму», передусім мовного, пройшли багато так званих недержавних націй.

Захисні заходи в національній ідеї подекуди рятують від асиміляції більшим народом. Саме ним чехи й фіни завдячують відродженням власних мов попри перебування в складі іншомовних імперій (Австро-Угорської та Російської). Завдяки романтичним і оборонним концепціям українці наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття розвивали власні театр, книговидання та журналістику. Та утворення державності у 1918 році засвідчило, що такі концепції певною мірою стали архаїзмом, а подекуди й небезпекою. Якщо на першому етапі Української революції у 1917 році державним діячам Центральної Ради якраз стало мудрості бути вищими за ксенофобські погляди, то подальший період української революції повернув її саме в бік теорій Міхновського, що «москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу».

У деяких публікаціях наводять дані відсоткового співвідношення керівництва більшовицької партії чи силових органів (НКВС). У наукових працях така інформація може бути підставою для холодного аналізу. Та часто ці дані слугують поширенню ксенофобських, і зокрема антисемітських, ідей на території колишнього СРСР.

Участь українського єврейства в революції на боці більшовицької партії і справді була колосальною. От тільки чому ми не наважуємося поставити собі питання: а чому українське єврейство, українські росіяни, представники інших національних меншин та й багато «етнічних українців» пішли за більшовицькою ідеєю? Адже в них був вибір на території України: змагатися за ідею створення української держави (незалежницька ідея), збереження Росії («біла» ідея), Радянської республіки (більшовицька ідея), за польську ідею й ще безліч менших ідей (наприклад, кримська, анархічна, регіональні ідеї тощо). Усе населення України на момент проголошення Української держави стало її громадянами, тобто всі вони були українцями різного етнічного походження. «Ліва», «соціалістична», Центральна Рада етнічне питання розуміла, тому кооптувала до свого складу партії представників етнічних меншин, утворила державні інституції, які займалися б етнічними меншинами (впритул до створення Міністерства єврейських справ). Та після ліквідації Української республіки генералом Скоропадським по перспективах міжетнічного миру в Україні був нанесений новий потужний удар (перший був завданий агресією червоних російських та українських сил). Чому так багато представників етнічних меншин згодом обрали ідею більшовизму, а не ідею створення української держави? Ми не наважуємося замислюватися, а чи є за це відповідальність (або безвідповідальність) і тогочасного рівня розвитку української національної ідеї? Українська національна захисна ідея а ля Міхновський не захотіла розглядати етнічні меншини як частину української нації. Вони, згідно з оборонним концептом, були ворогами. То що мають робити вороги? Чекати, поки їх знищать, чи, як мінімум, заберуть майно? Якщо хтось вважає тебе ворогом і прагне підкорити, знищити чи вигнати, то в тебе три виходи: а) підкоритися; б) емігрувати; в) боротися. Боротьба на війні означає брати гвинтівку в руки. Настане час — і з’явиться покоління українських істориків, яке зможе розглянути трагедію втрати української державності в 1917—1921 роках як наслідок помилок української національної «оборонної» концепції в стилі Міхновського. Українці втратили частину себе, бо власні етнічні меншини слід було навчитися розглядати як частину себе. Не захотіли? Почали сегрегацію і, зрештою, погроми. Тож не варто дивуватися, що українське єврейство й українське російськомовне робітництво в своїй масі обрали «інтернаціоналістську» за фразеологією армію.

Аналогічна проблема спіткала і донців, і кубанців — етноси, які могли перетворитися на нації, відчайдушно змагалися за це в аналогічний період. Але весь попередній час перебування в Росії вони перебували в романтичній і захисній фазах, тобто оспівувалася козацька (донська й кубанська) атрибутика й культура, і ці два етноси огороджувалися від впливів інших. Одна з моїх бабусь — етнічна донська козачка, народилася в станиці Новомиколаївська, потім — місто Новобудьонівськ, тепер — Новоазовськ. Нині це місто окуповано проросійським квазі утворенням ДНР. За розповіддю бабусі, козаки зневажливо ставилися до змішаних шлюбів що з «кацапами» (зневажлива назва росіян), що з «хохлами» (зневажлива назва українців). І другий шлюб моєї прабабусі з українцем-розглядався оточенням як «низькосортний». Хоча на- чебто родина й вижила після того саме завдяки тому, що припинила згадувати на людях донське-козацьке минуле. За твердженням бабусі, мій прапрадід і його рідний брат пішли як козачі офіцери в Добровольчу армію й були розстріляні «червоними» в 1919 році.

Це історія не лише моєї родини. Донці й кубанці, маючи пільги від Російської імперії, усвідомлювали себе не лише окремим етносом, а й окремим соціальним шаром і не хотіли ділитися своїми пільгами з населенням. Прийшлих (а їх уже була більшість населення на Дону й Кубані) зневажали й називали «іногородніми». І от, коли з’явилася можливість, виявилося, що «іногородні» (а це не лише етнічні росіяни, а передусім етнічні українці) теж можуть тримати гвинтівку в руках. І тримати ці гвинтівки вони стали значною мірою в Червоній армії. Тож «оборонна» ідея донців і кубанців спрацювала проти двох народів, які тепер успішно асимілюються росіянами і з часом можуть втратити здатність до етнічного відродження.

До чого можуть призвести ксенофобські «оборонні» концепції, можна побачити на прикладі одного з найбільших геноцидів ХХ століття — вирізання етносу тутсі представниками етносу хуту в Руанді. Місцева газета «Кангура», яка перебувала під впливом націоналістичних політиків хуту, у спецвипуску в грудні 1990 року оприлюднила так звані «10 заповідей хуту» з явною ксенофобією щодо тутсі. Радіостанція RTLM (Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів), яка вийшла в ефір у 1993 році, між популярною музикою, спираючись на ці 10 заповідей, закликала нищити «тарганів» (алегорично-принизлива назва представників народу-ізгоя), і тепер аргументовано вважається структурою, що розпалювала міжетнічну ворожнечу, і співвідповідальною за гори трупів людей, розстріляних і порубаних мачете.

Тож нині зрозуміло, що з «оборонного» етапу було можна брати елементи збереження національної мови та національних традицій, проте жодним чином не переносити з неї ксенофобсько-агресивні елементи, які мають бути не лише не сприйняті, а й прямо засуджені.

Наступний період у розвитку національної української ідеї — це ідея «наступальна». Українські мислителі, державні діячі й навіть вояки далеко не одразу прийшли до ідеї окремої держави. Довший період панували різноманітні федералістські ідеї, що і не дивно для етносу без держави. Найбільші козацькі воєначальники, які закарбували свої імена в історії, Хмельницький і Мазепа, не оголошували окремих українських держав. Свідомість еліт пізнього Середньовіччя ще не дозволяла їм піднятися до того рівня осмислення, де держави можуть засновувати представники некоролівських династій. Тому козацька мрія — це піти в підпорядкування, але з максимальними повноваженнями (вольностями), і ще щоб за це платили. Тому Хмельницький з підданства польського зрештою обрав підданство російського царя, а Мазепа встигав послужити і польській короні, і російському Кремлю, а в останній період життя обрав шведську протекцію. Тобто не незалежну українську державу, а щось на кшталт автономії, протекторату під більш цивілізованим і менш деспотичним, аніж російське, керівництвом. Костомаров, який у цій статті й майбутній книжці розглядається як ідеолог романтичної версії, цікавий тим, що, на відміну від «Двох російських народностей», у таємному «Законі Божому» («Книгах буття українського народу») мріяв разом з товаришами вже не про підлеглість України (як Хмельницький і Мазепа), а про рівність разом з іншими народами. Та все-таки мова йшла про федерацію — ідеал тодішніх слов’янофілів серед багатьох слов’янських народів. Федералістом був і унікальний мислитель України Драгоманов, який, попри всю патріотичну діяльність, усе ж таки ще не бачив реальної можливості для окремої української держави. Першим же, хто підняв питання про окрему українську державу, вважається Юліан Бачинський (1870–1940) у своїй «Ukraina Irredenta». Бачинського нині шанувати не дуже модно, бо в Україні тренд на «правий» ухил, а він став одним із засновників «лівої» партії. Закінчив він ще прикріше — став радянофілом, ультралівим, повернувся 1933 року з еміграції в УРСР і, зрозуміло, як і багато інших радянофілів-«возвращенців», був згодом підданий репресіям, арештований своїми новими українськими «товаришами» з ультралівого більшовицького руху й загинув у концтаборі. Тим не менше, саме Бачинський перший, у 1895 році, обґрунтував революційну тезу про політичну незалежність України, про «Вільну, велику, політично самостійну Україну». За 5 років йому вже вторив на Наддніпрянщині Міхновський. Центральна Рада в 1917 році, що починалася як орган федералістського спрямування, тобто перетворення Росії на «демократичну» федерацію, поступово після агресії з боку більшовиків стала-таки на незалежницькі події. А проте ж більшість населення України ще не була на той момент готова до усвідомлення необхідності української Незалежності, і в боротьбі ідей незалежницька ідея програвала ідеї «інтернаціоналістській». В «інтернаціоналістську» ідею повірило більше українців, а про те, що на практиці вона виявиться більшовицькою партійною кривавою диктатурою, здогадатися ще не могли. Та сама ідея виборювання незалежності української держави, безперечно, проявилася найактивніше саме в роки 1917–1921-й, до яких у сучасній історичній традиції з діаспори перекочував термін «визвольні змагання», щоправда одеський історик В. Савченко аргументовано корегує цей термін, підкреслюючи, що далеко не всі (а можливо, навіть і не більшість українців, які взяли в руки зброю в революційному вирі) боролися саме за окремішню українську державу, тож цей період об’єктивніше окреслювати терміном «українська революція 1917–1921 рр.». Попри це, для означення «наступального періоду» варто взяти текст не з цих років, а сформульований згодом. Найкоротший і, зрештою, найвпливовіший текст наступальної ідеї — це «Декалог українського націоналіста»:

«Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.

3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімсти смерть Великих Лицарів.

6. Про справу не говори, з ким можна, а з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави».

Автору «Декалогу» Степану Ленкавському (1904–1977) на момент написання було 25 років. «Декалог» було оприлюднено влітку 1929 р., невдовзі після І Великого збору ОУН у Відні, у якому молодий націоналіст теж брав участь. І хоча традиційно ідеологом українського націоналізму, який на кілька десятиліть перебрав на себе основну роль у боротьбі за українську державу, вважається Дмитро Донцов, я помістив саме текст Ленкавського як зразок «наступального» періоду.

Як уже підкреслював, для ідентифікації етапів я намагався обрати тексти, де в стислій формі відображається суть напрямку, а Ленкавському це вдалося найбільше. Саме «Декалог» став найбільш впливовим і відомим коротким документом, його наслідувачі «12 прикмет характеру українського націоналіста» та «44 правила життя українського націоналіста» не набули такої популярності. «Декалог», як і «10 принципів УНП» Міхновського, є парафразом 10 заповідей Біблії.

Як і у Міхновського, тут можна знайти типові «захисні функції»: «Про справу говори з ким треба, а не з ким можна», що є явною настановою в умовах підпільної боротьби. Та, на відміну від тез Міхновського, де Україна — «республіка робочих людей» була мрією, а не орієнтиром для виборювання, «Декалог ОУН» спрямований на борців, тих, хто планує наступ у тій самій підпільній боротьбі, а не лише захист. У «Декалозі» ОУН уже не цікавило питання, хто з ким спить із членів організації, тут уже немає місця вузькій ксенофобії типу Міхновського. Зрештою, це можна пояснити навіть тим, що демократичні визвольні змагання ще були зовсім не віддалені у часі і значна частина учасників І Збору ОУН брала участь в організації демократичної моделі держави. І хоч неуспішність у його реалізації надихнула колишніх офіцерів УНР організувати, спочатку за польським прикладом, Українську Військову Організацію, а по- тім і ОУН-структури, які для досягнення мети готові були й до терористичної діяльності, тим не менше, у сфері міжетнічних стосунків у цей період ОУН ще трималася певних меж. Можливо, це пов’язано з фігурою тодішнього лідера й очільника ОУН Євгена Коновальця, який у стратегічному мисленні, можливо, був на голову вищим за своїх наступників Андрія Мельника та Степана Бандеру, а може, це було лише питання часу. Коновальця було підірвано в 1938 році (підірвав інший українець-чекіст Судоплатов), коли ОУН ще не ввійшла в настільки тісну взаємоспівпрацю з німецькими структурами, як це сталося в подальших 1939—1941 рр., і яка тепер піддається аргументованій критиці. Ворожість до «ворогів» у «Декалозі» проявляється аж ніяк не менше, аніж у «10 пунктах УНП»: «Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації», — але хто такі ці «вороги», тепер не конкретизується. Здобуття української держави оголошено найвищою метою і цінністю: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї». Вибір досить обмежений: або боротьба, або смерть. Усе інше, відповідно, можна трактувати як угодовство з ворогом. Недаремно більшість убитих ОУН і УВО в 1920—1930-х у Польщі були не етнічними поляками, а етнічними українцями. Працюєш у польській установі й не борешся сьогодні, тобто вже, за українську державу — можеш бути потрактований як ворог. Найбільш скандальним було вбивство за «угодовство» Івана Бабія (1893– 1934), колишнього січового стрільця, вояка Української Галицької Армії, Армії УНР, тобто людини, яка боролася за Незалежність України якихось 15 років перед тим. Але на момент убивства він на посаді директора Академічної гімназії у Львові вважався тим, хто шукав компроміси з Польською державою зі шкодою інтересів підпільного українського руху, а значить, з позиції ОУН, є привід для вбивства. Ця схематичність озлобила не лише українську демократичну спільноту проти ОУН і УВО (наприклад, жорсткий лист проти «українських терористів» написав предстоятель УГКЦ митрополит Андрей Шептицький (1865–1944)). Як засвідчила практика, ця теза виявилася непродуктивною з погляду об’єднання українських сил на Західній Україні та навіть суто українських націоналістичних сил і далі. Коли була утворена Добровольча дивізія СС Галичина (14-та гренадерська) в 1943 році, то серед її організаторів і керівного офіцерського складу можна було побачити тих, хто служив у польському війську, тобто допомагав збройно польській державі. Згідно з настановами ОУН, — явні угодовці. Сполучення «оборонної» й «наступальної» складових української ідеї призвело до таких трагедій, як Волинська, де частини УПА, на жаль, взялися до фізичної ліквідації українців польського походження (етнічних поляків). Вони не вважали їх українцями, вони вважали їх поляками, а поляки, згідно з Міхновським, —вороги. А далі вступає в дію «Декалог ОУН»: ворогів слід винищувати, бо «8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації». Аналогічно частина українського націоналістичного руху взяла участь в антисемітській істерії. Знову ж таки, вони не вважали українців єврейського походження українцями. Вважали ворогами. А ворогів слід знищувати. На щастя, українці не замарані безпосередньо в розстрілах у Бабиному Яру, що постійно намагалася сфальсифікувати радянська пропаганда, але моральна відповідальність за розстріли й знищення українців єврейського походження (українських етнічних євреїв), безперечно, лежить і на українських націоналістичних організаціях, які на той момент співпрацювали з німецькою владою, тобто були колобарантами, згідно з європейською класифікацією. Моральна відповідальність за злочини своїх союзників-німців у 1941 році лежить на обох уламках ОУН, так само, як на 500 000 українських комуністах — відповідальність за Голодомор 1932–1933 рр. І в одній, і в іншій організаціях були українські патріоти. У 1941 р. члени ОУН крізь пальці дивилися на злочини німців (бо мали виправдання в поєднанні «оборонної» та «наступальної» складових української національної ідеї — щоб була українська держава, і без ворогів. Перелік ворогів — знову до Міхновського), а в 1932–1933 рр. українські комуністи очевидно виправдовували сталінські злочини ідеями інтернаціоналізму, соціалізму, колективізації, індустріалізації й іншими пропагандистськими штампами радянської пропаганди. Українська національна ідея виявилася неготовою дати алгоритм поведінки у новоствореній державі. А якою має бути та українська держава? На яких принципах побудована? Принципи «Декалогу» — це принципи боротьби за державу: «ні просьби, ні грозьби», «не дозволяй», «пам’ятай», «пімсти» — усе це в процесі боротьби за неї, за державу. А якою ж вона має бути? У 10 пункті ми бачимо, що теоретично вона омріюється як сильна, славна, багата й простора. Принаймні така настанова: «Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави». Тож з «наступального» етапу української національної ідеї можна було брати сам напрямок на створення держави. І при цьому відкидати постулати Дмитра Донцова, який стверджував, що заради успіху націоналіст має бути «аморальним». Якою ж має бути здобута держава, третій етап української національної ідеї відповіді не давав. Отже, ми дійшли висновку, що всі три стадії української національної ідеї були необхідними й поступовими: спочатку омріяти минувщину, потім захистити чинну національну ідентичність, а потім, у міру готовності, боротися й вибороти національну державу. При цьому вони мали й характерні вади, які призводили до ксенофобії, браку толерантності і, відповідно, прикрих жертв. А далі? А далі, на наступному етапі, після виборення омріяної держави національна ідея забуксувала. Ми боролися за державу, не дуже чітко уявляючи, що вона має собою являти. Соціалістичні лідери ХХ століття йшли в ногу з часом і орієнтувалися на створення держави, яка була би моделлю справедливості. Але в процесі Української революції 1917—1921 рр. ця ідея розбилася об потужніші хвилі, комуністичний напрямок зрештою розчинився в московському більшовизмі, а націоналістично-оунівський почав орієнтуватися на італофашистську та німецьконацистську моделі. Хоч спроба демократизації ОУН часів УГВР (Української Головної Визвольної Ради) і лібералізувала оунівські вождівські постулати, у суспільній уяві вони були менш популяризовані, аніж праці Донцова чи «Декалог ОУН». Українська національна думка виявилася не надто готовою до проголошення Незалежності. Можу сказати за себе: у юнацтві я припустився двох хронологічних помилок у розрахунках: я планував тривалу боротьбу за Незалежність. У школі готувався до тюрем і таборів, до багаторічних битв. У 9 класі покликав матусю на кухню й попередив, що планую вступати в університет Шевченка, але вона має бути готовою, що мене виключать звідти, у нас буде обшук, а потім мене посадять. Такими були мої передбачення. Зрештою так і сталося. Мене виключили з університету в 1988 р. за так званий «український буржуазний націоналізм» (усіх українських патріотів у СРСР звинувачували саме з таким формулюванням), у 1990 р. у нас удома був обшук, а на початку 1991 року мене посадили в Лук’янівську в’язницю за те, що я керував захопленням університету Шевченка (так званим «окупаційним страйком»). Зараз ці юнацькі слова й приготування викликають усмішку. Тоді ж не викликали, бо часи були інші. Ці тактичні передбачення здійснилися. А от те, що у виборюванні Незалежності, замість кількох десятиліть у тюрмах і таборах, минуло лише 4 роки, було першою хронологічною помилкою в передбаченнях-розрахунках. Але була й друга (у моїй уяві) незалежна Україна. Це був взірець свободи, демократії, країна, що забезпечує добробут народу. Проте нині ми ще далі від цього ідеалу, ніж у 1991 році. Чому Україні не вдалося? Моя версія, що ґрунтується на особистих знаннях і досвіді: це відбулося не через брак інституцій і не через наявність-відсутність тих чи інших політиків. І демократичні інституції в Україні всі створені, і нових «антикорупційних органів» під тиском Заходу країна наплодила, і все одно не так. І президентів, і депутатів Україна міняє періодично. Так, якщо в Україні за цей період змінилося вже 6 президентів, то в Росії — лише 3, а в Білорусі — узагалі один і той самий. Та хочеться порівнювати Україну не з Білоруссю й Росією, а хоча б із Латвією, Литвою, Естонією, з якими були разом в СРСР і з якими водночас отримали Незалежність. Проте ці порівняння не на користь України. Тож моя версія: брак ідей, відсутність Світоглядної Реформації, через яку пройшли решта європейських країн у різний час, тобто відсутність нового рівня національної ідеї. Саме тому я наважуюсь і пропоную до уваги саме своє бачення наступного етапу ідейного розвитку нації.

Отже, четвертий етап української національної ідеї — «конкурентний».

Конкуренція — це змагання, суперництво. Вона існувала в природі задовго до виникнення людства. Конкуренція за їжу, тобто за ресурси. Конкуренція за територію, тобто за простір, і знову-таки за ресурси. Конкуренція за самку чи самця, тобто за увагу, за секс, і теж-таки за ресурси. Отже, все у світі можна звести до ресурсів, ресурсної бази заради кращого життя. І людство змагається з природним світом за захоплення якомога більшої кількості ресурсів, а між собою — за їх привласнення. І хоч світ наділив індивідуумів безліччю стримувальних механізмів: від кам’яної сокири до атомної зброї — конкуренція невмируща. Конкуренція є не лише між затятими супротивниками та антагоністами. Навіть у найдружнішій родині є підсвідома конкуренція між дітьми за увагу батьків. А як діти виростають, то і внутрішньородинна конкуренція може призводити до малоприємних або трагічних наслідків, тут відсилаю охочих перечитати «Кайдашеву сім'ю» класика української літератури Івана Нечуя-Левицького. Наступним за терміном «конкуренція» світ вигадав термін «конкурентоспроможність» — здатність того чи іншого об’єкта чи суб’єкта до конкурентного змагання з іншими об’єктами чи суб’єктами. Якщо ви поїхали на шкільну олімпіаду з математики, то, певно, викладачі відчували вас конкурентоспроможним щодо інших учнів, та і ви, якщо не відмовилися, почувалися спроможними змагатися з іншим. І ось завдання роздані, і час пішов: хтось виконав завдання із випередженням графіку, хтось довше думав (а можливо, за цей час відгадав усі задачки), а хтось здав чистий аркуш паперу з думкою, що, вочевидь, він конкурентоспроможний більше, скажімо, у літературі. Отже, конкурентоспроможність можна визначити за ходом змагання та найбільше за наслідками. Є термін «національна конкурентоспроможність». Він безпосередньо прив’язаний до рівня життєвих стандартів, які, у свою чергу, прив’язані до рівня розвитку економіки (зростання, падіння чи стагнації). Не переповідатиму тут теорії Майкла Потера, американського економіста, ідеолога теорії конкурентоспроможності держав, охочі можуть проштудіювати його книжку «Competitive Advantage of Nations». Не переповідатиму і його критиків типу нобелівського лауреата і теж американського економіста Пола Кругмана. Зауважу лише, що, незважаючи на всю критику, теорія конкурентоспроможності вже давно стала одним з вагомих оцінювальних чинників у світі. Існують різні інституції, які досліджують конкурентоспроможність або випускають цілі рейтинги конкурентоспроможності країн, варто згадати хоча б Всесвітній економічний форум, Міжнародний інститут розвитку управління в Лозанні (Швейцарія), Організацію економічного співробітництва та розвитку тощо. Від Майкла Потера пішла традиція передусім розглядати економічні чинники як умови доброї конкурентоспроможності держави. Всесвітній економічний форум у 1986 р. розробив власну оцінку методики конкурентоспроможності країн, розбивши на 8 груп (і аж 381 показник):

- внутрішній економічний потенціал;

- зовнішньоекономічні зв'язки; - державне регулювання;

- кредитно-фінансова система;

- інфраструктура;

- система управління;

- науково-технічний потенціал;

- трудові ресурси.

Як бачимо, оцінюються вже наслідки всесвітньої конкуренції. Та що нам з вами, якщо ми не живемо в успішних, з погляду рейтингів конкурентоспроможності, Швейцарії чи США, Сінгапурі чи Швеції? Популярні Джеймс Робінсон і Дарон Аджемоглу розповідатимуть вам про інституції, а за браку аргументів говоритимуть, що у вас не «інклюзивні» політичні й економічні інституції, а «екстрактивні». За розумними словами ви не побачите пояснення, чому, наприклад, романомовні Гаїті, єдина республіка, де перемогли раби, живуть в рази гірше за романомовну Домініканську Республіку, хоча обидві вони розташовані на одному острові. Легше, звісно, пояснювати різницю між добробутом у прикордонних містечках США і Мексики. У істориків є ще смішніша фраза, яка пояснює, чому небо блакитне, а трава зелена: «Так склалося історично». Питання в тому, як змінити те, що «склалося історично». Як з нації, яка програє конкуренцію іншим, стати нацією конкурентоспроможною, успішною, щасливою й перспективною? Книга, тизером якої є ця стаття, базується на переконанні, що в основі успіху чи неуспіху нації лежать ідеї. Інституції й технології є похідними від ідей. Геніальність соціолога Макса Вебера (1864–1920) полягала в тому, що він докладно описав це й пояснив ще в 1905 р. Питання тепер, чи розуміння цього процесу може вплинути на ту чи іншу націю, відкорегувавши її неуспішну дійсність у конкурентоспроможний бік. Конкуренція системами спільних цінностей і системами виховання та освіти, за Вебером, є передумовою успіху в конкуренції товарами й послугами. Інтелектуальна складова в просуванні товарів уже стала невід’ємною складовою сучасних успішних економік. Та мова не про конкуренцію економік. Світ конкурує самими ідейними системами. Привабливість системи цінностей того чи іншого народу й країни матеріалізується в її привабливість в очах світу, що стає як засобом впливу цієї країни, так і магнітом для додаткових ресурсів до цієї країни. Світ перебуває у глобальній конкуренції. Між економіками, культурами, міфами, зброєю, силами тощо. Але перед тим як розвинути власну силу (якою і є перелічені переваги), слід обрати стратегію внутрішнього розвитку нації. Власне, те, чого бракує Україні. Українцям стало ідей, щоб не розчинитися серед інших етносів — це вже неабияке досягнення, адже багато з них втратили свій потенціал і або обрали самостійно стратегію асиміляції, або були асимільовані потужнішим сусідом. Романтична ідея забезпечила українцям міф переваги над сусідами, міф, заради чого слід дотримуватися своєї культури. Захисна ідея допомогла захиститися від асиміляції потужніших сусідів. Наступальна ідея допомогла вибороти державність. Скільки етносів, які мали і романтичну, і захисну складову, не змогли вибороти Незалежність. Деякі борються досі, як-от каталонці. А от що робити з Незалежністю, українці не встигли додумати. Як поводитися в умовах незалежної держави? Тому й програємо в умовах жорсткої конкуренції із сусідами. Наче і всі інституції є, а з демократією й добробутом проблеми. І поки ми не визначимо інші цілі й не видозмінимо ціннісні ідеали, так і триватиме далі. Бо в конкурентній боротьбі найслабший, найневитриваліший, найнеобізнаніший, найнепідготованіший може виграти бій, але найімовірніше програє війну. У війні (змаганні) ідей слід навчитися народжувати і впроваджувати ідеї.

Отже, у чому полягає четвертий етап української національної ідеї, «конкурентний»?

Ось 25 пунктів конкурентного етапу.

1. Навчайся критичного мислення.

2. Учися відстоювати власні принципи.

3. Учися боротися за свої права і свободи.

4. Підвищуй власний рівень культури.

5. Усвідом себе українцем.

6. Збільшуй, а не зменшуй історичний пантеон.

7. Учись обирати.

8. Вгамуй власну агресію.

9. Учися толерантності.

10. Сприяй конкуренції, а не монополії.

11. Учись отримувати гідну платню.

12. Опануй нову етику праці.

13. Пізнай етику самообмеження.

14. Вивчай українську мову.

15. Шануй народну традицію.

16. Бережи стародавню архітектуру.

17. Веди здоровий спосіб життя.

18. Бережи природу.

19. Облаштовуй свою територію, а не мрій про чужу.

20.Подорожуй Україною.

21. Мандруй світом.

22. Вивчай іноземні мови.

23.Учися вчитися.

24. Навчися системності.

25. Будь щасливим.

Ці 25 пунктів я повноцінно розкриваю в анонсованій книжці, пояснюючи, чому саме їх варто обрати за орієнтири для нації. На жаль, обраний формат статті не дає змоги розкрити весь історичний контекст і всі переваги цих принципів, тож доведеться хіба що пунктирно пройтися по кожному.

1. Навчайся критичного мислення Критичність мислення для конкурентного світу є передумовою прогресу й подальшого успіху. Без ознак критичного мислення людиноподібна істота досі не наважилася би підсмажити шмат м’яса у вогні й трималася би старих, заскорузлих штампів, що здобич слід поїдати винятково криваву. Відсутність критичного мислення дозволяє українцям користуватися здебільшого старими здобутками власної національної ідеї. Тож якщо ми продовжуватимемо надихатися й далі ксенофобськими пасажами Міхновського про мову й кровозмішення, то не встигнемо навіть помітити, як сусіди вже опановуватимуть космос. Отже, аби народити щось нове, слід учитися ставити під сумнів старе. Однак ставити під сумнів старе — не означає відкидати його. На традиціях існують самі народи, тримаються родинні стосунки. Якщо ви прикриватиметеся критичним мисленням, щоб не допомагати своїм немолодим батькам, то це буде не критичне мислення, а свинство. Отже, критичного мислення слід навчатися. Навчайся критичного мислення!

2. Учися відстоювати власні принципи Наступний крок після осмислення — це здатність відстоювати власні смисли. Ці 25 пунктів — лише дороговкази для нації. У кожного з нас є персональні настанови, або закладені з дитинства, або надбані в процесі життєвого досвіду. Та дороговкази залишаться лише мріями, якщо ми їх не втілюватимемо. Для втілення потрібно вчитися відстоювати власні принципи. Перед оточенням, перед суспільством. Легко відстоювати принципи, якщо вони прийнятні для більшості. У рази важче, коли ти пливеш проти течії, коли переконаний у власних принципах, але більшість має іншу думку й категорично не хоче сприймати тебе. Це важко, але можливо. І необхідно. Учися відстоювати власні принципи.

3. Учися боротися за свої права Цей пункт на перший погляд подібний до попереднього, а проте між ними є чітка й велика відмінність. Принцип може мати індивідуальну природу, це власне переконання. Права ж регламентуються: у давнину — в усній формі, нині здебільшого у формі державотворчих чи міждержавних актів. Жінки виборювали собі право голосу нарівні з чоловіками, афроамериканці в США виборювали скасування сегрегації, чорношкіре населення ПАР виборювало скасування системи апартеїду. Різноманітні мирні чи криваві «революції» («майдани») в Україні доводять, що коли відчуття несправедливості переходить межу, українці готові виходити на вулиці чи барикади. Та слід вчитися відстоювати власні права й без барикад і демонстрацій, щоденно й рутинно. Іноді це важче. Та цього слід учитися. Учися боротися за свої права.

4. Підвищуй власний рівень культури Культура — це не лише мистецтво, як думає багато співгромадян, це не лише єгипетські піраміди, скульптури Мікеланджело чи вірші Шевченка, культура — це не лише матеріальне, а й духовне, культура — це весь комплекс цінностей, який відпрацювало людство. Отже, усі 25 принципів, які пропонуються мною як новий етап української національної ідеї, можна зарахувати до культури. Та в цьому пункті йдеться передусім про особистий культурний рівень. У майбутній книжці я розписую, чому саме українцеві слід не зупинятися в розвитку і що повторення мантр про «наймилозвучнішу мову» й «найпісеннішу націю» ще не є запобіжником від власного хамства та безкультур’я. І, на відміну від попередніх етапів української національної ідеї, я пропоную не лише пишатися минулим, а й працювати над собою нинішнім. Отже, підвищуй власний рівень культури!

5. Усвідом себе українцем З усвідомлення себе українцем у середніх класах школи почалися мої сходинки до подальшої боротьби за Незалежність України буквально через кілька років. Принцип самоусвідомлення був і в попередніх етапах української національної ідеї. Зрештою, усвідомлення себе українцями надихало багатьох, воістину геройських, особистостей на титанічну працю во благо української культури або здобуття української державності. Проте у своїй книжці я розписую новітнє означення українця. Не лише того, хто усвідомлював себе українцем, і не лише того, хто не знав навіть такого слова (як за Середньовіччя й розквіту князівств на території майбутньої України), а всіх, хто жив коли-небудь на території України. Увібрати в себе всю історію цієї землі, а значить, і культуру всіх етносів, які тут колись перебували, — таке новітнє бачення чітко суперечить баченню як Міхновського з його етнічною ксенофобією, так і Костомарова. «Декалог ОУН» починається з преамбули про «татарську навалу», отже, і тут ми бачимо етнічний відсепаровуючий чинник. Моя ж ідея така: усе, що було в Україні, — це наша історія. Наближене розуміння того, що тепер часто називають «політичною нацією» (що само по собі трохи дивакувате, бо сам термін «нація» якраз і виник у політичному сенсі — як громадян усієї держави, а не лише окремого етносу, навіть якщо цей етнос дав назву всій державі), притаманне В’ячеславу Липинському, і це, зрештою, було зумовлене як його етнічно польським походженням, так і освітою, досвідом і рівнем інтелекту. Тож я пропоную не лише усвідомити себе українцем, а визнати право бути українцем всім іншим. І з цим буде глибинна суперечка з багатьма панівними в Україні концепціями. Бо всіх, хто не подобається за політичними поглядами чи діями, у нас воліють ототожнювати з іншими етносами (а далі, за Міхновським, оголошувати ці етноси «ворогами»). Наступна теза: якщо ми маємо право усвідомлювати себе українцями і, відповідно, усе, що відбувалося в Україні, — українською історією, то аналогічне право ми повинні надавати й іншим націям. І це теж буде ударом по чинних концепціях, які за українцями хочуть бачити більше прав, аніж за націями-сусідами. Усвідом себе українцем.

6. Збільшуй, а не зменшуй історичний пантеон Якщо ми називаємо все, що відбувалося на території України століттями, українською культурою й історією, то доведеться розширювати власний історичний пантеон. У своїй книжці я розмірковую не лише про тих, кого можна вважати «героями» (традиційне розуміння давньогрецького пантеону). Кого вважати, а кого не вважати героями — це особисте відчуття кожного з нас. Ідеться про те, щоб ми переосмислили етнічно-культурологічне ставлення до історії й увібрали всіх персонажів, незалежно від їхнього етнічного походження та моделі поведінки. Тож цей пункт плавно витікає з попереднього. Ви будете здивовані, коли дізнаєтеся, як багато особистостей народила Україна та кого наша гуманітарна еліта досі категорично не бажає сприймати як українських персонажів. Я ж доводжу, що не лише ті, хто писав українською чи боровся за українську державу, є часткою нашого умовного пантеону, а всі, хто народилися на цій території. Для послідовників Міхновського це буде ударом, тим не менше, доведеться сприйняти, що всі культури, які творилися в нас і які належали до російської, польської, угорської, єврейської, австрійської та інших спільнот, — це наша, українська, культура. І відповідно, усі їхні носії — наші. Саме за таким алгоритмом працюють сильні нації — вони максимально залучають до себе інших особистостей, іноді не лише реальних, а й навіть міфічних (як галльські персонажі французького кіно). Якщо ми хочемо, щоб Луганськ, Одеса, Крим були Україною, то нам слід навчитися вивчати кримських героїв як українських ханів (адже Крим — це Україна!), а одеських російськомовних письменників — як українських. Це ламання стереотипів гуманітарної традиції, та відсталу від сучасності традицію таки доведеться поламати, і у своїй книжці я це доводжу. Тож збільшуй, а не зменшуй історичний пантеон!

7. Учись обирати У 1991 році ми вибороли представницьку демократію. В Україні за 28 років Незалежності було 6 президентів. Безліч українців пройшли через 8 каденцій Верховної Ради. А проте відставання України від країн Центральної Європи не зменшується, а збільшується. Владу українцям не привезли з Марсу, і досі скаржитися на «інородців», на руки Кремля, Варшави чи вже Брюсселя й Вашингтона в усіх внутрішніх негараздах теж не вдасться. У нації проблеми з умінням обирати владу, а отже, слід учитися. Звісно, проблемою є те, що українська демократія не мала тяглості, перебування в авторитарних монархіях чи тоталітарній псевдосоціалістичній державі не сприяли цьому вмінню. Та авторитарні ідеї, притаманні різним етапам української національної ідеї, слід відкинути як допотопні. Слід навчатися демократичних процедур. Учись обирати!

8. Вгамуй власну агресію Зараз Україна перебуває під тиском російської агресії. Росія окупувала частину українських земель та спричинила смерті тисяч наших громадян. Агресія спонукає до опору, який українці сміливо демонструють. При цьому слід прагнути долати внутрішню агресію. Вона перешкоджає конкурентному розвитку української нації. У книжці я наводжу статистику вбивств українцями одне одного, і вона, порівняно з іншими країнами Європи, не на нашу користь. Убивства українців є лише одним із проявів цієї агресії. Країна мусить стати такою, де люди усміхаються. Інакше масова еміграція з країни триватиме. Виїжджають не лише через відсутність належної зарплати чи соціального забезпечення. Виїжджають, коли є відчуття агресії й безвиході навколо. Вгамуй власну агресію!

9. Учися толерантності Цей термін унаслідок спецоперацій російських, а згодом і українських спецслужб через націоналістичні організації майже став лайливим. За аналогом слова «педерасти», були сконструйовані слова «толерасти» й «ліберасти» з метою дискредитації понять. Та з’єднатися з країнами Євроатлантичної цивілізації без усвідомлення необхідності толерантності, тобто терпимості і взаємоповаги, неможливо. Проте в книжці я доводжу, що толерантність ніде не є і не буде безмежною, зокрема і в країнах Заходу. Тож слід учитися толерантності й уміти встановлювати її межі. Учися толерантності!

10. Сприяй конкуренції, а не монополії Романтизм нашого середовища періоду виборювання Незалежності України не дозволив побачити, як політична монополія КПРС переросла в монополію великого капіталу. Великий капітал в Україні утворився завдяки прямій допомозі номенклатур КПРС, ВЛКСМ та КДБ, до яких згодом долучився криміналітет. Монополізувавши фінансові потоки, вони монополізували й політичну систему в країні. І ілюзія «багатопартійної демократії» жодним чином не підточувала її всевладдя. Українці не стануть заможною нацією, не подолавши системи так званого олігархату. Великий монопольний капітал не дає розвиватися дрібному й середньому бізнесу. А без їхнього розвитку, у свою чергу, не буде передумов для становлення політичних сил, які не потрапили би в пастку залежності від великого капіталу. Прибрати систему олігархату не означає посунути від коштів і влади з десяток найзаможніших та найодіозніших персонажів. Бо на їхню зміну за нашої системи монополізованої економіки й політики просто прийде десяток інших. Для подолання системи олігархату слід навчитися демонополізувати економіку й політику. Сприяй конкуренції, а не монополії!

11. Опануй нову етику праці Доведеться поставити під сумнів поширений український штамп про те, що українці — один з найбільш працюючих народів. Халатність на роботі й неефективна, хоч і тяжка праця на власному городі часто була складовою останніх років етики праці в УРСР. Не надто змінилася ситуація і в незалежній Україні, хіба що на місце городу поступово приходять численні додаткові підробітки. ідеї Та якість праці дедалі відкидатиме українців за світової конкуренції. Україна вже втратила високоточну економіку й чимдалі витісняється у сферу видобутку корисних копалин та найтривіальнішого сільського господарства. Але навіть у сільському господарстві дедалі частіше український ринок піддається зовнішній експансії. Зазвичай спеціалісти пишуть, що країні не вистачає інвестицій і технологій. Я ж стверджую, що країні не вистачає іншої етики праці. Як алергік, я вже багато років не можу собі дозволяти українські овочі і фрукти. Хотів би шанувати українського виробника, але через підступність у використанні отруйних хімікатів рідними українцями змушений купувати закордонну городину. Бо в більшості європейських країн поширені інші стандарти й підходи. Навчитися працювати віддано на роботі українцям доведеться. Інакше у країни ніколи не буде шансу для економічного зростання. Опановуй нову етику праці!

12. Учись отримувати гідну платню Українці в масі своїй працюють у так званій «сірій зоні», значна частина населення отримує прибутки «в конвертах», тобто такими, що не оподатковуються. На жаль, іноді це стосується навіть офіційно визнаних «борців з корупцією». З іншого боку, величезна кількість українців отримує такі кошти на своїх роботах, за які неможливо гідно існувати. Українська національна ідея попередніх етапів зневажливо ставилася до економічної складової. Вважалося, що наявність самостійної української держави автоматично забезпечить соціальну рівність. Тому боротися за мову, культуру, державу українці навчилися. Щойно мова заходить про підвищення офіційної зарплати, українці не демонструють здатності до боротьби. Виявляється, легшим шляхом для отримання чесно зароблених зарплат є еміграція. Українцям слід навчитися відстоювати право на гідну платню. Кожна праця, і фізична, і інтелектуальна, має гідно оплачуватися. Цього не було раніше виписано в національній ідеї, та цей постулат мусить бути. Учись отримувати гідну платню.

13. Пізнай етику самообмеження У своїй майбутній книжці я наводжу кілька випадків із життя так званої української політичної еліти, що, здавалося б, вибиваються зі здорового глузду. Наприклад, депутат з оточення олігарха Ріната Ахмєтова носив у сесійній залі годинник за 400 тисяч доларів. Людина носила на своєму зап’ястку 20 квартир! Люди, які перебувають за межею бідності, здивовані й розлючені такими прикладами марнотратства. І все одно, на жаль, така манера поведінки є радше правилом життєдіяльності «політичної еліти», ніж винятком. В Україні політика стала передусім засобом прискореного збагачення, а не впровадження ідеалістичних позицій. До цієї системи залучені сотні тисяч українців, а мріють про це мільйони. У своїй книжці я розписую, що проблема полягає не в кількох одіозних політиках, вона сягає корінням століть. Реформація, яку розпочав Лютер у 1517 році, кількома аспектами торкнулася України. Етика самообмеження, яку докладно розписав Макс Вебер і яка стала нормою в так званому протестантському світі, вплинула на католицизм, який був змушений під час Контрреформації вдатися до самоочищення. Православний світ виявився значною мірою осторонь від моральної санації щодо надмірного марнотратства. Поширення етики самообмеження безпосередньо вплинуло на добробут країн. Найвищі показники зазвичай мають європейські країни, де найпоширенішою релігією був протестантизм, далі йдуть колишні католицькі, а найбіднішими є, як правило, країни з православною більшістю. Аби мати силу волі не вдаватися до спокус, які надає влада, слід її в собі виховувати. На сьогодні етика самообмеження не є складовою української національної ідеї. І доки суспільство не візьме на самоозброєння цю тезу й не захоче жити повсякчас за цією формулою, доти всі представники, які потраплятимуть на вищі державні посади, матимуть велетенські непоясненні статки. Бо саме заради них українці і йдуть на державні посади. Хочемо змінити психологію чиновника — доведеться змінити психологію суспільства. Адже корумпований чиновник — плоть від плоті суспільства, ба більше, мрія мільйонів українців. Пізнай етику самообмеження.

14. Вивчай українську мову Українська мова завжди була складовою української національної ідеї. Усі три попередні етапи українського ідеєтворення передбачали боротьбу за існування й виживання української мови. З огляду на стан справ, така боротьба триватиме ще десятиліттями й століттями. Зрештою, у конкурентному світі доведеться змагатися й доводити свою доцільність і з мовами, які мають більше поширення в науці, бізнесі, культурі тощо. Ось уже майже 30 років в усіх ситуаціях, в усіх регіонах України від Ужгорода до Луганська й від Чернігова до Севастополя я послуговуюся винятково українською. Здавалося б, це абсолютне виконання настанови Міхновського «повсюдно вживай української мови», то чому ж я видозмінюю цей постулат на «вивчай українську мову»? Моїм завдання є створення національної ідеї для всієї нації без жодних етнічних, регіональних чи мовних винятків. Тобто, з одного боку, я за поширення і впровадження української, з іншого, на відміну від попередників-ідеологів, вважаю й іншомовних співгромадян українцями і жодним чином не хочу їх відштовхувати від української ідеї, а, навпаки, ставлю за завдання, щоб вони її сприйняли як власну. Тож ідеться не про вимогу до всіх спілкуватися українською, навіть не до себе, — це питання індивідуального вибору. Що може об’єднати нас усіх у мовному питанні, незалежно від вибору для спілкування самої мови? Навчання! Отже, мова про навчання. А вчимося мови ми протягом життя: і ті, хто поки що не володіє нею, і ті, хто лише наважується розпочати спілкування, і ті, хто вживає її повсякчас. Адже в кожній мові завжди є приховані скарби, які нам відкриваються з роками. Один з найулюбленіших волонтерських проектів, які я придумав і зініціював, — це «Безкоштовні курси української мови», які вже п’ятий рік поспіль працюють майже в 30 містах країни. Зараз це вже повністю самостійний і автономний проект, ним керують романтичні дівчата під проводом Насті Розлуцької. Коли я виписував його ідеологію, то написав гасло «Навчи друга розмовляти українською!». У ньому передусім ідея добра, а не ненависті й примусу. Тобто кожен, хто не володіє українською чи володіє слабко, але хоче її вивчити чи покращити, уже є нашим другом, і ми протягуємо йому руку своєї допомоги. Якщо нести українську мову з добром у серці, водночас наполегливо й системно, вона поступово завойовуватиме дедалі більше прихильників. Вивчай українську мову!

15. Шануй народну традицію Цей принцип також не є новим в українській національній ідеї і є прямим продовженням ще романтичного періоду. Нині, коли модним для частини суспільства стає самозаперечення й почасти впроваджується тенденція у ставленні до традиційної української культури як до чогось відсталого й непопулярно-сільського, слід учитися мати повагу до минувшини та історії. Включно з її проявами в культурі. Термін «шароварництво», який часто вживають навіть ті, хто декларує свою прихильність до «модерного українства», свідчить радше про брак культури саме тих, хто направо й наліво розкидається таким терміном. Ми не менше шануємо наших стареньких бабусь і дідусів, якщо вони рідні, навіть якщо їхній одяг нам здається таким, що вже кілька років як вийшов з моди. Ідучи за прогресом, слід учитися не відмовлятися від традиції. Щоправда, у книжці я наводжу приклади, як традиції можуть змінюватися залежно від нових поглядів націй. Отже, саме ми визначаємо, яких традицій хочемо дотримуватися, а які вважаємо застарілими чи навіть небезпечними. Вибір завжди точковий. Тим не менше, правило лишається: Шануй народну традицію!

16. Бережи стародавню архітектуру Здавалося б, до чого стародавня архітектура в національній ідеї, якщо третина населення живе в селі, ще значна частина — у містах з радянською забудовою і в містах, де ще зберігається стародавня архітектура, а більшість живе в «спальних» новобудовах? Та йдеться не лише про цеглу. Мова йде про повагу до міста. Європейська культура творилася в містах. Кожна нація пізнала протиріччя між містом і селом, а тим часом в умовах бездержавності в Україні це було протиріччя між україномовним селом і іншомовним містом (російсько-, польсько-, угорсько-, румунсько-, ідиш- тощо). Українська літературна мова творилася з сільських говірок Котляревським, а не на основі «книжної» мови міської еліти. Не від доброго життя, а від прокляття бездержавності українські «будителі» були змушені творити нову українську культуру романтичного етапу саме на основі сільської семантики. Звідси й легендарна любов Тараса Шевченка до народних (сільських) кожуха й шапки. Страх, нерозуміння, неповага до міста певною мірою спостерігаються й досі в українській традиції. Саме на цьому ґрунтується неповага й до давньої архітектури як «не своєї», чужорідної. Збереження стародавньої архітектури натомість не лише збагатить українську матеріальну культуру, а й поверне місто в українську традицію, азначить, стане додатковим щаблем до прогресу. Бережи стародавню архітектуру!

17. Веди здоровий спосіб життя Українці — нація, що вимирає. У прямому розумінні, адже після піку в 1992 році в 52 мільйони населення нині кількість населення складає 30 мільйонів. Частина населення емігрувала, частина мешкає на окупованих територіях, а проте стабільною тенденцією є збільшення смертності над народжуваністю. Це проблема не лише українська, старіння й навіть зменшення спостерігається в багатьох європейських народів, воно пов’язане зі свідомим вибором громадян мати менше дітей. Тим не менше, катастрофічна ситуація в Україні ще базована на одному з найменших термінів життя українського населення (особливо чоловіків) і одному з найбільших рівнів смертності в Європі. Надмірно п’ють, курять, не стежать за своїм здоров’ям. Виявляється, здоровий спосіб життя ніколи не був прописаний в українській національній ідеї. Національна ідея, постійно спрямована на боротьбу за щось, ніколи не була повернута до людини, її потреб, а значить, і до оберігання життя звичайного українця Варто починати із себе. Зрештою, навіть для боротьби потрібне здоров’я. Українцям доведеться любити не лише міфи про себе, а почати працювати над собою. Один з елементів такої праці — здоровий спосіб життя. Що я під ним розумію, докладніше розкриваю в книжці. Це теж індивідуальна річ, але звикати дбати за собою варто. Веди здоровий спосіб життя!

18. Бережи природу Банальне гасло, яке ще за часів СРСР було поширене на невеликих транспарантах вздовж автомобільних трас, хай як дивно, ніколи не було частиною української національної ідеї. Згідно з Костомаровим («романтичний» етап), українці завжди були з’єднані з природою. Наступники романтиків не зважали на навколишній світ, цілковито присвятивши себе боротьбі спочатку за мову, потім за державу. Публіцистичні штампи про те, що природа нагородила Україну трохи не «земним Едемом», де встромиш палицю, вона перетвориться на дерево, а чорнозем такий жирний, що його можна їсти, затулили реальність, коли українці самостійно знищують свої природні багатства. 28 років Незалежності засвідчили, що не міфічні «чужинці» від Міхновського, а власні громадяни в масі своїй ще не вповні усвідомлюють: конкуренція у світі визначається зокрема і тим, що громадяни тих чи інших держав створюють для себе оптимальне середовище для проживання. І гармонія з природою повертається сторицею (краще повітря — кращий емоційний стан тощо). Не вирізати під корінь власні ліси, не забруднювати власні річки, оберігати флору й фауну —це те, чого українці ще мають учитися. Бережи природу!

19. Облаштовуй свою територію, а не мрій про чужу Імперське мислення є небезпечним за своєю суттю. Замість дбати про громадян країни, воно передбачає постійну експансію. Мрії про «втрачені землі», «зелені», «сірі», «малинові» та інші клини за межами української держави лише провокують фантастичне мрійництво й перешкоджають конкретній роботі з єднання (реальній соборності) наявних земель. У книжці я доводжу, що саме така маніловщина не сприяла роботі українських і суспільних, і державних еліт з тими регіонами, які потім вдалося окупувати Росії. До речі, російська агресія кардинально змінила ставлення багатьох спільнот до прифронтових територій, тож волонтерський рух сприяє посиленню гуманітарних зв’язків із ними. Та така співпраця повинна бути виведена в принцип. Облаштовуй свою територію, а не мрій про чужу!

20. Подорожуй Україною Для роботи над соборністю, тобто єднанням України, потрібно більше знати про саму країну. Книжками, телепередачами й інтернетом такі знання цілковито не передаються. Якби українці більше подорожували від Карпат до Приазов’я, то значну частину внутрішньорегіональних протиріч вдалося б вирішити. Україна різноманітна, і це наш плюс, а не мінус. Цю різноманітність слід навчитися шанувати. Не ганити один одного через належність до того чи іншого регіону, а розуміти. А для цього слід бачити безпосередньо одне одного, більше подорожувати по своїй територіально велетенській як для Європи країні. Подорожуй Україною!

21. Мандруй світом Здавалося б, розвагу, якою бачать подорожі закордоном, несерйозно визначати як один з елементів національної ідеї. Та четвертий етап національної ідеї — «конкурентний». Ми вступили не в змагання з державами, до складу яких входили українські землі, а з усім світом. Аби не програти цю конкуренцію, слід бачити, знати й розуміти конкурентів. Подорожі світом — це не лише пляжі чи підробіток. Подорожі світом — це обмін досвідом. Накопичення знань і збагачення за рахунок чужих культур і традицій. Мандруй світом!

22. Вивчай іноземні мови Хай якими корисними є системи прискореного гугл-перекладу для ознайомлення з чужими текстами, знання чужої мови стає ключем не лише до поглибленої інформації, а й до сердець її носіїв. Хочемо використовувати чужі найкращі досвіди, чужі знання — маємо поставитися з повагою до них і насамперед до їхніх творців і носіїв. Одним з елементів такої поваги є вивчення мови. Мова — один з елементів культури, якій присвячений один із пунктів цієї концепції, проте я виношу вивчення іноземних мов в окремий пункт національної ідеї. В умовах України вивчення іноземних мов означає ще й вирватися з однобічного вектора поглинання додаткової інформації від агресивного кремлівського «русского мира» з його небезпечною імперською ідеологією, яка через мовну спорідненість проникає до українців. Розрізання пуповини зв’язків (а часто — залежності) від російського інформаційного простору не може бути здійснене за рахунок карально-заборонних заходів. Хай які заборони на російські сайти чи книжки вигадуються державою, у сучасному світі їх завжди можна обійти. Має бути надана альтернатива. Такою альтернативою є світ з його колосальною кількістю різнобарвних культур. Для того щоб ознайомитися з цими культурами, слід учити мови. Вивчай іноземні мови!

23. Учися вчитися Власне, аби досягти успіху в конкуренції з іншими націями й державами, недостатньо буде вивчити лише мови інших народів. Іноземні мови — це засіб навчання. Та саме навчання ще попереду. Слід учитися вбирати в себе весь найкращий досвід світу, а не лише спочивати на лаврах усвідомлення, які ми «працьовиті», «співочі» та «чорноземні». Усі найуспішніші нації світу постійно працюють над собою, учаться. Нам доведеться вчитися навіть того, як учаться інші. Той, хто творить якісну освіту, — запрограмовує виграш своїх нащадків у ледачих дорослих. Хочемо успіху — доведеться вчитися. Учися вчитися.

24. Навчайся системності У книжці я пояснюю, чому після трьох українських революцій, які були героїчними вибухами української енергії, сподівання виявлялися значною мірою марними, а надії — розбитими. Були Майдани, проте це були лише разові вихлопи енергії. Бракувало системного підходу. Для досягнення успіху нації необхідна системність, а не розхристаність. Зрештою, у своєму огляді четвертого, «конкурентного», етапу української національної ідеї я подаю не абстрактні домисли, а чіткі й конкретні пункти, які необхідно сповідувати і втілювати в життя. Хочемо успіху — мусимо вчитися системності. Навчайся системності.

25. Будь щасливим Досі українська національна ідея не була передбачена для щастя українця (українки). Українці мали боротися: спочатку за мову й культуру, потім — за державу. Держава в українській національній ідеї виглядала самоціллю. І досі носії попередніх етапів української національної ідеї (а вони серед нас, особливо серед «творчої інтелігенції») вважають, що, наприклад, якщо всі українці спілкуватимуться українською, це й буде вінцем загальноукраїнської мрії. Нам же потрібно навчитися думати не лише про загальнооб’єднавчі речі, а й про право на щастя. Поки що правом на щастя в країні користуються економічні й політичні еліти. Вони якраз мають можливості люксового обслуговування, забезпечення, харчування, подорожей тощо. Серед населення, яке переважно перебуває в найнезабезпеченішому, з погляду європейських стандартів, стані, досі пропагують цінності попередніх етапів української ідеї. У книжці я розповідаю, що масова еміграція українців — це неусвідомлена «подорож за щастям». Зрештою, українці мають на це право. Якщо держава такого «права на щастя» українцям не забезпечує, то українці вправі шукати його деінде.

Українець має право на щастя. Навіть натяку на таке право за жодного етапу української національної ідеї наші ідеологи не передбачали. Ми мусимо змінити парадигму. Якщо українці створили державу, то не як монстра, який повинен знущатися над більшістю українців заради права на щастя еліти. Право на щастя мусить бути базовим для всіх. Ми повинні усміхатися, стати позитивною нацією. Ми маємо право на щастя. Будь щасливим!

Я не наполягаю, що єдиний маю право на опис нового етапу української національної ідеї. Просто я усвідомив, що це є необхідністю. У книжці я розписав це докладніше. Ви може сприйняти мої 25 пунктів або не сприйняти їх. Ви можете написати власні. Та якщо ви вважаєте, що все в Україні — як належить, то можете й далі сповідувати ідеї Костомарова, Міхновського чи ОУН.

Якщо Ви розумієте, що ми відстаємо від найпрогресивніших країн світу, то визнаєте, що нам слід змінюватися.

Я пропоную алгоритм таких змін.

Україна має право стати успішною в конкурентному світі.

Мої 25 пунктів — шлях для такого успіху української нації.