Дисертація
"Концепція української держави в ідеології ОУН (1939-й – 1950-ті роки)"
автор Андрій Ігорович Рибак

Зміст розділу IV
4.1 Базові засади та принципи соціально-економічної думки ОУН
4.2 Візії розвитку сільськогосподарського виробництва
4.3 Промислове виробництво в майбутній українській державі
4.4 Основні напрямки політики в соціальній сфері
4.5 ОУН та організація валютно-фінансової системи незалежної держави

Розділ IV Економіко-соціальні аспекти української державності

4.1 Базові засади та принципи соціально-економічної думки ОУН

В теорії українського націоналізму тісно переплелися соціальні, економічні, політичні моменти. Перебудова соціальної та економічної систем повинна була базуватися відповідно до основних ідеологічних засад ОУН. Напрямки та зміст нового устрою відштовхувалися від особливого сприйняття та ролі нації, її взаємодії з апаратом держави й окремими громадянами.

Великого значення теоретики соціально-економічної програми ОУН надавали традиціям господарського розвитку, соціально-психологічним особливостям українців тощо. Разом з тим суспільно-політична думка націоналізму намагалася зважати на всі тогочасні тенденції розвитку світу. Увага до цих питань та проблем і породила критику пануючих у світі ліберальної (капіталістичної) та соціалістичної систем [1]. Натомість, діячі ОУН пропонували свою, принципово нову, програму розвитку господарського організму держави, причому, не на основі удосконалення існуючого стану, а створення нового економічного комплексу [2].

Загалом, можна виділити такі основні аспекти суспільно-політичної думки ОУН щодо соціальних та економічних питань: національна революція водночас проголошувалася соціальною; підкреслювалася специфічна роль держави в господарській сфері; декларувалося особливе ставлення до праці та її роль; специфічне розуміння власності та функцій власності в суспільстві; абсолютно неприпустимою проголошувалася експлуатація людини; передбачалося чітке планування розвитку економіки з боку держави з метою забезпечення соціальної справедливості. Але оунівці не ототожнювали соціальну справедливість із соціальною рівністю [3].

На економічних аспектах української революції наголошував Я.Стецько. На його думку, революція є соціальною через те, що економічно гноблені суспільні верстви повинні перебрати політичну владу і на свій розсуд та відповідно до життєвих потреб встановити основи нового соціально-політичного і господарського устрою та культурного життя [4].

В іншому документі ОУН „Позиції українського визвольного руху” (1948р.) соціальний момент революції пояснювався так: українські нетрудові класи внаслідок економічного і культурного тиску панівних націй асимілювалися з останніми. Українці репрезентовані майже виключно робітничими верствами та органічно пов’язаною з ними інтелігенцією. Таким чином, національно-визвольна боротьба є неминуче пов’язана з завданнями соціально-економічного визволення [5]. Як зазначалося в одній із статей, потрібно також чітко пам’ятати, що політична самостійність без економічної є лише карикатурою самостійності [6]. Але разом з тим, реалізація національної ідеї трактувалася як перший етап створення справедливого соціального ладу [7].

Націоналістичний економічна політика мала на меті накреслити нові функції всіх галузей господарства. Побудова нового ладу повинна була йти послідовно, шляхом переходу від одного, нижчого стану, до іншого – вищого. Революційність, на переконання члена ОУН(б) Д.Шалдія, зовсім не означає нищення матеріальних здобутків. Радянська система має бути знищена, але за умови якнайбільшого збереження матеріальних цінностей [8]. Така позиція була притаманна усім середовищам ОУН і вважалася однією з принципових. А.Жуковський навіть пропонував створити окреме міністерство відбудови України, як найвищу інституцію планування, управління та контролю за реформами в господарській сфері. А також передбачити періоди відбудови з чіткими планами на кожному з них [9]. Цілком слушно підмітила дослідниця Г.Дичковська, що органічне трактування суспільства призвело до планів дуже обережного втручання в суспільні відносини, щоб не порушити і не зруйнувати цілісної структури. ОУН сповідувала ідею терпимості і на перший план ставила творення, а не руйнування [10].

Ключовим питанням, позиція щодо якого, по-суті, визначала все спрямування економічної думки ОУН, був особливий погляд на власність. Вважалося, що остання лежить в основі організаційних зв’язків суспільства [11]. І саме це питання є основою, яка відрізняє ліберальну економіку від соціалістичної, а націоналістичну, в свою чергу, від них обидвох.  

Ідею власності ОУН розуміла як „здобуте власною працею, вільне розпорядження певними предметами” [12]. Будь-яка власність в межах однієї держави була проголошена оунівцями „національною, народною”. А нація лише уповноважує певні суспільні інституції розпоряджатися нею [13]. Цим, на нашу думку, відрізняються націоналістичні соціально-економічні погляди та соціалістичні. Де власником майна проголошувалася держава (як організація), а не нація (усе суспільство). Проте, очевидно має рацію дослідниця Г.Дичковська, яка вважає, що при системі повної суспільної власності політична демократія поступово перетвориться у фікцію. Оскільки будь-яка група, позбавлена економічної незалежності, з часом обов’язково починає підпорядковуватися провідній правлячій верхівці [14].

 Значний вклад у розробку теоретичних аспектів економіки майбутньої держави вніс діяч ОУН(м) І.Сагайда. Автор цілком слушно зауважив, що в капіталістичному світі існують тенденції до монополізації виробничої власності (речей, призначених для виробництва, чи надання послуг) невеликою групою людей. А в СРСР вона знаходиться в руках держави.  Критикуючи такий стан речей він зробив ряд висновків: в майбутньому суспільстві ставлення до власності повинно бути різним. Це залежить від того, чи споживча (не є джерелом прибутків), чи виробнича, бо їхня роль в житті суспільства є неоднаковою. Чим ширшим буде право необмеженого „посідання” споживчої власності, тим заможнішою буде нація, комфортним її життя, рівень культури [15]. Тому що багатство держави складається не лише з державної власності, а й з приватної. Чим більше у кожного громадянина багатств, тим заможніша держава [16].

В капіталістичному суспільстві, на переконання І.Сагайди, велика виробнича власність здебільшого буває нетрудовою, заснованою на визиску чужої праці. А тому націоналізм проголосив так звану „трудову” засаду власності, зазначив автор. Це означає, що кожен робітник повинен бути співвласником виробленого майна підприємства на якому він працює, або бути повним власником невеликого виробничого комплексу де задіяна його родина. Обов’язком підприємства є дати можливість всім працюючим на ньому (і лише їм) взяти участь у прибутках підприємства і стати його співвласниками шляхом випуску особливих трудових акцій. Зовсім інша природа дрібної виробничої, селянської і ремісничої власності. Вона в основному застосовує працю самого власника і його родини. Отже, є трудовою вже за самою природою. І тому таке право власності має існувати, бо це не загрожує загостренню суспільних взаємин [17].

Діапазон застосування власності в ідеології ОУН простягався від державної, через муніципальну та кооперативну аж до приватної. В цілому, різні форми власності повинні були забезпечити відповідний баланс соціально-економічних сил, який не допускав би ані політичної, ані соціальної дискримінації. Проте, посилення чи послаблення державними засобами тої чи іншої форми повинно було змінюватися відповідно до розвитку суспільства.

Націоналізм проголосив, що ціллю і змістом майбутнього суспільства є перетворення кожної людини на господаря виробничої власності. Оунівці були переконані, що це єдина реальна основа справжньої демократії. Тому що більш-менш пропорційний розподіл власності та неможливість накопичення її значної кількості в одних руках унеможливить безпосередню участь у формуванні органів влади лише невеликої частини заможного населення [18]. Демократія, писав Я.Стецько, повинна бути не лише політичною, а й господарською. Тобто, усі громадяни мають право на власність і держава повинна його забезпечити [19]. Такі погляди ми вважаємо прогресивними та актуальними у тому числі і на сьогоднішній день.

Особливий погляд на власність породив критику ліберальних економічних засад. Теоретики ОУН у „Матеріалах для пропагандивних вишколів” писали, що, проголосивши повну свободу одиниці в економічній сфері, демократія не виправдала покладених на неї надій. Великі промисловці почали виявляти щораз більший вплив на уряди, які відстоювали їх інтереси, а не народу. Держава стала лише „нічним сторожем” приватних власників [20].

З такими позиціями ми не можемо не погодитися. Повоєнне розгортання економічних процесів у країнах Європи у напрямку до збільшення ролі держави в економічній сфері є підтвердженням того, що критика капіталізму оунівцями була цілком раціональною.

Демократія, йшлося далі у „Матеріалах...”, також уможливила появу інтернаціональних організацій (промислових, торгівельних), які діяли всупереч інтересів націй. Почав зростати новий клас – робітництво та класова боротьба. Таким чином, капіталізм став внутрішнім ворогом демократії. Він викликав протидію проти себе у вигляді робітничого руху. Це використав у своїх цілях зовнішній ворог демократії – соціалізм [21].

Економічна думка ОУН була переконана: щоб усунути класи, потрібно змінити логіку приватної власності і побудувати нову економічну систему, при якій був би рівномірний розподіл матеріальних ресурсів. Відповідно до цього, приватна власність повинна зазнати певних змін і обмежень [22].

Власність повинна бути настільки недоторканою, наскільки сприяє економічному розвитку усієї країни. Є.Онацький писав, що український націоналізм визнає за власністю не лише права, а й обов’язки. Тим самим, якщо обов’язок не виконується, то право обмежується або скасовується. В українських умовах державний контроль за власністю тим більше потрібен, бо, як відомо з історичного розвитку вона зосереджувалася переважно в руках не українців [23].

Я.Стецько вважав: так як кожна власність має суспільний характер, то її використання не могло йти в розріз з інтересами народу [24]. Автор також розрізняв спільну власність (з визначеними частками суб’єктів) та колективну (без таких). Він виступав проти останньої і застерігав, що за колективної власності працівники не вболівають за предмети виробництва та конкурентноздатність продукції [25].

Принциповою позицією соціально-економічної думки ОУН було те, що основною підставою права на приватну власність є особиста праця. У випадках „протидержавного” використання власності, або у цілях, які суперечать мо­ралі та звичаям народу – вона підлягає конфіскації. Хоча, випадки її скасування або обмеження мав чітко визначати окремий нормативний акт. В той же час, нагромадження матеріальних ресурсів понад певні норми обмежувалося б державою [26]. Інструментом обмеження права власності мало бути її „усуспільнення”, яке відрізняється від „удержавлення”. Оскільки власником стає не державний апарат, а народ. Держава є лише розпорядником власності та контролером [27]. Такі погляди, на нашу думку, йшли в руслі ідей верховенства народу над державою, а не навпаки, що ще раз підтверджує відмінність між українським націоналізмом, і скажімо, фашизмом. 

Причому, „усуспільнення”, на думку А.Камінського, мало стосуватися не лише приватної власності, але й державної та муніципальної, за якими повинен був існувати відповідний контроль з боку громадян. В іншому випадку „усуспільнення” призведе до позбавлення власності громадян і до закріплення цього права за державою. Так як це трапилось в СРСР [28].  Але при цьому, наголошував інший автор з середовища ОУН(з) К.Кононенко, повинна зберегтися велика роль держави і як суб’єкта в господарській діяльності суспільства, і як регулятора господарських стосунків [29].

При такій постановці проблеми теоретики ОУН відштовхувалися знову ж таки від критики ліберальної економіки. Зокрема, як видно із віднайденого в архіві документа „Тотальна війна й економія в імперсько-колоніальних планах Німеччини” позиція ОУН зводилася до наступних моментів. У ліберально-капіталістичній системі капітал стає самоціллю: вкладені в підприємство виробничі ресурси покликані дати якнайбільший вигоду при найменших затратах. А це можливо лише шляхом експлуатації робочої сили. (Під останнім розумілось не співмірність отриманої зарплатні та вкладених сил працівників).  Дуже часто прибутками підприємство розпоряджається проти національних інтересів (скажімо, інвестує в іноземні економіки або зберігає на рахунках за кордоном). В цій ситуації, за ліберальної системи, державні органи не мають права контролювати діяльність підприємства та рух його прибутків. Тому за нового устрою держава, як орган нації, повинна наглядати за діяльністю підприємств. Останнє вже не може бути інструментом визиску, бо взаємовідносини між працею і капіталом регламентують закони [30].

Водночас, усунення приватно-капіталістичних та державно-капіталістичних форм власності та способу виробництва (шляхом „усуспільнення”) передбачало „господарську демократію, при збереженні трудового приватного виробництва і свободи трудової приватної господарчої діяльності” [31]. Для цього український націоналізм запровадив термін „ідеораціократія”, що означало всебічну підтримку приватної ініціативи, яка не йде в розріз з інтересами суспільства. І разом з тим – ліквідацію „нездорових” починань [32]. Залишилося не зрозумілим, хто буде визначати корисність чи не корисність приватних починань і що буде критерієм? Можливо, детальніше це планувалося врегулювати на законодавчому рівні.

Я.Стецько також писав про „ідеопрацекратію”, як принцип організації праці. За нею передбачалася як всезагальна зайнятість, так і чіткий контроль держави за дотриманням принципу „неексплуатації”. Автор зазначав, що експлуататор-підприємець – це те саме, що національний зрадник. Бо він руйнує тим самим національну спільноту і солідарність [33].

Отже, втручання держави в господарське життя країни, хоч і було проголошене необхідним, але не у вигляді диктатора, який виступає від імені одного класу, а у вигляді арбітра і гаранта „правильного” функціонування всієї державно-національної економіки [34]. Державне планування економіки повинно були не допустити до економічних криз та безробіття [35]. Зазначимо, що на таких позиціях в другій половині ХХ столітті стояли також теоретики неолібералізму, соціал-демократії, неоконсерватизму. На сьогоднішній день така практика вважається цілком прийнятною і фактично не викликає критики.

На нашу думку, цілісною завершеною концепцією націоналістичної економічної системи був проект „економіки солідаризму” О.Бойдуника. Це було свого роду узагальнення здобутків усіх середовищ ОУН. За змістом „солідаризм” – це синтез позитивних явищ лібералізму – наголос на свободі одиниці, в той же час з намаганням справедливого розподілу господарських засобів (соціалізм) [36]. Тобто, як „солідаристична” так і соціалістична системи ґрунтувалися на принципах інтервенції держави в економічну сферу. Різниця між ними полягала лише у степеневі втручання. Ще раніше розроблена „націократична” система М.Сціборського теж не заперечувала право приватної власності, економічну свободу, але передбачала і планову державну систему господарювання [37].

Державне націоналістичне втручання в економічну сферу мало проявлятися у таких основних напрямках: керівництво державними підприємствами, нормуванні випуску господарської продукції, розподіл сировини, цінова політика та регулювання відносин між капіталом і працею [38]. Приватна власність і вільна конкуренція залишалися в теорії націоналізму основними двигунами суспільно-економічного життя, але не як самоціль, а лише як функція для забезпечення роботою та матеріальними ресурсами усіх громадян [39].

 Член ОУН в Україні М.Подоляк, висловлюючи позицію Проводу, зазначив: український націоналізм проголосив, що виступає за творення нової демократії – централізованої і координованої. Це повністю відповідало поглядам на людину і суспільство, за якими „самоціллю є не одиниця, а зорганізована в державі нація”. А так як економічні інтереси поодиноких соціальних груп неоднакові, тому, мовляв, необхідне державне втручання у взаємини виробників і працівників [40]. Отже, хід думок видається досить логічним.

Звертає на себе увагу те, що принцип планування, на думку діячів ОУН(з) не може існувати довго, бо це може призвести до „державного капіталізму”. Таким чином, система регульованого і планового економічного розвитку передбачалася лише як перехідна [41]. Зауважимо, що такі думки ми зустрічаємо лише в середовищі ОУН(з). Це свідчить про запозичення останніми певних елементів ліберальної ідеології, яка заперечувала втручання держави в економічну сферу.

Очевидно, з думками ОУН(з) слід погодитися. На нашу думку, державне планування, з одного боку, та вільна приватна ініціатива, з іншого, є речами, які важко поєднати. У будь-якому випадку, ініціативність якоїсь частини гальмувалася би державними планами, а це не сприяє прогресу та модернізації виробництва. І тим більше – зовнішній торгівлі. Адже остання вимагає максимального здешевлення собівартості товарів, а таке можливе лише за умов масовості товарів. А тому, підтримуючи позиції ОУН в частині втручання держави у взаємини капіталу і праці, ми з певними застереженнями ставимося до ідей нормування виробництва продукції. 

Отже, теорія нового економічного устрою пропонована середовищами ОУН була не подібною ні на ліберальну модель, ані на соціалістичну. Програма Організації в соціально-економічній сфері є дещо схожою на теорію соціал-демократизму повоєнних років. Цілком слушним є твердження А.Русначенка, що суспільно-політична думка групи Л.Ребета поступово перейшла на позиції соціал-демократії [42]. Це підтверджують вислови самих оунівців. Один з лідерів ОУН(з), А.Камінський писав, що поняття соціальної демократії складають два основні елементи: розв’язка питання власності і визначення соціальної політики, які разом дають побудову соціально-економічного устрою [43]. В одній із статей він зазначає, що пропозиції щодо соціально-економічного розвитку ОУН(з) дуже схожі з програмою голландської соціал-демократії („Партія праці”, створена 1946р.). Зокрема: засудження націоналізації і запровадження мішаної системи власності, широка програма соціального забезпечення, впровадження прагматичного плюралізму тощо [44].

Але ми вважаємо, що в економічних питаннях позиції спочатку єдиної, а потім трьох гілок ОУН з самого початку були дуже схожими на соціал-демократичні ідеї, які в 1950-х роках в Європі оформилися у програми розвитку економік ряду країн. Проте, в суспільній та політичній сфері, на відміну від ОУН(з), мельниківці та бандерівці залишилися вірними націоналізму.

Ще одним моментом, який заслуговує на увагу були також погляди ОУН на зайнятість громадян. Націоналізм назвав працю обов’язком людини, від якого ніхто не мав права ухилятися. І саме це бачення останньої як „моральної цінності” оунівці вважали протиставленням демоліберальним поглядам на ідею найманої праці. При такій інтерпретації, вважав Я.Стецько, працедавцем стає фактично не одиниця в особі підприємця, а нація. Виходячи з цього, за порушення трудових норм працедавці можуть бути позбавлені власності, у передбаченому законом порядку [45].

Націоналізм зобов’язувався створити реальний стимул до праці – для власної родини і держави [46]. На думку діячів ОУН немає людини, яка б не працювала ефективно, коли сповна користується наслідками діяльності. Цікаво, що причину ледарства оунівці вбачали в неправильному соціальному устрої суспільства, наслідках експлуатації людини людиною [47].

Організація праці, вважалася однією з основних соціально-економічних проблем, яка потребує вирішення. Держава зобов’язана була забезпечити для кожної людини „верстат праці”. Він повинен бути таким, щоб людина могла працювати на ньому з наступними результатами: сплатити державі податки за його користування і охорону; заробити необхідні кошти для себе і сім’ї на житло, одяг, харчування; кошти на культурні видатки; виховання дітей; на можливість творити „верстати праці” дітям; відкладати кошти на „чорні дні” [48].

Як бачимо, амбіції теоретиків ОУН були більш, ніж достатніми. Такий рівень працевлаштування та продуктивності праці притаманний лише надзвичайно розвинутим країнам, а тому подібні моменти, на нашу думку, слід сприймати як декларацію про наміри та мету діяльності. Але не як короткострокову перспективу. Акцент на такій проблематиці знову ж таки свідчить про соціальну спрямованість майбутньої економічної політики ОУН.

Однією з проблем, яку також розглядали діячі ОУН з точки зору соціально-економічної політики в майбутній незалежній державі, були відмінності СУЗ та ЗУЗ. Оунівці вважали, що, скажімо, економічні гасла боротьби, які мобілізують населення на ЗУЗ, є не придатними для СУЗ. Оунівці були переконані, що на Сході України зникли ті причини незадоволення, які були на Заході, а з’явились нові [49].

Публіцисти констатували також беззаперечний факт надзвичайно малої кількості українців в загальній масі робітників, особливо – керівників та управлінців виробничими процесами. Це була одна з основних проблем, яка потребувала вирішення [50]. Крім того, структура робітничого класу відзначалася рисами країни, яка ввійшла в індустріальний розвиток щойно в кінці ХІХ століття [51].

В той же час, теоретики економічної програми ОУН звернули також увагу на те, що відбуваються соціальні процеси, які змінюють структуру української нації, і незважаючи на відмінності між Сходом і Заходом є ідентичними по всій території України. На думку М.Подоляка, їх можна звести до наступного: 1) боротьба селян за землю; 2) тенденції до приватновласницького середнього трудового господарства та до його модернізації; 3) суспільне зактивізування села й рух „зайвого” сільського населення до індустріальних центрів; 4) тенденції до зростання кількості українських робітників, торговців та зменшення частки іноземців; 5) стратифікація професій та збільшення інтелектуальних кіл. Висновок автора був таким: український народ із селянського поступово перетворюється в модерне, диференційоване, з багатьма суспільними верствами громадянство [52]. Очевидно, що з такими думками М.Подоляка слід погодитися.

Отже, принциповими моментами, від яких відштовхувалась соціально-економічна думка ОУН, було питання права власності на усі матеріальні активи держави, яке належить народу. А держава – лише розпорядник, що залучає до володіння та користування приватних осіб та суспільні колективи. Вона повинна відігравати значну роль в господарському житті народу, але лише як контролер виконання законів та планувальник випуску та реалізації продукції. Основною підставою набуття права власності вважалася особиста праця. Причому, найм без залучення до власності, заборонявся. Слушно зауважив дослідник М.Якименко, що характерною рисою поглядів лідерів ОУН на суспільство є те, що воно аналізується не тільки з вульгарно-економічної точки зору (досягнення вищої продуктивності праці), а й з етичної: „людина, як спільнотне єство з високо розвинутою особистою гідністю” [53].

4.2 Візії розвитку сільськогосподарського виробництва

Одним з найважливіших питань, яке потребувало опрацювання та вироблення чітких вказівок був розвиток сільського господарства. Вирішення цих проблем ішло в руслі загальних принципів функціонування господарської системи держави, розроблених теоретиками ОУН.

Націоналісти усвідомлювала традиційно велику роль селянства для України. Хліборобство вважалося основною суспільною верствою, яка є консерватором національної ідеї та традицій народу [54]. Цілком слушним було переконання, що Україна ще довго буде залишатися аграрною. Це ставило вимогу виховання національно свідомої хліборобської верстви [55]. Міцний селянський прошарок вважався також одним з факторів безпеки на випадок потенційної загрози ззовні [56].

Розроблювана аграрна реформа мала на меті не лише створити нові умови володіння землею, але і принципово нові засади розв’язки особистих, родинних питань через утворенню нового типу людини – власника. Панувала теза, що культурний та інтелектуальний рівень сільського населення повинен сприяти виконанню завдання „заполонити місто здоровими українськими силами” [57].

Майбутнє українського села та його господарська система передбачали вирішення низки питань. Проте, найважливішою залишалася проблема сільськогосподарських земель та їх майбутнього статусу. Цікаво, що у вирішенні земельного та інших питань селян ми не помітили суттєвого розходження позицій серед діячів трьох груп ОУН. Не внесли принципових відмінностей також хронологічні періоди розвитку ідеології. А тому позицію трьох середовищ ОУН щодо цього питання можна подавати як спільну. В цілому, аналіз документальних матеріалів показує творчий підхід керівництва ОУН до вирішення аграрного питання. Програми були зваженими, добре продуманими та носили гуманний характер [58].

Однаковим було ставлення середовищ ОУН щодо власності на землю. Єдиним власником вважався український народ [59]. Тому що земля є об’єктом, який не створений однією людиною чи декількома, а є „вічною, незмінною категорією пов’язаною з цілим народом” [60].

Право розпорядження земельною власністю належало державі, відповідно до законів. Усі колись існуючі права власності скасовувалися без будь-якого викупу [61]. Земля виключалася з товарообігу, тобто не могла бути об’єктом вільної купівлі-продажу [62].

Перебуваючи у власності народу за посередництвом держави, наділи повинні були передаватися у користування селянам чи в особисте володіння [63]. І хоча ряд документів вказує, що земля буде „власністю селян” [64], проте, очевидно, що „власність” у даному випадку – це не зовсім вдало підібраний термін. Тому що спільною позицією усіх середовищ ОУН була однозначна заборона продажу, поділу ділянок, застави, оренди, передбачалася можливість її конфіскації. Отже, з тріади права власності як права володіння, користування та розпорядження останній момент випадав. Таким чином ми можемо говорити про надання права володіння та користування землею або, іншими словами, про обмежену власність. Разом з тим, це не вважалося принциповим питанням, бо індивідуальне землекористування при державній власності, по суті, нічим не відрізнялося від практики, яка на той час існувала у багатьох країнах світу [65].

  Перехід до принципово нової аграрної системи не міг бути миттєвим. Цілком очевидно, що ворожі окупації та способи господарювання породили чимало проблем, які потрібно було вирішувати на основі добре продуманої стратегії. ОУН це розуміла. Загалом, можна виділити ряд питань, які були предметом обговорення теоретиків та публіцистів: соціальна структура суспільства та аграрне перенаселення; відмінності у ставленні до існуючого стану на СУЗ і ЗУЗ, неоднозначне розуміння гасел населенням; відсутність необхідної кількості реманенту, техніки для їх негайного поділу серед селян; потреба впровадження нових методів господарювання та збуту продукції; низький рівень підготовки селян для одноосібного ведення господарства тощо.

Одним з основних питань була гармонізація ефективної господарської діяльності та демографічної ситуації в Україні. Ще в 1940р. М.Сціборський подав дані, згідно яких хліборобське населення в Україні становить 80,7%, промислове – 9,8%, торгівлі та комунікації – 5%, інші професії – 4,5%. Тоді коли в аналогічний період в Англії, відповідно: 5,2; 42,8; 24,7; 27,3. Теоретик зробив висновок: в Україні – нерозвинутість соціально-економічної структури [66].

Саме з цього стану випливала основна проблема – аграрне перенаселення. На думку невідомого автора, промислове населення повинно збільшитися у три чотири рази, щоб створити суверенну соціально-економічну структуру, а не колоніальний додаток Європи [67]. На підтвердження факту надто великої кількості сільського населення України, наводились дані, згідно яких на 1км.кв. припадало приблизно 67 чоловік. Звідси висновок, що у майбутньому не можна механічно визначити земельні норми шляхом арифметичного поділу. В іншому випадку – це призведе до великого роздрібнення землі і створення карликових господарств, які не зможуть вести повноцінного господарювання для забезпечення родини та раціонально використовувати робочу силу. Таке господарство залишалося би на рівні споживчого (а не виробничого), що знову призведе до пролетаризації села [68].

Аграрне перенаселення планувалося регулювати планомірною господарською політикою держави шляхом переміщення сільського населення, незабезпеченого земельними наділами, в інші галузі господарства; пристосуванні неурожайних земель; ведені колонізації тощо [69]. Для дисертанта не зовсім зрозуміло, за яким критерієм будуть визначати хто отримає землю, а хто буде „переміщеним”? Що ляже в основу критеріїв відбору тощо?

Відштовхуючись в тому числі й від проблеми перенаселення, певні застереження в оунівців були щодо спадкування наділу. По-перше, спадкування землі проводилося лише у випадку зобов’язання її обробляти [70]. По-друге, у спадщину дозволялося передавати цілісну земельну ділянку, без поділу. Батьки повинні були заздалегідь підготувати спадкоємця, даючи йому відповідну сільськогосподарську освіту. Решта ж дітей повинні відразу готуватися до діяльності в інших сферах. Планувалося також позбавляти права на земельний наділ у випадку не раціонального обробітку чи інших порушень умов користування [71]. Очевидно, така позиція мала на меті знову ж таки не допустити до обезземелення селян, зменшення наділів та соціальних заворушень внаслідок цих процесів.

 Керуючись тверезими розрахунками, як мельниківці, так і бандерівці були проти негайного руйнування колгоспів. Діячі ОУН виступали критиками більшовицької системи організації сільського господарства: економічного визиску; непомірного оподаткування; відсутності самоуправління; зменшення присадибних наділів і їх оподаткування [72]. В оунівських звітах постійно підкреслювалася негативна роль колгоспної системи для розвитку аграрного сектора в Україні [73]. Але: „ОУН проти руйнування кол­госпів у час революційного зриву, бо це власноручний зашморг на шиї сліпого бунтаря” [74].

Доцільність таких дій була цілком виправданою. Оунівці усвідомлювали, що колгоспи створили вже деяке психологічне ставлення людей, виробили певні традиції. А тому не потрібно допускати механічних форм їх ліквідації, бо це може призвести до потрясінь в сільському господарстві. Деколективізацію слід проводити з урахуванням місцевих особливостей і реалізовувати лише одночасно з відновленням і розбудовою індивідуальних господарств [75].

Причому, вважалося, що гасло „земля селянам” має на Сході і на Заході України різний зміст. В одній із статей „Питання сільського господарства” (1941р.) йшлося, що на Сході не страшний колгосп як такий. Селяни усвідомлюють, що колективні господарства продукують багато, але всі плоди стають власністю режиму. Звідси, їх, наприклад, можна перебудувати у сільськогосподарські артілі (кооперативи), організовані селянами на основі трудової власності на наділи. Це б дало можливість уникнути нестачі реманенту та техніки на початках незалежності [76].

Окрім того, на думку члена ОУН(м) С.Процюка, змінилася не лише соціальна та економічна структура села (голодомор, ліквідація „куркулів”, виселення в Сибір), а й якісний склад населення: немає вже в живих людей, які самостійно вели сільське господарство [77]. Очевидно, таких висновків члени ОУН прийшли в результаті знайомства з особливостями СУЗ в складі похідних груп.

Західноукраїнці ж, як підмітили націоналісти, розуміють право на землю, як нічим не обмежену приватну власність, яку можна ділити, орендувати і продавати не втягуючись ні в які організаційні форми. Єдиний спосіб її обмеження – податкова система [78]. Відтак, завданням держави буде провести уніфікацію аграрного сектора на всіх українських землях і для полегшення цього необхідно використовувати пропаганду, відповідно до місцевості [79].

Саме тому в документі „Вказівки на час започаткування державного життя” (1941р.) йшлося про те, що особливості ЗУЗ вимагають наступних кроків: повернення приватної власності усім українцям в межах і фор­мах, передбачених програмою ОУН; поміщицьке землеволодіння перейде на індивідуально-родову власність селян, тимчасове управління землею буде надане селянським комітетам; усі первісні власники земель, конфіскованих більшовиками, повинні їх отримати назад [80].

Слід наголосити, що передбачалося збереження колективної форми господарства та спільного обробітку землі на принципах роботи артілей. Управління колгоспом повинно було обиратися на загальних зборах, бути відповідальним перед ними, підлягати ревізіям тощо [81].

Мельниківець Ф.Блакитний зазначав, що життєвою необхідністю залишається вимога спільного обробітку наділів „з ог­ляду на брак коней, загрозу голоду і т. д.” [82]. При цьому, наводилися факти за якими з колгоспу може утворитися 100-200 господарств, на які припадає в середньому коней – 84, а рогатої худоби – 62. Таким чином, господарства були б слабо забезпечені живим інвентарем [83]. Так само важко розділити техніку і транспорт [84]. Тому ОУН закликала зберегти форму спільного управління землею до часу остаточної перебудови. Але щоб хлібороби бачили реальні зміни, передбачалося знищити більшовицький колгоспний актив та утворити виборний Народний комітет селян, до управління якого перейдуть МТС, колгоспне майно, господарські функції та безпосередня перебудова колгоспної системи у своїй місцевості [85]

До тимчасового збереження колективної форми господарювання спонукали також інші фактори. Доконаним фактом було те, що вирішити проблему землі можна буде лише шляхом створення принципово нового методу розподілу. А тому С.Процюк вважав, що поділ земельних наділів доцільно почати не раніше 2-3 років після відновлення держави. Цей час планувалося використати на всестороннє вивчення ситуації, підготовку керівних органів з місцевого населення, визначення основних принципів та заходів для проведення змін [86].  

В одному з документів Комісії державного планування ми зустрічаємо, можливо, диктаторські, але продиктовані вимогами часу плани політики щодо селян у перехідний період, серед яких слід виділити наступні: встановлення категоричної заборони будь-якого свавільного розбирання активів колгоспів; неприпустимість без дозволу спеціальних установ будь-яких змін в землекористуванні разом з покладанням обов’язку і надалі проводити господарювання; попередити рух населення запровадженням обов’язкового реєстраційного порядку для усіх бажаючих змінити місце перебування [87]

Діячі Організацію усвідомлювали те, що в спадок Україні перейдуть відмінні господарські системи і на звалищі цієї спадщини нелегко буде створити єдину питомо-українську аграрну структуру. Один з публіцистів (ймовірно, М.Палідович) вважав, що процес реорганізації сільського господарства повинен був ґрунтуватися на детально розроблених планах, з урахуванням багатьох факторів як економічного так і суспільного характеру, а не на емоціях [88].

Аргументація є переконливою та не позбавленою здорового глузду. Миттєва руйнація колгоспів могла б спричинити хаос та господарський колапс. Виникли би ряд проблемних питань: величина наділів в різних місцевостях та принципи їх визначення, створення органів по проведенню аграрної реформи та їх повноваження, претензії колишніх власників землі, недостатня кількість сільськогосподарської техніки, добрив, врешті-решт – фахових агрономів та ін. Для їх вирішення потрібен час та чітко розроблений детальний план. Саме в час поетапного вирішення зазначених проблем, ми теж вважаємо колективну форму обробітку землі такою, що відповідає в першу чергу інтересам селян. 

Відповідно, дисертанту видаються абсолютно незрозумілими та штучними закиди з боку ЗЧ ОУН на рахунок того, що діячі Організації в Україні (П.Федун, О.Дяків) виступали за колгоспи. Показовим тут є лист О.Дякова „До друзів за кордоном” (1949р.) де чітко вказувалося: „Ми (Провід ОУН в Україні. – А.Р.) – за розподіл колгоспів, за передачу землі у власність селянам у формі одноосібних трудових господарств. Але найвищий суверенний власник землі, як і знарядь і засобів виробництва є народ” [89].

Такою ж була позиція П.Федуна. В пропагандивних вказівках Проводу ОУН в Україні зазначалося, що селяни повинні почути від пропагандиста відповіді навіть на найкраще продумані аргументи про перевагу колгоспів. Відповідно, необхідно було виробляти аргументи про злочинність сталінської колгоспної системи [90].

Більше того П.Федун у статті „Принципи приватної трудової власності в програмі ОУН” (1950р.), проаналізувавши ставлення населення СУЗ до земельного питання дійшов висновку: селянин тепер не проти окремих недоліків роботи колгоспів, а проти системи в цілому. Причому, продовжував публіцист, існують тенденції, що він (селянин) висловиться не за право користування наділами, а за повну приватну власність. Тому ми (ОУН – А.Р.) повинні чітко проголосити: Організація за приватну власність на землю в рамках системи індивідуальних трудових господарств [91]. Слід зауважити, очевидно така еволюція позицій щодо цього питання була відображенням змін у свідомості населення та у ставленні до колгоспної системи.

Дещо відмінними були погляди В.Кука. У його „Листі до „605” (ймовірно, О.Дякова – А.Р.), узгоджуючи позиції з останнім, він пише: „Я рішуче не погоджуюсь з приватною власністю на землю, а виступаю за націоналізовану, де б селяни будували своє трудове господарство” [92].

Як згадував останній командир УПА в розмові з автором, до таких „прагматичних” поглядів його підштовхнули погляди населення Східної України [93]. Це викликало суперечки між ними та Проводом ОУН в Україні в особі Р.Шухевича. Але на відміну від емігрантського середовища, непорозуміння вдавалося гасити і вони фактично залишилися не поміченими [94].

Якою ж мала бути процедура переходу до нових форм господарювання? Знову ж таки погляди середовища ОУН в цьому питанні майже збігаються. У документах йдеться, що першим актом державної влади має бути проголошення закону, за яким усі землі передаються у власність тих, хто на них працює. Для цього передбачалося створення спеціальних органів з підготовки та проведення земельної реформи. М.Сціборський назвав їх „розподільчими комітетами” з представників селянства [95]. Їх роль була подібна до сучасних ліквідаційних комісій.

До остаточної земельної реформи ці органи повинні були б добре вивчити економічні умови, настрої селянства в окремих районах, встановити норми відповідно до родючості та особливостей території. Перехід до нових форм землекористування мав бути поступовим і тривати до встановлення міцної державної влади, яка проведе новий етап земельної реформи [96].

Дещо інший за формою проект планували теоретики ОУН(б). Зміст, проте, залишався таким же. Передбачалося, що після звільнення території селянські комітети мають опрацювати проек­ти аграрної перебудови та обрати представників на Всеукраїнський установчий з’їзд для проведення остаточних реформ. Це б засвідчило реальну участь народу у владних органах. Селянські комітети також були б зародком станової організації селян [97]. Як бачимо, процедура дещо інша, але зміст такий же.

Наступним кроком, очевидно, мала бути передача з національних земельних фондів землі сільськогосподарського призначення трудовим хліборобським радам у безтермінове, трудове користування у формі неподільних господарств з правом передавати у спадок. Реєстрація всіх осіб, які мають право на одержання землі, повинна була перевірятися і підтверджуватися спеціальними державними земельними комісіями. Громадяни для реєстрації повинні були звернутися до тих територіальних громад, на території яких вони, або їх батьки мали землю [98]. Інші особи – у місці свого перебування.

Розмір неподільного спадщинного хліборобського господарства планувався такий, щоб забезпечити роботою пересічну родину, допускати можливість застосування найкращої агротехніки, а також давати продукцію на ринок [99]. Разом з тим, такий розмір, щоб землі хватило усім хліборобським родинам. Цим вимогам, йшлося у проекті „Загальний земельний устрій”, відповідає наділ не менший від 6 і не більший 20 га, залежно від місцевих умов і характеру господарства. Це повинен визначити уряд [100].

Встановленням верхньої межі на землю планувалося також не допустити експлуатацію інших людей, встановлення ренти [101] та переростання господарств у великі підприємства капіталістичного чи радянського типу [102].

Отже, інтересам української держави, з точки зору ОУН, мало відповідати існування та розвиток системи трудового селянського господарства заснованого на праві приватної власності і спадковості. Приватну власність повинно обмежувати державне регулювання вільного купівлі-продажу землі, з метою унеможливити надмірне зменшення чи збільшення господарств. Трудове господарство означало, що селянин повинен сам, разом з родиною обробляти наділ. Наймана праця заборонялася.

У документах вказувалося, що одержати землю у спадкове користування мають право громадяни української національності, які мають родину не меншу, аніж з двох чоловік та братимуть участь у господарюванні власними силами. До них відносяться: а) чоловіки, старші 16 років, якщо вони самі або їх батьки мали власну або орендовану землю і вели сільське господарство до 1930р. на СУЗ, або до 1941р. на ЗУЗ; б) жінки-вдови з дітьми якщо їх чоловіки відповідали пункту а); в) діти сироти, якщо їх батьки відповідали вимогам пункту а); г) чоловіки, від 16 років, які після 1934р. не менше 5 років постійно працювали в сільському господарстві, у т.ч. і агротехнічний персонал; д) родини, які відповідають пунктам а,б,в, які були примусово або у зв’язку з воєнними подіями вивезені за межі України, якщо вони повернуться та поновлять право українського громадянства [103].

Не мали права на одержання землі, а ті, що її отримали, позбавлялися цього права особи, які брали участь у боротьбі проти визвольного руху та їх посібники, а також кримінальні рецидивісти, вбивці та інші злочинці, які будуть позбавлені права на землю судом [104].

Цікаво, що хоча однозначну перевагу в отриманні землі мали етнічні українці, проте, не виключалося надання наділів також іноземцям. Вимоги, в цілому, зводилися до тривалого часу проживання в Україні, крім того, наявності сім’ї, реальної здатності обробляти землю, лояльності до українців під час визвольних змагань [105].

Один з проектів під назвою „Загальний земельний устрій” передбачав, що громадяни не української національності можуть одержати землю в користування лише на підставі оренди з земельних фондів, які залишилися після наділу спільних господарств [106]. Отже, цілковитої дискримінації за національними ознаками не передбачалося. Умови наділення землею нацменшин видаються нам цілком природнім бажанням захистити українців, які сотні століть були наймитами на своїй землі. Українці прагнули наділів, які були в руках іноземців. ОУН не могла зайняти іншої позиції.

Український націоналізм не відкидав утворення селянських спілок для обробітку землі. У цьому питанні все залежало від волі селян: обробляти самостійно індивідуальний наділ, чи об’єднуватися в господарські спілки. Невідомий автор статті „Методи боротьби ворога з українським націоналізмом” ставить риторичне запитання: чи є в Канаді чи Америці які-небудь формальні, соціальні та інші обмеження і заборони організовувати ведення сільського господарства на колективних засадах? І дає відповідь: навіть сама постановка такого питання є абсурдною [107].

Проте, за формою та змістом це мали бути б лише добровільні кооперативні товариства, які використовують спільний капітал та колективну працю їх членів. Вони мали сприяти впровадженню нових технічних досягнень [108], а також пом’якшувати перехід до одноосібного господарювання [109] . Держава, в свою чергу, зобов’язувалася надавати всебічну технічну та фінансову допомогу сільському господарству [110].

Отже, ОУН щодо форм ведення господарства стояла на плюралістичних позиціях. Непорушними вважалися лише загальні принципи господарювання та аспекти, які впливали на зміну соціальної структури села.

Один з проектів конституції, розроблених за кордоном, передбачав, що поруч з селянськими господарствами повинні існувати великі спеціалізовані: насіннєві, племінного тваринництва, цукробурячні, хмілярні, виробництва технічних культур тощо. Планувалося, що спочатку вони будуть державною власністю, а пізніше можуть стати приватними, шляхом продажу трудових акцій працівникам. Але за умови неподільності комплексу [111]. Реалізація цих завдань теж була частиною масштабної аграрної перебудови. 

Сільськогосподарською реформою передбачалося створення науково-дослідних інститутів, для широкого комплексу заходів, спрямованих на всебічне удосконалення ведення сільського господарства. В їх розпорядженні мали бути значні земельні ресурси, які утворяться на основі колишніх радгоспів, що не підлягали розподілові. Окрім наукових цілей –це б, на думку С.Процюка, також  дало можливість: створити резерви землі на випадок потреби утворення нових одноосібних господарств; вирощувати на рослини, які неефективно продукувати в одноосібних господарствах (технічні та лікарські культури) [112].

Певна увага приділялася питанням організації збуту сільськогосподарської продукції. Вважалося, що її доцільно покласти на існуючі місцеві сільськогосподарські товариства, передаючи їм заготівельні пункти, а в разі потреби – утворивши нові. Для переробки деяких продуктів на місцях вважалося доцільним створити відповідні міні-виробництва. Місцеві товариства планувалося об’єднати в районні. До їх компетенції віднести як збут продукції, так і закупівлю усього необхідного. Для об’єднання сільськогосподарських товариств потрібно створити центральний союз. Він би вивчав вимоги ринку та надсилав відповідні дані районним союзам [113]. Такий комплекс заходів, очевидно, мав посприяти перетворенню українського села в самодостатню економічну одиницю з замкнутим циклом виробництва при мінімальному регулятивному та контрольному втручанні держави.

 

4.3 Промислове виробництво в майбутній українській державі

Аграрне питання було одним з основних для оунівців. Але його розв’язка мала йти в комплексі інших завдань економічного розвитку держави, відповідно до існуючих світових тенденцій. Позбутися статусу аграрної країни, який в ХХ-му столітті вже став синонімом відсталості та колонії, можна було лише шляхом зміни господарської структури держави. Теоретики ОУН це добре розуміли. В першу чергу йшлося про комплекс заходів, які б змінили частку промисловості у загальній структурі господарства, а також її географічне розміщення та склад. В запланованому процесі реорганізації української промисловості, згідно планів ОУН, потрібно розрізняти два періоди: перший, який буде проходити відразу після звільнення територій від більшовиків; другий – період стабілізації, коли буде налагоджений грошовий обіг, функціонування транспорту тощо [114].

Початкові заходи влади мали полягати у поступовій заміні існуючих форм і переорієнтації завдань промисловості. На територіях, які перебували у складі СРСР з 1922р., у перехідний період держава повинна була стати власником абсолютно всіх підприємств та галузей з метою подальшої їх перебудови та розподілу між різними формами власності. На західноукраїнських землях (Галичина, Буковина, Закарпаття, Волинь), підприємства, що знаходилися у приватних руках, підлягали конфіскації та таким же процедурам як і на Східній Україні [115]. Причому, якщо у програмі 1939р. йшлося про те, що підприємства, які належали не українцям, будуть конфісковані без викупу, то 1947р. такого пункту вже немає. Більше того, допускалася на основі спеціальних дозволів участь не українців у „веденні промислових підприємств” [116].

В одному з проектів передбачалося, що після переходу під державний контроль влада призначає керівника підприємства, а всі працівники-українці обирають спеціальний Комітет, завданням якого є допомога державі в управлінні. Цікаво, що вже навіть на цьому етапі працівники повинні були мати право участі у прибутках підприємства [117]. У перехідний період певна роль стабілізатора та організатора виробництва відводилася профспілкам, керівництво яких мало змінитися [118].

Наступним етапом після одержавлення та проведення відповідного комплексу заходів планувався розподіл підприємств між різними формами власності. З ряду документів ми бачимо, що таких передбачалося чотири: державна, муніципальна (власність громади), спільна (кооперативна), приватна.

Одержавленню, принаймні, на початкових етапах, підлягали такі види промисловості: чорна та кольорова металургія, гірнича, кам’яновугільна, частина хімічної та харчової, машинобудівної, електричної, важка транспортна, більшість деревообробної [119]. Тобто підприємства та виробничо-видобувні комплекси, які характеризуються стандартизацією виробів, наукоємністю та централізацією управління. Державна власність на такі підприємства, йшлося у програмі ОУН(м), мала усунути некорисну залежність від приватного капіталу, який має тенденцію до монополізму та картелювання [120]. Обов’язковому одержавленню підлягали підприємства оборонного значення [121]. П.Федун наводив приклад, що у повоєнні роки у Франції, Англії були націоналізовані окремі галузі промисловості, банки, транспорт тощо. І така політика дала лише позитивні економічні та соціальні результати [122].

Основні підприємства, які обслуговують комунальні потреби громадян (водогони, електричні станції, засоби місцевої комунікації, теплоцентралі тощо) мали стати муніципальною власністю [123]. Приватна і кооперативна власність передбачалася передусім на ті засоби виробництва, де індивідуальна ініціатива є найкращою, при цьому, не повинна бути погіршеною якість товарів. Але приватна власність повинна чітко підпадати під плановість виробництва з можливістю конфіскації, якщо вона йде на шкоду загалу [124]. Планувалося, що до приватних, в основному, будуть належати підприємства: легкої, обробної, харчової промисловості, товарів широкого вжитку [125].

Члени Комісії державного планування ОУН(м) не безпідставно вважали, що приватна експлуатація підприємств обходиться значно дешевше, аніж державна. Причому, продуктивність праці вища, якість виробів краща. А відповідне регулювання відносин між робітниками і керівництвом та належну охорону праці можна було б забезпечити організацією урядових органів – фабричної інспекції або урядовців міністерства праці. Окрім того, державний бюджет виграє від більшої кількості приватних підприємств, які сплачуватимуть відповідні податки [126].

Отже, подібно як і у сільському господарстві оунівці, надаючи перевагу приватним одноособовим формам власності, не відкидали колективні форми та державну власність на стратегічні для економічної безпеки та ефективного розвитку країни підприємства. Причому, однакова підтримка та недискримінація з боку держави декларувалась для усіх форм власності.

У численних планах розвитку промисловості та виробництва ОУН приділяла увагу також розвитку ремісництва та промислів („хатній та дрібній промисловості”). Майбутня держава повинна була сприяти цим видам, причому, включаючи їх в загальний виробничий план [127]. Для досягнення і дотримання високого рівня майстерності ремісників планувалося утворення професійно-технічних шкіл та встановлення системи іспитів на звання різних ступенів майстерності з видачею державних сертифікатів, на зразок європейських країн [128].

Як власність на землю в сільському господарстві, так і виробнича власність у промисловості підпадала під ряд обмежень з боку держави. Але, слід сказати, що такі заходи як квотування виробництва продукції, втручання держави в разі порушень вимог щодо охорони прав працівників, обмеження права власності у випадку зловживання останньою або порушення прав інших громадян є поширеними в ряді високорозвинених країн. Вони не вважаються антидемократичними, а лише такими, які покликані захищати права громадян.

Відповідно, ОУН проголосила основні принципи промислової економічної політики. До них, зокрема, належали: підставою виробничої власності може бути лише праця; участь працівників в управлінні підприємствами та прибутках підприємства; кожен працівник має бути водночас власником. Це була адекватна відповідь на запити робітництва, особливо – Сходу України [129].

Право участі працівників у власності підприємства передбачало певну процедуру. Ми вже зазначали, що спочатку власником великих підприємств стає держава і управляє ними, але згодом вона дає можливість всім працівникам взяти участь у придбанні акцій підприємства і стати його співвласником.

За проектом І.Сагайди, планувалися трудові іменні акції без права їх перепродажу чи застави. Держава надає право на пропорційну до набутої на свої трудові заощадження кількості акцій участь у розподілі прибутків підприємств. Але, в будь-якому випадку – право лише одного голосу. Працівник може здати акції і піти з підприємства, а на іншому придбати певну кількість і стати його співвласником. Підприємство засноване на акціях стає не громадською власністю, а колективною [130].

У разі настання непрацездатності за віком чи інвалідністю власник акцій (а також діти-сироти) зберігає право на дивіденди, але втрачає право на участь в управлінні [131]. Керівництво підприємством здійснює один з працівників, обраний колективом. Але він повинен мати відповідні фахові якості [132].

Ідею іменних трудових акцій, в принципі, можна вважати „офіційною” позицією ОУН. Хоча, деякі публіцисти (наприклад, М.Павлюк, ймовірно з ОУН(м)) пропонували систему акцій на пред’явника. Видача акцій мала бути безкоштовною і дорівнювати сумі трьохрічної зарплати, вони могли бути об’єктом купівлі-продажу, застави, обміну. Але, щоб власники акцій масово не звернулися до керівництва підприємства з вимогою виплат дивідендів чи вартості, держава повинна відтермінувати сплати за цінними паперами [133]. На нашу думку, запропонована схема є наближеною до капіталістичних традицій і не зможе в результаті втримати „соціальної рівності”. Можливість відчуження акцій рано чи пізно призведе до їх накопичення в руках невеликих груп людей. Виникне майнова диференціація суспільства проти якої виступала ОУН.

Працівники державних підприємств теж мали право на прибутки, але не у вигляді виплати дивідендів по акціях, а щорічної премії, розмір якої мав би відповідати дивідендним виплатам [134].

Незважаючи на принципово нову схему організації виробництва, ОУН була свідома того, що на перших порах незалежності, в умовах фінансової нестабільності та нестачі ресурсів “ без суспільної самоорганізованости та самодіяльності, відповідальности всіх працівників, ідейної готовности на більші жертви, важко буде опанувати хаос, який створиться” [135]. Оунівці розуміли, що масштабний перерозподіл викличе різного роду антагонізми, може спричинити тимчасове зменшення продукції, а також наразитися на зловживання місцевої влади, тому планувалося максимально посилювати державний контроль за усіма процесами [136].

Говорячи про організацію виробництва, слід почати з того, що теоретики майбутнього економічного розвитку України усвідомлювали, що видобуток сировини є хижацьким і таким, що виснажує ресурси. Потреби держави вимагатимуть якнайшвидшої зміни характеру виробництва у напрямку до розбудови обробної промисловості. З іншого боку, побудова абсолютно нових галузей вимагатиме величезних матеріальних затрат і часу. Звідси – ще було зарано говорити про зменшення продукування засобів виробництва чи скорочення видобутку сировини, оскільки лише на базі цих ділянок та їх експорту, можна буде в початковий період, заробляти кошти для нових, вкрай необхідних, внутрішніх інвестицій [137].

Окрім того, небезпідставно вважали оунівці, випуск продукції легкої промисловості лімітуватиметься обсягом власних внутрішніх ринків, які будуть на пряму залежати від рівня купівельної спроможності населення. Конкурувати за зовнішніх ринках з промислово розвинутими країнами Україна не зможе ще довший час. Отже, як стверджує публіцист ОУН(з) К.Кононенко, колоніального характеру своєї економіки не вдасться позбутися відразу [138]. На нашу думку, позиції є раціональними та такими, що відповідали існуючому стану речей.

В одній із своїх аналітичних праць „Україна в цифрах” М.Сціборський влучно підкреслив: коли в Європі виникає питання переіндустріалізації, що викликає кризи, то для України в умовах самостійності вирішальним завданням стане переорієнтація господарської структури в напрямку розвитку всіх промислових галузей, без яких держава не зможе справді бути незалежною [139].

Український емігрантський дослідник І.Коропецький, аналізуючи економічну ситуацію в СРСР дійшов висновків, які збігалися з оунівськими: легка і текстильна промисловості є слаборозвинуті. В цьому плані Україна не є самодостатнім господарським комплексом, а залежною від інших регіонів Союзу. За своєю господарською структурою вона нагадує сільськогосподарські регіони США: Огайо, Мічиган, Іллінойс. Хоча за потенціалом розвитку промисловості, у разі зміни її структури, може наздогнати Німеччину, Францію, Британію [140].

Таким чином, розбудова модерної промисловості України на базі існуючого рівня видобутку природних ресурсів мала стати стрижнем економічного розвитку держави, а це означало, що обсяг обробної промисловості повинен структурно змінитися і збільшитися кількісно в 3-4 рази. Таку розв’язку проблеми ми вважаємо правильною. Величезні капіталовкладення у розвиток нових галузей промисловості та сфери послуг можна було черпати або у вигляді іноземних інвестицій, або спрямовуючи засоби з інших вітчизняних галузей. Оунівська позиція щодо іноземних інвестицій була такою: останні є інструментом економічної експансії. А тому вихід залишався один – певний час використовувати власні ресурси одних галузей заради розвитку інших. Щоправда член ОУН(м) А.Жуковський активно відстоював думку про залучення іноземних інвестицій у вигляді допомоги на зразок Плану Маршалла, але його погляди навряд чи можемо вважати офіційною позицією ОУН(м) [141]

Ще однією проблемою, яка постала б після здобуття незалежності і на яку звернули увагу оунівці було упромисловлення центральних і західних регіонів. Невідомий автор бандерівського крила вважав, що розбудова промисловості на Заході та у Центрі України буде мати наступні наслідки: а) відтягне від села частину населення; б) через ріст міст розширить місцеві ринки збуту сільськогосподарської продукції; в) створить реальну місцеву економічні базу, як підставу для розвитку самоврядування; г) через наближення виробництва до робочої сили і його децентралізацію зменшить видатність останнього. Таким чином, Схід України мав стати сировинною базою, а московський центральний промисловий район, з його мільйонами працівників обробної промисловості переміститися на своє природне місце в Україну [142].

Цілком обґрунтованою вважалася потреба нового географічного розміщення промисловості та недоцільності розбудовувати текстильну, верстатобудівельну, автомобільну й інші види промисловості в „переіндустріалізованому” Донбасі чи Харківському регіоні з будь-якої точки зору: економічної, соціальної, державно-політичної [143].

Як бачимо, Організація, усвідомлюючи світові економічні тенденції, передбачала продовження індустріалізації („упромисловлення”) України. Але на відміну від радянського уряду, самостійницька політика щодо цього питання повинна була відрізнятися двома аспектами: 1) метою – не перетворення в колонію Москви, а відбудова промисловості для благ та потреб українського народу; 2) методами і способами відбудови – відкинути ударництво, соцзмагання і навчити робітника працювати на самого себе [144].

Таким чином, можна зробити висновок, що загальний план українського промислового виробництва, відповідно до позицій оунівців, повинен базуватися на таких засадах: промисловість має репрезентуватися всіма галузями виробництва, з використанням, в першу чергу, місцевої сировини, капіталів, робочої сили; вона повинна тісно пов’язуватися з усім комплексом економіки, це означає ліквідацію розриву між промисловістю, сільським господарством, транспортом; необхідно усунути дискримінацію певних галузей; географія промислових підприємств має бути рівномірною; методи та заходи розвинутих країн слід пристосувати до українських умов, а не механічно використовувати; основою промисловості має бути приватна ініціатива підконтрольна владі.

Планувалося також державний сектор промисловості звести до мінімуму. На думку В.Садовського, одного з представників КДП, в руках держави залишаються підприємства з метою: необхідності забезпечення за державою командних позицій в господарстві; потреб національної безпеки; громадської користі; вимог запровадження нових галузей або виробничих методів; вимог міжнародної господарської кон’юнктури [145].

На жаль, констатував той же автор, велика кількість промислових підприємств на початкових етапах буде не діючою з таких причин: для деяких галузей наявні незначні запаси сировини; недостатня кількість палива для роботи; на початку відчуватиметься брак робочої сили та дезорганізація апарату управління, фінансування підприємств [146].

Надзвичайно цікавими та прогресивними, на нашу думку, були думки теоретиків ОУН щодо майбутньої взаємодії економік країн ще тоді радянського простору. Так, К.Кононенко писав, що взаємопов’язаність, яка виникла на колоніальній базі не зникне, а лише трансформується. Отже, майбутнє країн, які емансипуються від російської імперії, залежатиме й від того, в якій мірі їм вдасться залишитися поза межами нового перерозподілу світу на інших засадах. Цього майбутнього не забезпечить їм членство в будь-якому з європейських інтеграційних проектів. Його може дати лише створення власного комплексу і рівнозначне партнерство з іншими подібними чинниками. Передумови для цього є. Першою – те, що перед країнами будуть однакові завданнями і приблизно один рівень розвитку. Наступною засадою, на думку К.Кононенка, є те, що немає жодного з стратегічно важливих корисних копалин, монополістом якого була б лише одна держава [147]. Відповідно, всі країни можуть розвиватися в рівних умовах – без залежності від „енергетичного гегемона”. А тому їх господарське об’єднання може базуватися не засадах справжнього кооперування.

Отже, всі держави цього простору спроможні створити єдиний господарський комплекс і забезпечити реальний спільний ринок величезного обсягу. Їх митна унія, узгоджені позиції на світових ринках, забезпечення валютних курсів на зовні, клірингові розрахунки між собою стануть базою економічного розвитку.

Необхідно також усвідомити, продовжував автор, що політична незалежність від Росії не означає повного розриву господарських зв’язків. Цілком слушно було підмічено, що це було б на шкоду як одній так і другій стороні. Але на перешкоді ефективної взаємовигідної торгівлі будуть стояти „інерції минулого”: з одного боку – цілком виправдана настороженість з боку України, а з другого – не віджиті імперіалістичні зазіхання Москви, намагання використати свою господарську і політичну перевагу [148].

Таким чином, існуючий стан та подальші тенденції господарської політики КПРС в Україні, а також загальний стан розвитку світової економіки підштовхували український націоналізм до вироблення планів перебудови та розвитку промислового сектора економіки країни. Слід відмітити, на нашу думку, послідовність та виваженість оунівських позицій у цьому питанні. Відповідно до загальних принципів функціонування господарки держави виробництво товарів та послуг могло перебувати в приватних колективних та державних руках, відповідно до вимог рентабельності виробництва. Але, незважаючи на форму власності, абсолютно всі працівники повинні були брати участь в прибутках підприємств та управлінні. Керівники ОУН тверезо оцінювали ситуацію та усі проблеми зміни системи виробництва, які постануть на їх шляху.

 

4.4 Основні напрямки політики в соціальній сфері

Не менш важливим комплексом завдань до виконання відзначалася соціальна сфера. На нашу думку, теорія українського націоналізму оперувала двома основоположними категоріями, які визначали хід процесів та роль держави в останній. Цими категоріями були „соціальне забезпечення” та „охорона праці”. Програма ОУН 1939р. окреслювала соціальну політику як таку, що визначає норми володіння та споживання всіх цінностей та охоплює суспільне, культурне й господарське життя. Відповідно, націоналістична ідея соціальності полягає у створенні найкращих можливостей духовного й матеріального розвитку народу, шляхом забезпечення кожному громадянинові однакових правових умов для праці та користування її результатами [149]. Зауважимо, таке розуміння соціальної політики повністю збігається із сучасними трактуваннями. За якими, остання – це комплекс заходів спрямованих на створення умов для всебічної самореалізації потенціалу людини, її сутнісних сил [150].

У руслі соціального захисту оунівцями розглядалися питання пенсійного та соціального забезпечення різноманітних категорій громадян, право на засоби виробництва, як умова соціальної рівності і справедливості, система соціального страхування, принципи політики щодо оплати праці і заробітної плати тощо.

Наступне коло питань було пов’язане з проблемами зайнятості громадян та охороною праці і включало в себе: визначення ролі профспілок, тривалості робочого часу, відпусток, відпочинку, безпеки праці, питання впровадження кодексу праці та робітничих судів та інші аспекти.

Згідно програм ОУН, держава зобов’язувалася запровадити єдину систему соціального захисту, дбати про матеріальне забезпечення непрацездатних громадян від 60 років, тобто встановлювалася межа пенсійного віку; всіх інших, непрацездатних за станом здоров’я; про охо­рону здоров’я працівників, охорону материнства, дитинства, під­літків [151]. ОУН(м) планувала здійснення пенсійних виплат за віком та на випадок втрати працездатності з трьох джерел: з пенсійного фонду підприємства чи установи, фонду професійно-станових організацій та державних фондів [152]. Я.Стецько передбачав можливість створення ощадних пенсійних фондів [153]. Безробітним планувалося виплачувати грошову допомогу [154]. При посередництві професійно-станових органі­зацій держава мала створити установи, які піклуватимуться піднесенням культурного й фахового рівня працюючих та створюватимуть сприятливі умови для духово­го розвитку й фізичного відпочинку [155].

Фізичне здоров’я та зміцнення нації, на якому завжди наголошували публіцисти ОУН, планувалося забезпечувати шляхом: загальної, обов’язкової, безоплатної опіки і використання всіх здобутків медицини для громадян; допомоги багатодітним родинам; плекання фізичного здоров’я народу [156].

В одному з проектів конституції (1944р.) йшлося: держава повинна утворити т.зв. „каси хворих”. Очевидно, в їх основі мали б бути страхові медичні внески працівників. Вони б дали змогу кожному робітнику одержувати кваліфіковану медичну допомогу або консультацію безкоштовно. Спеціальним законом мало б гарантуватися збереження під час хвороби середнього заробітку протягом певного визначеного терміну [157]. Таким чином, спостерігаються деякі розбіжності у поглядах на медичне забезпечення: в одних документах йдеться про безоплатну медицину, а в інших – про страхову систему медичного забезпечення на зразок західних країн.

Теоретики ОУН планували також створення системи соціального та страхування від нещасних випадків. Причому, громадяни, які реалізовують право на приватне підприємництво повинні самостійно подбати про акумуляцію коштів для виплат у разі нещасних випадків. Людина, яка не є самостійним виробником, залишається під соціальною опікою держави. Система соціального страхування передбачала створення робітничих страхових кас, незалежних від держави. Остання лише запобігає знеціненню грошових коштів, які вони акумулюють шляхом постійної індексації життєвих стандартів [158].

Окрім того, планувалося встановлення мінімальної межі заробітної плати [159]. Під мінімумом оплати праці розумілася щоденна чи місячна платня, менше розміру якої ніхто не вправі платити малокваліфікованому чи зовсім не квалі­фікованому робітникові [160]. Мінімальна заробітна плата мала б бути такою, щоб забезпечувати нагальні біологічні потреби працівника та його сім’ї [161]. Таким чином, встановлювалось поняття прожиткового мінімуму громадян.

 Оплата праці, на думку членів ОУН(б), повинна виходити з таких засад: заробітна плата для дорослого мужчини при восьмигодинному робочому дні має бути на рівні потреб для забезпечення родини середнього розміру. Отже, платня мала бути родинною, а не індивідуальною. Мінімум заробітної плати не може бути знижений підприємством і повинен бути виплачений працюючому у готівковій формі. Жінкам не могла бути виплачена заробітна плата, менша за родинну плату чоловіків. Практична політика заробітної плати повинна була опиратися на такі принципи: одружений отримує більше, аніж неодружений; багатодітний – більше, аніж бездітний; старший віком більше, ніж молодший тощо. Такою ж має бути політика на випадок примусового звільнення працівників [162]. За роботу у нічний час передбачалася  збільшена заробітна плата [163].

Слід звернути увагу на наступний момент. У світогляді членів ОУН було вкорінене переконання: жінка – це хранителька сімейного огнища, а тому має в першу чергу дбати про сім’ю. Їй зовсім не обов’язково працювати і тим самим покидати на весь день родину [164]. У працях публіцистів, в тому числі і жінок (наприклад, Д.Ребет „Суспільна роля жінки”(2-га пол. 1940-х років), ця тема розвинута детальніше. Вони були проти світових феміністичних рухів, вважали їх штучними та шкідливими для нації [165]. Д.Ребет, підкреслювала, що жінка має інше призначення та інші суспільні функції ніж мужчина. А тому не повинна прагнути до „всіх родів праці”, а зосередитися на родинних обов’язках [166]. На нашу думку, саме тому піднімалося питання „родинної” заробітної плати. Очевидно, в ідеалі оунівці бачили суспільство – де жінка зосереджує всю увагу на функціях матері і дружини, а не турбується про заробіток для сім’ї.

Оцінюючи програми ОУН, з точки зору сучасності, слід сказати, що вони були соціально спрямованими і вимагали високого рівня розвитку економіки, відсутності інфляційних процесів та сприятливої зовнішньоекономічної та політичної кон’юнктури. Подібні плани вдалося реалізувати лише небагатьом країнам Європи, бо, очевидно, реалізація поставлених завдань в соціальній сфері не могла бути короткотерміновою і вимагала б періодичного перегляду планів та можливостей.

Говорячи про соціальний захист, діячі ОУН вважали, що існуюча структура господарського комплексу в Україні не розв’язує жодної проблеми. Першою – є забезпечення житлом. Її вирішення мало б проходити шляхом: а) безоплатної передачі в особисту власність працюючим комунального і житла підприємств; б) безкоштовного надання всім працівникам промисловості земельних наділів під садиби (від 0,25 до 1 га землі, залежно від місцевих умов) і кредитної допомоги на пільгових умовах будівельними матеріалами; в) розбудові і поліпшення мережі під’їзних шляхів довкола міст, щоб сприяти розсередженню населення та припинити розростання великих міст; г) економічною політикою в промисловості стимулювати зменшення населення великих міст і розбудову промисловості в малих містах і сільських місцевостях [167].

Другою соціальною проблемою є надання працівникові права власності на засоби виробництва. Таким чином мала б відбутися загальна „депролетаризація” робітників. А саме, було очікування: частина працюючих свою вартість акцій з підприємств вилучить і вкладе в розбудову приватної садиби; друга – використає їх на організацію власної справи; третя – всю увагу зосередить на конкретному підприємстві і через сплату вартості акцій стане повноцінним співвласником. Але у будь-якому з зазначених випадків робітник отримає матеріально незалежне становище.

Працівники всіх підприємств, що залишаться в державній власності, повинні отримати від держави компенсацію у розмірі капіталів, які отримали робітники приватних структур. Ці кошти повинні бути спрямовані в основному на побудову житла [168]. Отже, система акцій повинна була стати важливим інструментом регулювання соціальної політики, давала свободу вибору робітнику та, по суті, унеможливлювала соціальні антагонізми на початках державності.

Наступний блок питань був безпосередньо пов’язаний з проблемами взаємодії працівників-працедавців та охороною праці. Навіть говорячи про соціальні питання, діячі ОУН наголошували на визначальній ролі зайнятості усіх громадян та ефективного виконання своїх трудових обов’язків. Проте, сама структура зайнятості мала спрямовуватися на недопущення оплати неспівмірної з вкладеними зусиллями та часом працівника.

Поняття охорони праці націоналізм приймає як систему практичних заходів для забезпечення найкра­щих суспільних, матеріальних і технічних умов зайнятості [169]. А також конкретні заходи і процеси, пов’язані з охороною працівників та непрацездатних людей [170].  

У програмі ОУН (1939р.) декларувалося: об’єднані в професійно-станових організаціях працівники й пра­цедавці співпрацюватимуть на підприємствах при чітко встанов­лених соціальних і матеріальних умовах праці [171].

Я.Стецько передбачав прийняття Державною радою праці Кодексу, який регулюватиме умови праці, тарифи оплати, порядок робіт та технологічних процесів, діяльність робітничих судів, взаємини працівників з керівництвом підприємства та навпаки, встановить роль держави як остаточного арбітра в трудових спорах.

Будь-які рішення щодо організації та умов праці на підприємствах мали б прийматися при співучасті представників колективу, репрезентантів політичної організації (очевидно, ОУН, хоча цей момент ми зустрічаємо рідко – А.Р.) та державної влади в особі спеціально створених органів.

За зразком існуючої світової практики члени ОУН задекларували, що працівники будуть наділені правом укладати індивідуальні та колективні договори відповідно до умов встановлених Кодексом праці. Окрім того, на всіх підприємствах планувалося утворити так звані Ради праці – з представників керівництва підприємства, робітників-співвласників, робітників без власності, які співпрацюватимуть при прийняті рішень щодо діяльності підприємства [172]. Для врегулювання можливих конфліктів між керівництвом та робітниками планувалося створення „роз’ємчих судів”, з представників адміністрації, працівників, урядів праці [173]. Програма ОУН(м) 1947р. передбачала, що суспільні конфлікти між станами буде вирішувати Найвищий Суд [174].

Таким чином, ми бачимо цілий ряд механізмів чи ступенів захисту прав працівників. По-перше, керівництво підприємств мало формуватися за участі трудових колективів, що вже є засобом впливу працівників. Другий момент – законодавчо врегульовані принципи взаємовідносин, в тому числі Кодекс праці. Третім механізмом є діяльність Рад праці, які безпосередньо мали б бути залученими до прийняття важливих рішень. По-четверте – діяльність спеціальних судів. Чинником захисту прав та інтересів працівників мала бути також діяльність профспілок та станових органів. 

Передбачалося, що всі суспільно-корисні верстви будуть об’єднані у профспілки. Вони організовуватимуть: допомогу у фаховій підготовці молоді та старшого покоління; соціальну опіку; культурно-освітню роботу; розробку методів спрямованих на підвищення продуктивності праці. Їх діяльність здійснюватиметься під контролем держави [175].

Як ми уже зазначали, оновлені профспілки повинні були також відіграти роль організатора робочої сили для діяльності промисловості та сфери послуг і не допустити до розвалу виробництва. Тобто в такому руслі їх роль збігалася з функціями радянських профспілок. Такі заходи передбачалися лише як короткотермінові, а тому офіційні програмні документи проголосили свободу профспілок. Очевидно, під останньою потрібно розуміти незалежність від владних органів.

У планах ОУН(б) було також створення так званих „урядів праці”, до завдань яких мали входити як організація робітників, так і функції, які тепер виконують центри працевлаштування [176]. Слід зазначити, що термін „профспілки” вживали лише члени ОУН(б), але ті функції, які вони їм приписували, повністю відповідали мельниківським становим організаціям.

У документах початку 1940-х років ми зустрічаємо твердження, що „націоналізм не допустить страйкової боротьби”. Що страйки свідчать про несправедливі принципи соціально-економічної політики, яка допускає законність визиску проти якого працівникам необхідно боротися насильницькими методами. А тому за нового устрою потреба в них просто таки відпаде [177].

На нашу думку, таке твердження є дещо спрощеним. Досвід економічно розвинутих країн показує, що дуже часто страйки виникають не з причин погіршення соціального забезпечення чи умов праці. Породжувати страйки можуть також причини не пов’язані з матеріальними аспектами. А тому заборона страйкової боротьби як такої є порушенням прав громадян на вільний вияв своїх думок та позицій. Ми погоджуємося з негативною оцінкою аргументації заборони страйків американського дослідника О.Мотиля, що „така логіка нагадую радянську” [178].

Належним чином мав бути врегульований також робочий час. Оунівці в цьому питанні передбачали певну диференціацію, відповідно до умов та особливостей професії. „Важка праця” (шахтарі, металурги та інші подібні спеціальності) могла тривати від 4 до 6 годин на день. В інших галузях – тривалість праці від 8 до 10 годин [179]. Фактично всі програми ОУН передбачали восьмигодинний робочий день. Понаднормова праця могла бути лише добровільною, і працівник мав би отримувати за неї окрему плату [180]

В майбутній державі планувалося заборонити працю малолітніх, роботу жінок у нічний час, встановити оплачувані відпустки у зв’язку з вагітністю. Закон мав забезпечити кожному працівникові щорічний платний відпочинок, за рахунок підприємства, на термін не менше двох тижнів. Тривалість відпустки залежить від ступеня шкідливості й важкості праці робітника [181]. Але не могла бути меншою семи днів [182].  

В поняття охорони праці оунівці включали також гігієну робочих місць. Кожне повинно бути обладнане відповідно до свого призначення. Особливий наголос робився на питаннях безпеки та здорових умов праці. Очевидно, що члени ОУН переймали досвід демократичних, матеріально розвинутих країн і, таким чином, продовжували лінію „соціалізації” своєї економічної програми.

Загалом, на початкових стадіях незалежності члени „Комісії державного планування” пропонували залишити в силі радянські норми про кримінальне переслідування за самовільне залишення місця праці [183]. Скоріш за все – це мали бути лише першочергові заходи. Ймовірно, що норма про „кримінальну відповідальність за залишення місця роботи” мала з часом відпасти. Проте, ніде не зазначалося через який проміжок часу.

Очевидно, що такі думки початку 1940-х років автоматично відпали з демократизацією ОУН під час війни. Нічого подібного ми вже не знаходимо в повоєнних документах. Навпаки, йдеться про вільний розвиток людини в рамках законів. Гасло „Свобода народам, свобода людині” , яке стало основним кличем ОУН( б), означало не лише право мати незалежну державу, а й забезпечення усіх демократичних прав в цій державі [184]

ОУН зобов’язувалася також створити кожній молодій людині однакові умови для життєвого старту. Під цим розумілося забезпечення еквівалентною сумою матеріальних цінностей та освіти, які кожен одержить після повноліття зі спеціальних стартових фондів, що утворюються з певного відсотку виробничого майна, яке залишається по смерті власників. Хто розтратить стартове майно, той може жити і без придбання акцій, лише час від часу працюючи задля задоволення фізіологічних потреб [185].

Отже, традиційний наголос націоналістичної ідеології на суспільному питанні завершився цілком логічними планами запровадження широкої системи соціального захисту населення в майбутній державі. Наголошувалося на всебічному комплексі заходів, спрямованих на забезпечення захисту та розвитку людини. Причому, роль держави у розв’язці цієї проблеми мала бути не другорядною.

 

4.5 ОУН та організація валютно-фінансової системи незалежної держави

Політична думка ОУН усвідомлювала, що економіка будь-якої країни може вдало розвиватися лише за умови добре розвинутої внутрішньої та зовнішньої торгівлі, налагодженої системи валютно-фінансових відносин. Ці питання теж були предметом розгляду членства. Програма ОУН 1939р. передбачала два початкових варіанти ведення торгівельної політики. На території підрадянської України держава, щоб уникнути кризи в забезпеченні населен­ня товарами, залишить існуючу систему. Після відповідної підготовки її замінять приватні, кооперативні та дер­жавні торговельні підприємства [186].

Тобто, подібно як і в промисловості та сільському господарстві, передбачалося три форми власності. Окрім великої торгівлі, держава також залишала за собою право монопольного випуску та продажу деяких видів товарів (наприклад, тютюнових виробів, алкогольних напоїв тощо) [187]. Зазначимо, що це теж було звичною практикою розвинутих світових економік.

На західноукраїнських землях, де торгівля завжди перебувала в приватних руках, держава повинна була „приступити до розбудови приватних, кооперативних і державних під­приємств”. Причому, торгівельні заклади „нелояльних” до української державності нацменшин мали конфісковуватися без права викупу. А їх подальше право на торгівлю набуватися лише на підставі виданих вла­дою окремих дозволів.

Усвідомлюючи негативний спадок історії – дуже малу кількість торговців власне української національності ОУН(м) – проголосила, що „творення національної верстви торговельних під­приємців – це одне з важливих завдань соціально-економічної роз­будови країни”. Його реалізація мала проходити з допомогою фі­нансових та інших заходів. Очевидно, малося на увазі податкове, адміністративне та інше сприяння дрібній та середній торгівлі [188]. Програми 1947 та 1955рр. фактично не внесли нічого нового у питання торгівлі та фінансів і залишилися на позиціях 1939р.

Програма ОУН(б) 1943р. встановила теж три форми власності торгівельних підприємств: національно-державну організацію великої торгівлі, громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та дрібну приватну [189].

В інших, детальніших документах інструкціях, ми зустрічаємо плани, за якими велика торгівля сконцентровується в руках держави, а згодом її частина переходить на кооперативні форми. А саме: власником автоматично стає трудовий колектив, який обирає з-поміж себе керівника та розробляє напрямки розвитку [190].

Розвитку кооперації в торгівлі оунівці надавали досить великого значення. Вони були переконані, що вона „має стати одним з чільних чинників відро­дження державнотворчого життя українського народу і школою солідаризму” [191]. Очевидно, тут далися взнаки галицькі довоєнні традиції кооперації.

Я.Стецько зазначав, що особливе сприяння буде надано дрібній торгівлі. Окрім нормативних та фінансових заходів, держава буде змушувати це робити усі комунальні інституції [192].

Очевидно, маючи на увазі заходи більшовицької влади, спрямовані на примусове вилучення товарів за низьку ціну, а також існування заготівельних підприємств-монополістів, які диктували свої, часто не вигідні умови збору продукції, ОУН проголосила, що торгівля буде вільною, а не примусовою [193].

Якщо торгівельні операції на внутрішньому ринку планувалося розділити між приватними підприємствами, кооперативними і державою, то зовнішня торгівля мала належати виключно державі [194]. Хоча повної одностайності в цьому питанні не було. Скажімо, один з проектів конституції ОУН(м) передбачав можливість участі в зовнішній торгівлі кооперативного та приватного сектора. За державою залишався лише контроль і планування [195], а також заходи максимального сприяння українським товарам на зовнішніх ринках [196].

 Для зовнішньої охорони національного господарства планувалася система мит та торгівельних договорів [197], тобто заходи протекціоністського характеру. Очевидно, що в умовах становлення національного товаровиробника та системи збуту така політика була б цілком виправданою. Але, навряд чи, могла бути довготривалою. Плюралізм в торгових відносинах вже починав набирати розмаху в Європі та світі і бути поза цією системою було б просто не вигідно.

Аналіз документа про зовнішню політику (1940р.) дав можливість виявити наступний момент. Планувалося, що всі існуючі польські закони та правила зовнішньої торгівлі не втратять чинності, ними продовжуватиме послуговуватися українська держава. А вже далі, українські міністерства можуть їх замінити або залишити в силі [198]. Отже, виходить, що торгівельна політика польського уряду збігалася з поглядами націоналістичної Організації.

Про прогресивність та актуальність економічних ідей ОУН свідчать роздуми її теоретиків і публіцистів щодо єдиної всесвітньої економічної системи типу сучасної Світової організації торгівлі. Аналізуючи світові економічні процеси напередодні та на початку Другої світової війни, автори вишкільного курсу „Тотальна війна й економія...” писали, що проблема всесвітньої економічної системи, є актуальною вже сьогодні. З одного боку, в ній можна буде вести планову господарку та координувати співпрацю усіх європейських народів. Але, з іншого, в системі „європейського економічного солідаризму”, як вони її назвали, в першу чергу зникнуть національні промисли. Бідніші держави перетворяться для багатих в свого роду новітні колонії. Товари, виготовлені в національних країнах, будуть дорожчими і не конкурентноспроможними. Така система характеризується вільною міждержавно-національна конкуренцією, без жодних кордонів і митних бар’єрів чи заборон, з однією європейською валютою. А це несе повну промислову загибель національних держав, бо поодинокі нації будуть позбавлені права охороняти власну промисловість від конкуренції.

Заперечуючи економічний космополітизм, оунівці вважали, що „цивілізаційний поступ народу, державницька зрілість пізнається великою мірою по рівню його промисловості”. Тому держава повинна дбати про розвиток останньої [199]. Дослідження документа дозволяє зробити висновки, що міжнародний торгівельний режим, започаткований у 1947р. підписанням Генеральної угоди з митних тарифів та торгівлі, яка переросла у 1994р. Світову організацію торгівлі (СОТ) був не прийнятним для оунівців [200]. Вони виключали такого роду співпрацю на світових ринках і виступали за регіональні торгівельні програми рівнозначних в економічному розвитку країн.

Під кінець 1950-х років, коли були підписані перші угоди, які започаткували утворення Європейського Союзу, теоретики ОУН дещо змінили позицію. Вони усвідомили, що залишатися осторонь світових економічних процесів не можна. Проте, зауважили, що будь-яка ідея об’єднання повинна гарантувати економічну і соціальну „повновартість” усім членам, а також збереження традиційних атрибутів суверенності держави [201].

Своєрідним було розуміння соціально-економічною думкою ОУН суті грошей та валюти. Під грошима оунівці розуміли, з одного боку, засіб для проведення господарських розрахунків, з іншого – вартість, яка символізує завершення реалізації продукції на ринку та взаємне мінове їх відношення. Неприйнятною для теоретиків ОУН була функція грошей як засобу для здобуття відсотків від їх обороту. Відповідно, на таких основах не могла бути побудована фінансова система [202].

Важливо зазначити, що саме ця – „п’ята функція” грошей, як її тепер називають, тобто вилучення з сфери виробництва і використання як засобу біржових торгів, є предметом жорсткої критики сучасних економістів та виробників товарів [203]. Український націоналізм заперечував таку роль грошей, вважав її породженням капіталістичних відносин та антисоціальної економічної політики. Фінансова організація народного господарства України повинна була унеможливити властиву капіталістичним фінансовим відносинам біржову та банківську спекуляцію [204].

Зауважимо, що на середину ХХ-го століття ці процеси лише розпочинали свою „ходу”. Це є ще одним підтвердженням, що концепції ОУН в багатьох аспектах ішли в ногу з часом.

Члени КДП доводили, що вартість грошей забезпечує лише продуктивність праці народу, природні ресурси, матеріальні активи тощо, але не золото. А тому українська валюта не може бути золотою, оскільки „благородного металу” явно недостатньо і швидко покрити його дефіцит буде неможливо [205]. Українські гроші повинні були мати характер банкнот з функціями валюти і як такі - бути емітовані під зобов’язання „продукуючих”. Іншими словами, українські гроші мала підкріплюватися товарами, це б дало можливість уникнути інфляційних та дефляційних процесів [206]. Валютою мала бути гривня, яка в свою чергу поділялася би на 100 шагів [207].

В одному з проектів конституції вказано, що держава в фінансово-валютній сфері повинна виконувати наступні функції: виключне право емісії; контролю зовнішніх фінансових вза­ємин; проведення фінансово-кредитної політики всередині держави; здійснення випуску урядових позик; нагромадження заощаджень громадян; запровадження державного страхування; організація збору податків тощо. Для виконання цих завдань повинна була існувати система дер­жавних банків та інших фінансових установ [208].

На початку незалежності усі банки повинна була взяти під свій контроль держава. Функцію „наглядачів” мали б виконувати спеціально призначені урядом комісари, а пізніше – Центральний господарський банк. Причому, функції банків мали зводитися до мінімуму, щоб вони не спекулювали значними сумами, які в той час будуть необхідні для розбудови держави [209].

Форма власності банкових установ теж планувалася державна, кооперативна та приватна. Зокрема, розглядалася приблизно така структура: на чолі – центральна установа – організація, яка незалежна від впливів закордонного фінансового капіталу та підлягає контролеві з боку державних та професійно-станових установ. Завданням центрального банку мав бути контроль за діяльністю кооперативних та приватних банків [210].

Окрім центрального, передбачалося існування низки банків, які б концентрували свою діяльність на різних сферах життя. Наприклад, Державний банк промислу й торгівлі – мав би планувати фінансові основи промисловості і торгівлі в інтересах дер­жави. Відповідно, реалізовувати – через мережу різноманітних банків громадського типу. Це кооперативні банки та різних станів: для ремісників, селян, промисловців, торговців тощо. Вони повинні були діяти під контролем і наглядом відповідних станових організацій [211].

Окрім того, планувалася діяльність іпотечних, торгівельних, індустріальних, кооперативних, ощадних тощо. Проте, заборонялася їх приватна власність, так само як і діяльність банків з анонімним капіталом. Таким чином, приватними могли бути лише дрібні банкові установи [212]. В цілому, подібно іншим аспектам, структура банківської сфери суттєво не відрізнялася від сучасної.

Щодо податкової системи, то планувався „єдиний, рівномірний, поступовий і безпосередній (прямий – А.Р.) податок при обмеженій кількості непрямих” [213]. У сільському господарстві допускався натуральний податок [214]. Як зазначає дослідник С.Таран, О.Бойдуник ще в 1940-х роках пропонував популярний тепер на Заході принцип: не повинно бути дуже багатих, коли є дуже бідні. Держави втілюють його продуманою податковою системою, при якій у дуже багатих збираються більші суми, – велика частина цих коштів через мережу різноманітних соціальних допомог іде біднішим [215]. Це ще одне підтвердження соціального спрямовання економічної програми націоналізму.

Таким чином, у новій системі національної економіки підставою господарського розвитку і добробуту мала стати праця, а не капітал. Але це не означає, що нова система відкидала товарно-грошові відносини взагалі. Вона лише визначала капіталу його властиву роль – засобу вкладу у виробництво. Це мав би бути один з важелів недопущення значної майнової диференціації. З метою створення максимально ефективних умов розвитку економіки, ОУН передбачала різні види власності: державну, муніципальну, колективну, приватну. Діячі Організації також були переконані: економічний розвиток, добробут нації залежить в першу чергу від власних національних працездатних спроможностей, а не від іноземних інвестицій. Крім того, така система господарювання вимагала нового типу людини, з почуттям національної солідарності, національного обов’язку по відношенню до нації.

Принциповими моментами, від яких відштовхувалася соціально-економічна думка ОУН, було питання виключного права власності на усі матеріальні активи держави, яке належить народу. А держава – лише розпорядник, що залучає до володіння та користування приватних осіб. Вона повинна відігравати значну роль в господарському житті народу, але лише як контролер виконання законів та планувальник випуску та реалізації продукції. Основною підставою набуття права власності вважалась особиста праця.

Має рацію М.Якименко, який характеризує соціально-економічну програму ОУН як теоретично обґрунтовану модель близьку до існуючої соціально-ринкової „шведської моделі” [216]. Влучно підмітив також М.Сич, що характеристика соціально-економічних програм ОУН свідчить про відкритість ідеології українського націоналізму, його намагання реагувати на мінливі зовнішні умови і що їх, скоріше, можна назвати побудованими на національних, а не націоналістичних принципах [217].



[1] Жуковський А. Відбудова України // Розбудова держави. – 1951. - №1. – С.2.

[2] Мироненко М. Українська національна революція. – Мюнхен – Лондон – Торонто, 1951. – С.29.

[3] Дичковська Г. Соціально-політична програма українського національно-визвольного руху 1930-1950-х років // Матеріали наукової конференції Всеукраїнського братства вояків УПА („Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історія, уроки, сучасність) 16-17 січня 1993р., м. Івано-Франківськ. – Стрий: ТОВ „УВІС”, 1993. – С.73.

[4] Карбович З. Вся влада народам // Визвольна політика. – 1947. – Ч.3. – С.1.

[5] Позиції українського визвольного руху. – Мюнхен, 1948. – С.16.

[6] Пр.С. Економіка України і важніші соціальні питання // Самостійна Україна. –  Ч.4. – С.21.

[7] Дичковська Г. Соціально-політична програма українського національно-визвольного руху 1930-1950-х років. – С.73.

[8] Шалдій Д. Мета української визвольної революції // (Передрук) Визвольний шлях. – 1954. – Кн.6. – С.187.

[9] Жуковський А.  Проблеми відбудови України // Розбудова держави. – 1953. – Ч.5(9).  – С. 1-6.

[10] Дичковська Г. Соціально-політична програма українського національно-визвольного руху 1930-1950-х років. – С.75.

[11] Онацький Є. Основи суспільного ладу. – С.29.

[12] Карбович З. Вся влада народам // Визвольна політика. – 1947. – Ч.3. – С.5.

[13] Там само. – С.5.

[14] Дичковська Г. Соціально-політична програма українського національно-визвольного руху 1930-1950-х років. – С.73.

[15] Сагайда І. Великі питання – С.75-76.

[16] Шалдій Д. Мета української визвольної революції // (Передрук) Визвольний шлях. – 1954. – Кн.6. – С.192.

[17] Сагайда І. Великі питання – С.77-81.

[18] Там само. – С.82.

[19] Стецько Я. До минулого немає повороту // Українська визвольна концепція. – С.188-189.

[20] Навчальні вказівки. Матеріали для пропагандивних вишколів // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 13. – Арк. 19.

[21] Там само. – Арк. 20.

[22] Там само. – Арк. З4-35.

[23] Онацький Є. Основи суспільного ладу. – С.43,53-54.

[24] Карбович З. Вся влада народам. – С.5.

[25] Стецько Я. За новий суспільний лад. – С.16-17.

[26] Проект Конституції, підготовлений М.Сціборським „Нарис проекту основних законів (Конституції) Української Держави”. – С.22.

[27] Кононенко К. Що нас єднає? До справи визволення і майбутньої співпраці поневолених Росією народів // Український самостійник. – 1959. – Ч.6. – С.12.

[28] Камінський А. Соціальна програма нашого руху // Український самостійник. – 1960. – Ч.7/8. – С.3-8.

[29] Кононенко К. Що нас єднає? До справи визволення і майбутньої співпраці поневолених Росією народів. – С.12.

[30] Вишкільний матеріал. Зшиток 11. „Тотальна війна й економія в імперсько-колоніальних планах Німеччини” // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833, Оп.1. – Спр. №265. – Арк. 5.

[31] Позиції українського визвольного руху. – С.11.

[32] Суспільно-політичний вишкіл ІІ. Націоналізм як суспільно-політичний рух // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №254. – Арк. 10.

[33] Стецько Я. – „Карбович”. Українське робітництво. (Його роля в новому суспільному ладі). – Б.м., б.р. – С.31-32.

[34] Шалдій Д. Мета української визвольної революції. – С.183.

[35] Там само. – С.189.

[36] Жуковський А. До питання державного планування // Розбудова держави. – 1952. - №4. – С.19-20. Бойдуник О. На переломі. (Уривки спогадів). – Париж, 1967. – С.44.

[37] Кучер В., Обушний М. Державотворчі погляди Миколи Сціборського // Розбудова держави. – 1998. - №5-6. – С.105.

[38] Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп.2. – Спр. №59. – Арк. 35.

[39] Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп.2. – Спр. №59. – Арк. 34.

[40] Там само. – Арк. 36.

[41] Позиції українського визвольного руху. – С.11-14.

[42] Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-1980-х років. – К., 1999. – С.140.

[43] Камінський А. Соціальна програма нашого руху. – С.3-8.

[44] Камінський А. П’ятдесят років ОУН // Сучасність. – 1979. - №4. – С.70.

[45] Стецько Я.  За новий суспільний лад. – С.7-8.

[46] Шалдій Д. Мета української визвольної революції. – С.186-188.

[47] Шалдій Д. Мета української визвольної революції. – С.192.

[48] Суспільно-політичний вишкіл ІІ. „Націоналізм як суспільно-політичний рух”. – Арк. 8.

[49] Проблема нашого визволення // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №172. – Арк. 177-178.

[50] Коваль І. Україна. Якою була, якою є, якою буде. – К., 1942. – С.23.

[51] Кравченко Б. Зміни в структурі робітничої кляси на Україні (1897-1970) // Сучасність. – 1980. - №2. – С. 8.

[52] Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму. – Арк. 33.

[53] Якименко М. Зміст економічної програми лідерів ОУН-УПА та перспективи реалізації в умовах незалежної України // Матеріали наукової конференції Всеукраїнського братства вояків УПА. – С.94.

[54] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 119.

[55] До питання практичного поділу землі на Україні (1941р.) // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №7. – Арк.4.

[56] Пачовський В. Перша основа світогляду української нації // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп.2. – Спр. №34. – Арк. 18.

[57] Карпатський Л. До питання аграрної проблеми в Україні // Бюлетень ОУН–СД – травень 1942. - №5. – С.15.

[58] Тимченко С. Аграрне питання у стратегії й тактиці ОУН-УПА в роки Другої світової війни // Матеріали наукової конференції Всеукраїнського братства вояків УПА. – С.92.

[59] Програмові постанови Організації Українських Націоналістів прийняті ІІІ-ім Надзвичайним Збором ОУН в м. Серпні 1943 року та уточнені й доповнені Постановами Конференції ОУН на Українських Землях в м. Червні 1950 р. // Сурма. - листопад1950. – Ч.25. – С.23.

[60] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 119.

[61] Як ставиться ОУН до земельного питання в Україні? // Сурма. Часопис ОУН. – 19липня 1941. – С.4.

[62] Проект І. Загальний земельний устрій // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №7. – Арк. 1.

[63] Там само. – Арк. 1.; Процюк С. Головні проблеми сільського господарства України в майбутньому // Самостійна Україна. – 1949. – Ч.11. – С.15.

[64] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні // Самостійна Україна. – 1949. – Ч.2. – С.11. Пачовський В. Перша основа світогляду української нації. – Арк. 18. Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року) // Київська старовина. – 2003. - №4. – С.94. Коваль І. Україна. Якою була, якою є, якою буде. – С.19.

[65] М.М. Методи боротьби ворога з українським націоналізмом // Сурма. – червень 1950. – Ч.20. – С.7.

[66] Сціборський М. Україна в цифрах (Статистична студія території, населення й народнього господарства). – Б.м., 1940. – С.10.

[67] Там само. – С.5-6.

[68] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні. – С.12-13.

[69] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 120.

[70] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 120.

[71] Концепція земельної програми „Основні тези націоналістичного земельного програму” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.88.

[72] Постанови ІІ (Краківського) Великого збору Організації українських націоналістів // Тисяча років української суспільно-політичної думки.  – С.16.

[73] Як руйнується сільське господарство України? // ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп. 2. – Спр. 8. – Арк. 34.

[74] Наша боротьба. – квітень 1941. – Ч.1 – С.6.

[75] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні. – С.13-14.

[76] Питання сільського господарства // Наша боротьба. Неперіодичний журнал. – 1941. – Ч.1 – С.10.

[77] Процюк С. Головні проблеми сільського господарства України в майбутньому. – С.15.

[78] Питання сільського господарства. – С.12.

[79] Там само. – С.13.

[80] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.95.

[81] Нарис плану відбудови української кооперації „Загальний план відбудови української кооперації” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.154.

[82] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні . – С.14.

[83] Нарис плану відбудови української кооперації „Загальний план відбудови української кооперації”. – С.154.

[84] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні. – С.14.

[85] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.94.

[86] Процюк С. Головні проблеми сільського господарства України в майбутньому. – С.18.

[87] Проект концепції аграрної політики К.Мацієвича „Завдання сільськогосподарської політики та її напрямні в переходовий період” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.99-100.

[88] Карпатський Л. До питання аграрної проблеми в Україні. – С.15.

[89] Дяків О. Лист до друзів за кордоном // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 4. – Арк. 156.

[90] Значення фактичного й місцевого матеріалу в масовій пропаганді // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №94. – Арк. 20зв.

[91] П.Полтава. Принципи приватної трудової власності в програмі ОУН // Осередок пропаганди і інформації при Проводі ОУН. – травень 1951. - №5. – С.16-18.

[92] До „605” // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №372. – Т. 18. – Арк. 72.

[93] Спогади В.Кука. Записані 21.01.2004р. у м.Києві // Особистий архів автора.

[94] Див: Дзьобак В. Конфлікти в ОУН(б) і їх вплив на український рух опору (1941-1944). – К., 2005. – 266с.

[95] Червак Б. Микола Сціборський – ідеолог, теоретик, мислитель // Розбудова держави. – 1993. - №11. – С.19.

[96] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні. – С.12.

[97] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.94.

[98] Проект І. Загальний земельний устрій // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №7. – Арк. 1-1зв.

[99] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні. – С.13.

[100] Проект І. Загальний земельний устрій. – Арк. 3.; Блакитний Ф. Земельне питання в Україні. – С.12-14.

[101] Наші цілі // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп.1. – Спр. №36. – Арк20.

[102] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні. – С.13.

[103] Проект І. Загальний земельний устрій. – Арк. 1.

[104] Там само. Арк. 1зв.

[105] Процюк С. Головні проблеми сільського господарства України в майбутньому. – С.17.; Наші цілі // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп.1. – Спр. №36. – Арк. 20.

[106] Проект І. Загальний земельний устрій. – Арк.. 1зв.

[107] М.М. Методи боротьби ворога з українським націоналізмом // Сурма. – червень 1950. – Ч.20.  - С.5.

[108] Блакитний Ф. Земельне питання в Україні. – С.13.

[109] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.94.

[110] Програмові постанови Організації Українських Націоналістів прийняті ІІІ-ім Надзвичайним Збором ОУН в м. Серпні 1943 року та уточнені й доповнені Постановами Конференції ОУН на Українських Землях в м. Червні 1950 р. – С.21.

[111] Проект Конституції „ Основи української державності”. – С.123.

[112] Процюк С. Головні проблеми сільського господарства України в майбутньому. – С.18.

[113] Нарис плану відбудови української кооперації „Загальний план відбудови української кооперації” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.155-156.

[114] Рецензія на проект В.Садовського „Зауваження до елаборату проф.. В.Садовського „Справа реорганізації української промисловості” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.81.

[115] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року . – С.45-46.

[116] Там само. – С.46.; >Програма Організації Українських Націоналістів. Затверджена на ІІІ-му ВЗУН, 30. VIII . 1947. - С.13.

[117] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.95.

[118] Там само. – С.95.

[119] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 120зв.

[120] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.46.

[121] Підручник українського націоналісті. – Б.М.: На чужині, 1950. – С.18.

[122] П.П. Принципи приватної трудової власності на землю в програмі ОУН // ДА СБУ. – Ф.13. – Спр.№376. – Т.20. – Арк.239зв.

[123] Програма і устрій ОУН. Затверджені Четвертим Великим Збором Українських Націоналістів в місяці серпні 1955 року. – С.17.; Суспільно-політичний вишкіл ІІ. „Націоналізм як суспільно-політичний рух”. – Арк. 8.

[124] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 120зв.

[125] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.47.

[126] Рецензія на проект В.Садовського „Зауваження до елаборату проф.. В.Садовського „Справа реорганізації української промисловості” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.82.

[127] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 120зв.

[128] Проект Конституції „ Основи української державності” – С.125; ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп.2. – Спр.3. – Арк. 45.

[129] Прокоп М. Програмові процеси в ОУН під час Другої світової війни і питання політичної плятформи УПА // Сучасність. – 1983. - №1-2. – С.45.

[130] Сагайда І. Великі питання – С.82-85.

[131] Проект Конституції „ Основи української державності”. – С.124.

[132] Сагайда І. Великі питання – С.90.

[133] Павлюк М. Економічна програма дрібних власників. – Б.м., 1949. – С.1-5.

[134] Програмові постанови Організації Українських Націоналістів прийняті ІІІ-ім Надзвичайним Збором ОУН в м. Серпні 1943 року та уточнені й доповнені Постановами Конференції ОУН на Українських Землях в м. Червні 1950 р. – С.20-22.

[135] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.95.

[136] Павлюк М. Економічна програма дрібних власників. – С.5.

[137] Пр.С. Економіка України і важніші соціальні питання. - С.21. Й.О. Природні енергетичні ресурси України (До питань матеріальної бази УССД) // Самостійна Україна. – 1953. - №1-2. – С.9-12.

[138] Кононенко К. Що нас єднає ? до справи визволення і майбутньої співпраці поневолених Росією народів. – С.13.

[139] Сціборський М. Україна в цифрах. – С.39.

[140] Koropeckyj I. The Ukraine within the USSR. An Economic Balance Shelt. – New-York, London, 1978. – P.78-80.

[141] Жуковський А. Проблеми відбудови України. – С.1.

[142] Ол-ич М. Проблеми промисловості України і соціальні питання // Визвольна політика. – 1948. – Ч.1. – С.22-23.

[143] Там само. – С.24.

[144] Роля українського робітництва // ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.44.

[145] Проект В.Садовського „Справа реорганізації української промисловості” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.74.

[146] Там само. – С.76-77.

[147] Кононенко К. Що нас єднає ? до справи визволення і майбутньої співпраці поневолених Росією народів.  – С.12-15.

[148] Там само. – С.17.

[149] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.36.

[150] Скуратівський В., Палій О. Основи соціальної політики: Навч. Посібник. – К., 2002. – С.6.

[151] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.39.

[152] Наші цілі. – Арк. 20зв.

[153] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 122.

[154] Наші цілі. – Арк. 21.

[155] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року . – С.39.

[156] За що бореться ОУН // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп.1. – Спр. №36. – Арк. 10.

[157] Проект Конституції „ Основи української державності”. – С.120.

[158] Ол-ич М. Проблеми промисловості України і соціальні питання. – С.26-27.

[159] Програмові постанови Організації Українських Націоналістів прийняті ІІІ-ім Надзвичайним Збором ОУН в м. Серпні 1943 року та уточнені й доповнені Постановами Конференції ОУН на Українських Землях в м. Червні 1950 р. – С.20-22.

[160] Проект Конституції „ Основи української державності”. – С.121.121.

[161] Постанови ІІ (Краківського) Великого збору Організації українських націоналістів // Тисяча років української суспільно-політичної думки. – С.13.

[162] Ол-ич М. Проблеми промисловості України і соціальні питання. – С.26.

[163] Наші цілі. – Арк. 20зв.

[164] Воротар. Робітник в УССД // Український робітник. Видає краєвий ОП ОУН. – січень 1946. – Ч.1. – С.5.

[165] Рак М. До питання призначення української жінки // ДА СБУ. – Ф.13. – Спр.№376. – Т.48. – Арк. 10-12.

[166] Ребет Д. Суспільна роля жінки // ДА СБУ. – Ф.13. – Спр.№376. – Т.48. – Арк.15-16.

[167] Ол-ич М. Проблеми промисловості України і соціальні питання. – С.24; Зінкевич О. До питання державної відбудови України // Розбудова держави. – 1952. – Ч.1(5). – С.12.

[168] Там само. – С.24-26.

[169] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.37.

[170] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 121.

[171] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.37-38.

[172] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк.121зв; Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.37-38.

[173] Суспільно-політичний вишкіл ІІ. Націоналізм як суспільно-політичний рух. – Арк. 12.

[174] Програма Організації Українських Націоналістів. Затверджена на ІІІ-му ВЗУН, 30. VIII . 1947. – С.8.

[175] Суспільно-політичний вишкіл ІІ. Націоналізм як суспільно-політичний рух. – Арк. 10.

[176] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.96.

[177] Стецько Я. – „Карбович”. Українське робітництво. (Його роля в новому суспільному ладі). – Б.м., б.р. – С.33; Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.38.

[178] Мотиль О. Організація українських націоналістів і робітництво (кілька завваг) // Сучасність. – 1980. - №2. – С.60.

[179] Суспільно-політичний вишкіл ІІ. Націоналізм як суспільно-політичний рух. – Арк. 190.

[180] Програмові постанови Організації Українських Націоналістів прийняті ІІІ-ім Надзвичайним Збором ОУН в м. Серпні 1943 року та уточнені й доповнені Постановами Конференції ОУН на Українських Землях в м. Червні 1950 р. – С.21.

[181] Проект Конституції „ Основи української державності”. – С.120-121.

[182] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 122.

[183] Проект В.Садовського „Справа реорганізації української промисловості” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.79-80.

[184] Гогун А. Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы. – СПб.: Изд.Дом «Нева», 2004. – С.17.

[185] Сагайда І. Великі питання – С.81,91-92.

[186] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.49.

[187] Проект Конституції „ Основи української державності”. – С.125.

[188] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.49.

[189] Програмові постанови Організації Українських Націоналістів прийняті ІІІ-ім Надзвичайним Збором ОУН в м. Серпні 1943 року та уточнені й доповнені Постановами Конференції ОУН на Українських Землях в м. Червні 1950 р. – С.21.

[190] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.95.

[191] Проект Конституції „Основи української державності”. – С.125.

[192] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 121.

[193] Суспільно-політичний вишкіл ІІ. „Націоналізм як суспільно-політичний рух”. – Арк. 8.

[194] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 121.

[195] Проект Конституції „Основи української державності”. – С.125.

[196] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.50.

[197] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 121.

[198] Проект постанови про зовнішню торгівлю „Урядове розпорядження з дня... про унормування торговельного зв’язку України з чужиною” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.60.

[199] Вишкільний матеріал. Зшиток 11. „Тотальна війна й економія в імперсько-колоніальних планах Німеччини” // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №265. – Арк. 10-11.

[200] Говлет М., Рамеш М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики / Переклад О.Рябова. – К., 2004. – С.82.

[201] Митрович К. За яку Європу? // Український самостійник. – 1960. – Ч.11. – С.10-11.

[202] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 121.

[203] Лукашевич В. Глобалистика: Учебное пособие. – Львов, 2004. – С.157-158.

[204] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.50.

[205] Рецензія І.Кабачківа „Зауваження до окремих проектів (владних розпоряджень) д-ра Гелетки” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.61.

[206] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 121.

[207] Рецензія І.Кабачківа „Зауваження до окремих проектів (владних розпоряджень) д-ра Гелетки”. – С.61.

[208] Проект Конституції „ Основи української державності”. >– С.125-126.

[209] Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року). – С.95.

[210] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.50.

[211] Проект Конституції „ Основи української державності”. – С.126.

[212] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 121-121зв.

[213] Підручник українського націоналісті. – С.18.

[214] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 121.

[215] Таран С. Національний солідаризм О.Бойдуника. – С.182.

[216] Якименко М. Зміст економічної програми лідерів ОУН-УПА та перспективи реалізації в умовах незалежної України // Матеріали наукової конференції Всеукраїнського братства вояків УПА. – С.94.

[217] Сич М. Соціально-економічна програма Організації українських націоналістів // Зустрічі. – 1991. - №2. – С.135.