Дисертація
"Концепція української держави в ідеології ОУН (1939-й – 1950-ті роки)"
автор Андрій Ігорович Рибак
Зміст розділу III
3.1 Сутність категорії „держава”
3.2 Суспільний устрій майбутньої держави
3.3 Зміна концепції політичного режиму
3.4 Способи формування органів влади та їх функції у проектах ОУН(б)
3.5 Концепції ОУН(м) щодо організації владних інститутів
Посилання

Розділ ІІІ. Політичний режим та організація державно-владного апарату в теоретико-публіцистичній спадщині ОУН

3.1 Сутність категорії „держава”

На час виникнення ОУН (1929р.) до основних питань, які стояли на порядку денному перед рухом була, у першу, чергу проблема здобуття незалежності. Проте, націоналізм проголосив себе „універсальним фактором національної розбудови”, тобто його завданням є не лише боротьба за суверенітет, але й місія „суспільного конструктивізму”, під якою малася на увазі розбудова державного апарату [1]. Важливою обставиною є те, що потреба у власній державності вже не дискутувалася українською елітою. Відкритим залишалося питання лише про способи її осягнення. Саме це члени ОУН вважали основними здобутками політичної думки міжвоєнного періоду[2].

Дослідник В.Ходак, вважає, що жоден з українських ідеологів націоналізму не наблизився до створення цілісної державної системи. Тому чітке визначення планів ОУН на майбутнє вимагає аналізу сукупності їх праць [3]. Очевидно, з його думками слід погодитися.

Відмінність у поглядах на майбутню державу була як часова – у різні періоди змінювалися ті чи інші положення, постулати, погляди на сутність держави, так і організаційна – у багатьох аспектах різнилися погляди діячів ОУН мельниківського, бандерівського середовищ, а також групи ОУН „за кордоном”. Щодо ряду моментів, особливо це стосується питань формування державного апарату, не було абсолютної єдності думок навіть серед членів однієї організації. А тому всі теоретичні та публіцистичні напрацювання окремих авторів в сумі творять ідеологічну основу українського націоналізму.[4]

В одній із статей членів ОУН кінця 1940-х років йшлося про те, що у пошуках нових форм та змісту державності, Україна опиняється перед величезними труднощами. Причиною цього є те, що вона не мала безпосередніх державно-політичних традицій, ні належним чином підготовлених для цього діячів. Відповідно, відсутність емпіричного досвіду вимагала розробки теорій та їх обґрунтування. Причому, вони повинні були охоплювати усі сфери державного життя [5].

Уніфікованими документами ОУН були офіційні матеріали Зборів та Конференцій. Вони відображали узагальнене бачення суспільно-політичних процесів. Але, зважаючи на суть та форму програми будь-якого політичного руху, її постулати не вичерпували усієї повноти позицій оунівців щодо тих чи інших процесів. Уточненнями, доповненнями були теоретико-публіцистичні праці діячів трьох середовищ ОУН. Саме вони дають змогу краще зрозуміти сутність майбутньої української держави з точки зору організованого націоналізму.

Офіційні документи та публіцистика середовища ОУН відображали бачення сутності категорії „держава”, її завдань умов, ефективного функціонування, місця та ролі у системі міждержавних відносин, впливу на стабільність чи дестабілізацію міжнародного життя.

У „Постановах Великого Збору ОУН” (1929р.) та „Політичній програмі ОУН” (1939р.) було тотожне трактування ролі держави. Вона виступала умовою, забезпечення активної участі нації у системі міжнародних відносин. За своєю суттю держава, в трактуванні ОУН – це політична організація, яка забезпечує належний розвиток усіх елементів суспільства у всіх його виявах. Виключно за умови наявності суверенної держави нація стає повноцінним суб’єктом міжнародних відносин [6].

У цьому ж руслі були викладені положення програми іншого середовища ОУН під керівництвом С.Бандери на Великому Зборі у Кракові (1941р.): лише незалежна суверенна держава може забезпечити всебічний розвиток українського народу [7].

Глибше та повніше суть держави, її виникнення, значення та функції розкривають теоретико-публіцистичні праці діячів Організації. Зокрема, член Проводу ОУН на українських землях П.Федун писав, що держава виникла як природна форма організації спочатку родів, пізніше – племен, а ще пізніше – народів, в результаті природної потреби організації життя в середині спільноти та оборони перед зовнішнім ворогом[8].

Саме в державній стадії розвитку, на думку представника ОУН(м) Є.Онацького, народ вже починає усвідомлювати себе, як відокремлений від інших колектив, як своєрідна цілісніть, що відрізняється від інших подібних організацій [9]. Тому то націоналісти, даючи визначення нації, гостро ставлять питання державної незалежності[10].

Підкреслюючи велике значення держави один з чільних представників ОУН(з) Л.Ребет писав, що недержавна нація не має можливості повноцінно розвиватися, не є творцем історії, а лише її учасником. Як організація, держава відрізняється від інших „суверенністю”, тобто реальною легітимною можливістю підпорядковувати собі інші складники суспільного життя. Відповідно, головною відмінною ознакою держави від інших організацій є сила, примус та можливість їх легально застосовувати[11]. Зазначимо, що в сучасній теорії теж визнається виключне право держави на використання примусових засобів щодо громадян, яке відрізняє її від інших суспільних інституцій.

Основними атрибутами держави Є.Онацький вважав територію, населення і владу. Населення, яке заселяє територію країни – це нація або народ [12]. Держава може націю, наприклад, охороняти, підтримувати, але може й гальмувати її розвиток, але вона не може самовільно творити націю чи знищити її. З цієї причини бувають бездержавні нації і „безнаціональні” (насправді багатонаціональні) держави. Остання, як організація, на думку Л.Ребета, ніколи не вичерпує змісту нації[13]. Іншими словами, держава не є самостійним, незалежним ні від кого елементом – це організаційна форма народу, яка є залежною від нього. Її ціль – збереження нації та організація її духовного і фізичного існування [14].

Таким чином, розуміння суті держави націоналістами ішло в руслі теорій патерналізму: її призначення – вирішувати загальносуспільні потреби, здійснення яких не підвладне будь-якій іншій організаційній структурі. Однією з таких потреб є забезпечення внутрішньої єдності суспільства. Виконуючи цю функцію, вона виступає виразником інтересів не лише однієї домінуючої частини населення, а всього соціуму [15].

Щодо походження держави, то український націоналізм відкидав класову теорію, яку відстоювали представники соціалістичних рухів. Оунівці вважали, що вона виникла не внаслідок боротьби класів та організації владного механізму як апарату насильства, як це подавала марксистська теорія, а в результаті „природної необхідності упорядкування життя спільноти та оборони перед зовнішнім ворогом”. З часом дійшло до розподілу населення на класи, і одні стали підпорядковувати владний апарат собі. Лише з цього часу можна говорити про державу, як знаряддя класового гноблення[16].

Діячі ОУН не просто відкидали марксистську теорію походження держави, але також протиставляли розуміння природи останньої соціалізмом, як форми панування насилля й визиску одного класу над іншим, що потребує знищення [17].

Отже, український націоналізм був близьким до договірних теорій, суть яких полягає в тому, що держава виникає на певному етапі історичного розвитку людства, як наслідок укладення певних умовних „угод”. Внаслідок останніх люди передали апарату влади ряд прав та повноважень взамін на захист їх життя та координацію колективного існування. 

Надзвичайно важливе місце в теорії націоналізму займало питання „національної держави”. В переважній більшості праць ми зустрічаємо твердження, що український націоналізм відстоює принцип „одна нація – одна держава” [18]. В постановах ІІІ НВЗ (Надзвичайний Великий Збір) ОУН зазначалося, що спроби побудови міжнародного устрою на інших, а не національних основах ніколи не призводили до позитивних результатів[19].

Відстоюючи принцип „національних держав” невідомий автор з середовища ОУН(б) зазначав, що народи, які мали і мають свої держави є розвиненими в технічному, культурному, науковому плані, виступають впливовими суб’єктами на міжнародній арені. І навпаки – бездержавні нації фактично позбавлені всього цього. Власна національна держава, навіть з недемократичним режимом, все рівно є позитивнішим явищем для нації аніж бездержавність. Тому що внутрішнє визволення є більш безболісним та ймовірним аніж зовнішнє[20]. Аргументація, на нашу думку, більш ніж переконлива.

Питання суті національної держави та доведення її переваг перед багатонаціональними було одним з тих, яке фактично не викликало дискусій. Трактування залишалися подібними в суспільно-політичній думці ОУН як в 1930-і, так і в 40-і та 50-і роки. Один з провідних діячів ОУН (з) А.Камінський писав, що лише національні держави здатні: забезпечити належну матеріальну базу для народу; запобігати конфліктам на національному ґрунті; створити збалансовану, ефективну міжнародну систему, на противагу до існуючої, яка характеризується поляризацією двох блоків [21].

Важливо зазначити, що у поняття “національної держави” не вкладалося розуміння – “держави для однієї нації”. Малася на увазі ідея соціальної рівності національних меншин в межах державного механізму, але останній повинен утворюватися на території, яка збігається з кордонами однієї чисельно домінуючої нації [22].

Націоналістична ідеологія висвітлювала питання національної держави з точки зору інтересів усього людства. Зокрема, зазначалося, що інтернаціональні держави завжди є результатом насильства одних народів над іншими. Рано чи пізно вони розпадаються, спричиняючи при цьому міжнаціональні конфлікти. В силу цього, модерна світова політика повинна підтримувати утворення виключно національних держав[23].

Зауважимо, що проблема ланцюгової реакції етнічних конфліктів залишається предметом обговорення сучасної етнополітики та інших суміжних наук. Факт висвітлення цього питання в 1940-х роках минулого століття є ще одним підтвердженням того, що багато аспектів суспільно-політичної думки ОУН того часу перебували на досить високому рівні і залишаються актуальними ще й сьогодні.

Таким чином, одним з головних завдань український націоналізм проголосив утворення „Української Самостійної Соборної Держави”. Це означало повний суверенітет і незалежність України в системі інших держав. Причому, оунівці виступали проти обмеження національного суверенітету на користь міжнародних утворень. Вони були переконані, що рівноправне міжнародне співробітництво може існувати якраз при збереженні абсолютного суверенітету країни [24]. Члени ОУН різко заперечували висловлювання про кризу системи національних урядів[25]та потребу утворення світового парламенту, світової союзної держави [26]. Свою позицію вони цілком аргументовано обґрунтовували тим, що навіть найбільш демократична форма об’єднання буде не в змозі протидіяти політиці великих держав, спрямованій на задоволення в першу чергу своїх інтересів. Таким чином, рано чи пізно такі об’єднання перетворяться у приховану форму імперіалізму, причому – легітимну і легальну. Один з теоретиків націоналізму Ю.Бойко писав: „Великопростірні концепції політичних утворень можуть існувати лише доти, доки дають можливість повного розвитку окремих націй” [27].

Бачення функцій держави збігалося з теоретичними моделями, що розглядали суспільство як сукупність індивідів, відносини та виникаючі суперечності між якими потребують впорядкування. Регулювати взаємовідносин між громадянами та спрямувати в одне русло їх розрізнені егоїстичні інтереси вважалося найважливішими завданнями держави на внутрішньополітичній арені[28].Один з теоретиків бандерівської гілки ОУН Д.Мирон до основних державних функцій відносив наступні: політично-організаційну; правову; культурно-цивілізаційну; виховну; соціальну; економічну; мілітарну; зовнішньополітичну[29].

У вже цитованій нами статті „Наш погляд на національну державу” було влучно підкреслено, що важливість держави для кожного народу зросла через те, що її функції значно розширилися. Вона стала керівником фактично усіх ділянок життя народу, сторожем та охоронцем прав, майна і життя своїх громадян [30]. Такі позиції йшли в руслі передових тенденцій розвитку політичних вчень того часу. В Європі, лише в 191930-х роках  кардинально змінилися погляди на роль і місце держави в системі суспільства. До цього часу держава виконувала функції „нічного сторожа”, її роль вважалася цілком пасивною щодо соціальних, економічних процесів, що відбувалися у суспільстві, координуюча та регулююча функції фактично не застосовувалися. З поширенням ідей кейнсіанства було переглянуто позиції щодо розуміння ролі держави. Тепер вона повинна була стати формою „загального благоденства”, координатором усіх сфер життя суспільства, у тому числі економічної.

Причому, держава, на думку члена мельниківської ОУН І.Сагайди, не має права втручатися в особисте життя громадян до тих пір, поки не трапиться порушення закону[31]. Отже, ми бачимо, що оунівська теорія передбачала певний мінімальний набір невідчужуваних прав громадян. З іншого боку, піддаючи критиці ліберальну теорію держави, теоретики ОУН писали, що остання захищає інтереси одиниць, їх майно і життя навіть якщо вони йдуть всупереч інтересів певної частини суспільства[32]. Оунівці вважали, що держава повинна дбати про добро цілої нації та у першу чергу її майбутніх поколінь, навіть якщо для цього потрібно пожертвувати певними матеріальними інтересами сьогодення [33]. Теоретики націоналізму, скажімо, М.Сціборський заперечували ставлення до державності як до чогось на зразок крамнички, „що до неї ходять тільки за потребою”. А тому громадяни зобов’язані виконувати на її користь ряд обов’язків, та обмеження певних свобод, у разі потреби [34].

Таке бачення державних функцій, по суті, було тотожним як серед діячів ОУН(б) так і ОУН(м) і в 1940-х роках, і в 50-х. Відмінними були лише погляди ОУН(з). Це виходило з того, що вони поставили у центр своїх концепцій людину. Відповідно, мова йшла про максимальний захист окремого індивіда, що було близьким до ліберального розуміння суті держави.

Предметом розгляду політичної думки ОУН були також питання історичних, економічних, культурних й інших передумов української незалежності. В програмних документах та працях членів ОУН переконливо було доведено, що українці є самодостатньою нацією як в господарсько-економічній сфері, так і мають історичні традиції державотворення. А національно-визвольна боротьба є підтвердженням беззаперечного прагнення нації жити в самостійній незалежній державі. Показовим тут є „Меморандум Проводу ОУН до райхканцлера А.Гітлера” від 23 червня 1941р. де оунівці обґрунтували користь для Німеччини у відновленні української держави. Особливо наголошуючи на захисній геополітичній ролі України для Європи та економічній самодостатності[35]

Предметом гострих суперечок серед націоналістів стало питання юридичного статусу УРСР. Так лідер ОУН(з), Л.Ребет писав, що хоча її уряд і зміст нав’язані Москвою, проте, членство в ООН є корисним для українців, оскільки дає їм формальне становище державної нації[36].

На діаметрально-протилежних позиціях стояла група С.Бандери: „...УССР не є ніякою українською державою, це тільки вивіска, за якою Москва намагається приховати перед зовнішнім світом імперіалістичне поневолення і колоніальну експлуатацію України”. С.Бандера вважав, що будь-яка інша позиція щодо цього питання веде до визнання УРСР реально незалежною державою у світі[37].

Такими ж були і думки ОУН в Україні: УРСР не є самостійною державою, тому що вона немає найвищої суверенної влади. Її уряд – філія центрального уряду Москви, він юридично та фактично позбавлений суверенних прав [38]. Офіційні документи та публіцистика ОУН повоєнного часу висловлювали спротив щодо прийняття УРСР до складу ООН і тим самим фактично визнання її незалежності та суверенітету[39]. Щоправда, дещо пізніше Провід ОУН(б) зайняв таку позицію: вимагаємо збереження за Україною місця в ООН, але за усунення уряду УРСР [40].

Члени ОУН(м) теж піддали критиці ООН за прийняття до своїх лав країн, які фактично позбавлені навіть автономії. М.Брадович вважав це порушенням основних принципів Об’єднаних Націй [41]. Лідер Організації А.Мельник навіть направив лист-протест до Державного секретаря США Стетініюса, де висловив невдоволення з приводу прийняття УРСР в ООН [42].

Таким чином одним питань, яке стало предметом напрацювань теоретиків ОУН було бачення сутності категорії „держава”, її завдань умов, ефективного функціонування тощо. За своєю суттю держава, в трактуванні ОУН – це політична організація, яка пристосована до всебічних інтересів національного життя, забезпечує належний розвиток усіх елементів нації, уможливлює її нормальне повноцінне існування. Держава, як соціальна організація громадян, повинна виступати виразником інтересів не лише однієї домінуючої частини населення, а всього суспільства. ЇЇ головною відмінною ознакою від інших організацій є можливість легально застосовувати силу та примус. В переважній більшості праць ми зустрічаємо твердження, що український націоналізм стоїть на позиціях національних держав, тобто відстоює принцип „одна нація – одна держава”. Але це зовсім не означає дискримінації нацменших. Національній державі, на думку членів ОУН, протиставляється багатонаціональна (типу СРСР), в якій завжди домінує якась одна нація над іншими.

3.2 Суспільний устрій майбутньої держави

Яким же мав бути суспільний устрій та політичний режим з точки зору діячів ОУН? Зазначимо, що як у вишкільних та пропагандивних документах, так і у працях членів ОУН форми устрою, режиму, правління  визначалися по різному. Але усі середовища Організації сходилися на тому, що політичний режим повинен узгоджуватися з зовнішніми та внутрішніми умовами розвитку держави, психологічним характеристикам та свідомістю громадян[43]. Відбудова самостійного державного життя, як заключний етап національно-визвольної революції, повинна здійснюватися зважаючи на поствоєнну ситуацію та, відповідно, все ще існуючі загрози незалежності. Тому необхідними є перехідні етапи і форми перебудови держави відповідно до вимог, які диктує оборонна стратегія[44].

У час боротьби й відразу після визволення, націоналізм висунув потребу національної диктатури, яка вважалася лише перехідною фазою будівництва держави. Причому, на таких позиціях стояли як бандерівці, так і мельниківці [45].

Спільною була думка: диктатура не може бути довготривалою формою політичного режиму, оскільки переросте в деструктивне нічим не виправдане явище. Більше того, вона повинна бути легітимною і тривати лише до повного відновлення та стабілізації державного механізму, відсутності реальних внутрішніх і зовнішніх загроз суверенітету[46]. Після цього „устроєвою формою” буде „авторитарна націократична республіка з верховною владою голови держави, з сильною виконавчою владою й національним представництвом усіх верств у законодавчих установах” [47]. Таким чином, політичний режим націоналізму отримав назву „націократія” і визначався як суспільний лад, при якому владу в державі має нація[48].

Слід зазначити, що теорія українського націоналізму, в цілому, розрізняла площину способів та методів реалізації владних повноважень (політичний режим) та принципів організації державної влади (форма правління). Проте, дуже часто у працях діячів ОУН ці моменти тісно переплетені між собою, а тому виокремити чітку концепцію політичного режиму та побудови державно-владного механізму є досить важко.

Таким чином, аналізуючи оунівські джерела, ми дійшли висновків, що під „суспільним устроєм”, очевидно, слід розуміти політичний режим, який визначався як „націократичний”. Сучасна політична теорія розрізняє демократичний, авторитарний та тоталітарний режими. Аналіз праць діячів ОУН стосовно питання „націократії” дозволяє зробити висновки, що остання не підпадає під жоден з визначених режимів, а є специфічною формою, яка містить елементи усіх трьох.

Концепція політичного режиму майбутньої держави, запропонована Організацією, була кардинально новою та несхожою на інші до того часу існуючі в Україні. Не можна її назвати також запозиченою як з огляду на тісний зв’язок з українською дійсністю, так і враховуючи момент критики оунівцями поширених тоді демократичної, фашистської, нацистської, соціалістичної теорій суспільства. З огляду на те, навіть не вдаючись до аналізу змісту теорій ОУН, вже сам факт новизни, оригінальності, а також завершеності „форми” дозволяє віддати їм належне.

У Проекті конституції, підготовленому М.Сціборським у 1939р., зазначалося: „Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою держа­вою, устрій якої базується на засадах націократії”. Слід сказати, що саме М.Сціборському належить провідна роль в розробці теорії „націократичної” держави. Під останньою він розумів владу нації в державі, яка опирається на організовану і солідарну співпрацю всіх „соціяльно-корисних верств”, об’єднаних, відповідно до їх суспільних і професійно-виробничих функцій, в представницьких органах державного управління[49]. Аналогічне трактування, ми зустрічаємо у „Політичній програмі ОУН” (1939р.)[50]. Серед теоретиків ОУН(б) найвагоміший вклад щодо розробки питання „націократії” вніс Д.Мирон.

Основними принципами націократії, взятими з різних оунівських джерел, можемо вважати: національний солідаризм, професійно-становий поділ, однопартійність, безкласовість, політичний активізм, авторитаризм[51]. Всі вони між собою тісно пов’язані. З одного часто випливає інший, і навпаки. На різних етапах державного життя переважають ті чи інші принципи в організації суспільства. Деякі з них, за умови досягнення певної мети, відпадають.

Одним з найважливіших принципових питань, які визначали сутність пропонованого режиму була проблема суспільної рівності громадян держави. Це питання та його трактування було одним з елементів „націократичної” концепції ОУН(б) щонайменше до 1943р. (ІІІ НВЗ), а у середовищі ОУН(м) навіть до 1947р.

Теоретики ОУН(б) вважали, що всі люди є рівними, коли йде мова про право на інтелектуальний та фізичний розвиток, здобуття освіти тощо. Тому український націоналізм дасть можливість проявити себе усім громадянам і ніхто не буде мати якихось привілеїв. Але разом з тим вони ставили питання: чи всі є однаково корисні для суспільства та нації? Скажімо, оунівець Д.Ткачук вважав, що ні, оскільки не можуть бути рівними, наприклад, робітник, який чесно працює, виховує дітей, та якийсь ледар, розпусник, марнотратник. І, відповідно до різної суспільної корисності громадян, вони повинні мати різні політичні права [52]. В інших працях ми знаходимо думки, що вартість людини в суспільно-державному житті буде визначати її „праця та характер”[53].

Не вписувалася в рамки „націократичного” режиму також демократична виборча система. Оунівці вважали ліберальні ідеали виборів та традиційного формування парламенту, з огляду на різну суспільну користь людей, одними з найгірших. Аргументи була такими: право голосу без достатньої політичної свідомості широких мас призводить до хаосу політичних переконань, не завжди зрозумілих громадянам. Це використовують політики з метою приходу до влади, а потім не виконують волю населення. Невідомий автор документа „За ревізію деяких поглядів” вважали, що загальні вибори неможливі без високої політичної культури громадян. Досягнути ж цього рівня можливо лише через диктатуру націоналізму. ЇЇ першим завданням буде знищити всілякі погляди і думки, які будуть „шкідливі для нації та виховати ціле покоління в націоналістичному дусі”[54]. Щоправда автор чомусь не враховує, що виховання покоління – це 25-30 років, а стільки, виходячи з офіційних позицій ОУН на той час, диктатура не може тривати.

Ще однією „оманою” демократичних виборів вважався принцип рівності голосів виборців. Публіцисти ОУН ставили риторичне запитання: чи має мати рівний голос неосвічена людина і професор університету (наприклад, викладач соціології)? (При цьому вони підкреслювали, що обставини, при котрих обидвоє виховувались, можуть бути тотожні, відмінним чинником могла бути лише працьовитість і сила волі). І давали відповідь, що ні, бо професор „творить напрямні життя, а анафальбет іде у хвості подій на ласку якогось зручного агітатора”. Але найбільшим недоліком є те, що саме більша фізична кількість таких неосвідчених, чи малоосвідчених людей в результаті стає вирішальним чинником. Тому автори були твердо переконані, що увесь комплекс громадянських прав, у тому числі виборче право, повинна мати ініціативна і „заслужена” меншість, а не загал[55].

Зазначимо, що проблема численних вад демократичних виборів у посттоталітарних суспільствах (і не лише) залишається актуальною на сьогоднішній день. Очевидно, тут можливі два альтернативні шляхи: поступовий перехід до демократичної системи, без використання авторитарних методів управління суспільством, або відмови від ліберальних засад його розвитку. Саме останньому варіанту надавали перевагу теоретики ОУН.

Продовжуючи думку щодо суспільної нерівності оунівські автори писали, що так як маси добровільно не погодяться на обмеження своїх прав, то на арену має вийти саме диктатура ініціативної меншості. Стосовно закиду, що остання є протисуспільним явищем, то це твердження вважалося виправданим лише відносно „деяких диктатур”. Скажімо, диктатура окремих суспільних груп вважалася антисуспільною, бо участь у владі залежить від приналежності до класу. Але диктатура націоналістів, переконували автори статті „Підставові засади націоналізму”, стоїть понад класами, це є диктатура групи, до якої кожному є вільний доступ. А критерієм доступу – „суспільна вартість” [56].

Здавалось би, твердження не витримує ніякої критики. Тому що, скажімо, так само можна говорити про диктатуру КПРС в СРСР. Яка теж проголосила себе понад класами і з вільним доступом. За логікою ОУН – це теж мала б бути конструктивна диктатура? Проте, ніби передбачаючи такі закиди, в документі розміщені чіткі інструкції набору членства Організації, які були спрямовані на відбір морально чистих та ініціативних громадян. Хоча, на нашу думку, тут знову рано чи пізно постала б проблема критерію, розв’язка якої постійно наштовхувалася би на суб’єктивний чинник.

Диктатура, йшлося далі у статті, не є чимось протизаконним і може бути одною з форм державного устрою. Для цього необхідно лише в конституції зазначити спосіб призначення (чи обрання) диктатора. На завершення було чітко наголошено: „Український націоналізм передбачає диктатуру одиниці лише на час повстання української держави” [57].

Цей момент викликає ряд запитань. Скажімо, не зрозумілим стає, як же буде надалі з „вартістю” людей? Адже процес перевиховання може тривати десятиліття. Тоді як своїй диктатурі націоналісти відводили значно менший час, за який люди не могли стати „вартіснішими”.

Демократична виборча система побудована на принципах загальних, прямих, рівних виборів була предметом критики з різних позицій. Наприклад, один з провідних діячів ОУН(м) О.Бойдуник, аналізуючи її, дійшов висновку, що дуже часто 51% голосів перемагає проти 49%. І що це є звичайна диктатура „більшості” над „меншістю”, причому більшості на 2%. А це можна назвати диктатурою 2%. Далі автор запитує якщо може бути і є диктатура двовідсоткової більшості над меншістю, то чому не може бути навпаки? І не даючи відповіді продовжує, що саме через це український націоналізм виходить із засад інтересів усього суспільства і рівних прав громадян, які організовані у стани, що взаємодіють між собою та формують представницькі органи влади. Саме це він і називає „національним солідаризмом” як одним із принципів „націократії”[58].

Отже, ще однією ознакою нового режиму мав бути поділ суспільства на стани, відповідно до професій чи занять. Ця ідея була закладена ще в постановах Великого Збору ОУН 1929р. Щоправда, вживалося поняття „виробничі верстви” [59]. Про становий поділ суспільства йшлося і у програмах ОУН(м) 1939, 1947, 1955 років. Деталізація положень знайшла своє відображення в теоретичних розробках провідних членів Організації. Так, неабиякий інтерес викликає проект конституції під назвою „Основи української державності” (1944р.), де значну увагу приділено також питанням суспільного устрою та політичного режиму.

Його автори вважали, що основу людського життя становить праця. Тому і суспільство поділяється, відповідно до характеру праці людей, на окремі групи, які вони назвали станами. На думку авторів проекту, в майбутньому суспільстві мали б функціонувати такі основні стани: а) хліборобський; б) промисловий; в) торгівельний; г) розумової праці; ґ) освіти; д) охорони здоров'я; е) військовий стан; є) державної служби; ж) транспорту і зв'язку; з) духовенство, яке утворює особливу позастанову групу. Причому, належні до всіх станів особи повинні мати однакові громадянські права[60].

Згідно з планами проекту конституції, кожен з станів має свої місцеві (сільські, міські) спілки. Їх очолюють обрані на загальних виборах управи. До функцій останніх належать: професійні, виробничі, побутові, юридично-правової допомоги, культурно-освітні та надання матеріальної допомоги у межах своєї території, а також підготовка та проведення виборів до Національного конгресу станів (НКС).

Станові спілки через свої управи утворюють територіальне станове об'єднання. Воно організовує вибори на визначений законом термін до місцевих органів влади. Проте, не має права втручатися безпосередньо в їх діяльність.

Автори проекту конституції вважали, що саме через участь у станових вічах, у виборах місцевої і законодавчої влади та в плебісцитах реально здійснюється основний принцип демократії – влада народу[61]. Таким чином, станову систему суспільства та формування усіх представницьких органів влади на її основі вони протиставили класичній схемі європейського парламентаризму та загальних виборів.

Член ОУН(м) І.Сагайда був переконаний, що станові організації становитимуть завершені суспільні форми для вирішення різноманітних питань. Це є зручний інструмент для виборів в представницькі органи влади, який віддзеркалює дійсний стан розподілу населення за родами діяльності. В цьому випадку стани до певної міри виконують функції сучасних політичних партій. Але в той же час, як зазначає І.Сагайда, це не профспілка, ані клас, ані партія. Це особлива форма, якої ще не було [62]. З чим ми не можемо не погодитись, тому що пропонована форма мала ознаки як партій, так і профспілок. В той же час, була позбавлена ряду їх функцій.

Оунівці відстоювали думку, що така система українського націоналізму дає рівні умови й шанси для всіх громадян займати найвищі суспільні й державні посади, без огляду на походження та матеріальне становище. Цим, на думку Д.Мирона, новий режим принципово відрізняється від демократії. В „націократії” критерієм оцінки людини і її прав є праця, ставлення до нації-держави, а не приналежність до політичної партії чи матеріальні статки[63]

Теоретично становий поділ суспільства та відповідно до цього формування усіх представницьких органів є можливими. Проте, нез’ясованим залишається момент: хто буде визначати суспільну корисність людини, її відповідність поставленим критеріям? Очевидно, таку функцію мала б виконувати ОУН, а це вже ставить під сумнів об’єктивність критеріїв оцінки. Ще однією проблемою, на нашу думку, є прагнення будь-якої суспільної групи до відстоювання в першу чергу своїх інтересів. Навряд чи станові організації були б винятком з правил. Функціонально вони б не мали суттєвої різниці від політичних партій з усіма негативними наслідками. В першу чергу – міжпартійною боротьбою.

Характеризуючи взаємини між станами, спільними для середовища Організації були думки, що кожен має свою роль та ціну в житті. І хоча певна конкуренція між ними є неминучою, але це є природнім явищем, тому що уникнути змагальності різних суспільних груп не вдасться ніколи. Більше того, у здоровій конкуренції лише примножуються здобутки держави та нації [64]. Головним же, на думку авторів оунівського видання „Сурма”, є те що інтереси окремих станів не є ворожими один до одного, тому що це є рівноправні суспільні групи, які відрізняються одна від одної лише специфікою праці[65].

Діячі ОУН стверджували, що саме в такому соціальному устрої повинні бути зацікавлені більшість верств. Тому що, він побудований на співпраці, гармонії інтересів усіх громадян. Це не класове суспільство як на Заході [66]. Ю.Бойко вказував, що вся конструкція майбутнього українського державного устрою будується на боротьбі з „класовим егоїзмом” [67]. В той же момент воно не буде аморфним, в силу того, що специфіка праці накладатиме відмінні риси на певні категорії його членів (стани) [68]. Насправді ж, на нашу думку, стани за своїм змістом були різновидом виробничих корпорацій, які б відстоювали свої групові інтереси, шляхом широкої участі в органах влади.

Наступною ознакою „націократичного” політичного режиму є монопартійність. Тут аргументація була такою. Громадське й економічне життя населення проходить в рамках станових організацій. В силу того, не може бути в українській державі і виразників класових інтересів – ворожих одна одній політичних партії[69]. У такому суспільстві партії не лише не потрібні, а й не можливі. Організаторську роль партій перебирають на себе стани [70].

У цьому питанні існує суперечливий момент. Заперечуючи потребу партій в житті суспільства, довоєнні програмні документи та праці діячів Організації водночас вказували, що єдиною існуючою політичною силою буде ОУН. Причому, ніде не зазначалося, що вона буде діяти лише на час післяреволюційної диктатури, а потім припинить свою діяльність. Навпаки, їй відводилося місце єдиної спрямовуючої сили, а це дуже схоже на роль КПРС в СРСР, яку так критикували оунівці.

Таким чином, відповідно до націоналістичної доктрини, яка лежала в основі діяльності ОУН, теоретики Організації розробляли концепції політичного режиму майбутньої самостійної держави. В 1930-х роках пропагувалася концепція „націократичної” держави та відповідного авторитарного політичного режиму з проголошеною виключною роллю ОУН в суспільстві, запереченням загальних виборів та суспільної рівності людей.

3.3 Зміна концепції політичного режиму

Незважаючи на розкол 1940р. і поділ на „мельниківців” та „бандерівців”, суспільно-політична думка обох частин ішла в одному руслі, якщо говорити про трактування суті і призначення держави та бачення майбутнього суспільного устрою. Можна погодитися з твердженням В.Маркуся, що „націократія” - це „колективістична теорія суспільства, де людина мала другорядну вартість”[71]. З такими позиціями організований український націоналізм „вирушив у маси” з початком німецько-радянської війни.

Переломним став 1943р. Зміни в програмі ОУН(б), внесені її ІІІ НВЗ стали точкою певних світоглядно-ідеологічних розходжень. Так ОУН(м) залишилися на позиціях станового поділу суспільства і, відповідно, формування представницьких органів влади на основі делегатів станів. Нововведенням в програмах Організації 1947 та 1955рр. були лише моменти визнання політичної опозиції, формування законодавчої влади з представників не лише станового, а й „політичного життя”. Проте, детально не регламентувалося, що це за „політичне життя” і що собою являє політична опозиція? Прямо про діяльність політичних партій у програмах не йшлося [72].

У той же час ОУН(б) внесла суттєві корективи у свою програму. Про причини цих змін ми вже писали, а тепер з’ясуємо, якими були нові теоретичні позиції. У першу чергу слід зазначити, що нова програма бандерівців вже не містила положень про становий поділ. Ще одним принциповим нововведенням, стала теза, що „ідеалом нової суспільності є вільна людина”. Майбутній політичний режим, за який боролася ОУН, названо вже не „націократією”, а спочатку „новим ладом” і згодом в „Уточненнях і доповненнях до програмових постанов...” (1950 р.) – „демократичним ладом”. Цей же документ декларував „свободу політичних і громадських організацій”, що рішуче заперечувалося ще два роки до цього [73].

У „Декларації Проводу ОУН”(1945р.) вказувалося, що ОУН виступає за побудову нового „безкласового суспільства”. В офіційних документах цей термін згадується вперше[74]. Ще один крайовий документ „Резолюція членів ОУН” (1949р.) чітко задекларував, що Організація не вважає себе упривілейованим чинником, і такою, що має право єдиного репрезентанта волі населення, а тому не прагне до монопольного становища в Україні[75]. Таким чином, було відкинуто претензії на особливу привілейовану роль ОУН в державі.

Слід зазначити, що Закордонні Частини ОУН вже на першій Конференції (1947р.) задекларували: зобов’язуючими для них залишаються постанови ІІІ НВЗ. Конференція ЗЧ ОУН 1953р. це підтвердила, додаючи сюди також „Уточнення і доповнення” (1950р.). Хоча в ряді документів зазначається також, що постанови ІІІ НВЗ є обов’язковими і ЗЧ ОУН будуть їх дотримуватися, але лише до наступного Великого Збору, який ці питання перегляне[76].

В деталізації ідеї „безкласового суспільства” активно працювала суспільно-політична думка ОУН в Україні та закордонна „опозиція”. В „Роз’яснення Проводу ОУН на Українських Землях”(1950р.) подавалося розуміння „безкласового суспільства” (основи майбутнього політичного режиму), як такого: „...Без визискувачів і визискуваних, суспільство вільних неексплуатованих селян, робітників і трудової інтелігенції”[77]. Публіцисти вважали, що „експлуататорські класи” можуть зароджуватися як на основі приватної власності, так і націоналізації знарядь і засобів виробництва. А сприяє цьому відсутність політичної демократії та коли владу отримує одна партія. Відповідно, „безкласове сус­пільство” повинно ґрунтуватися на „суспільній і трудовій, власності на засоби виробництва”, з одного боку, та „політичній демократії”, з другого, що мало б виключити можливість зародження „експлуататорських класів” капіталістичного чи більшовицького типів[78].

ОУН в Україні тісно прив’язували демократію лише до громадсько-політичної сфери, тоді як в економічній мало бути дещо по-іншому. Зокрема, заперечувалася недоторканість приватної власності та необмежена вільна конкуренція, як причини зародження класового поділу на майновій основі. Відповідно, щоб усунути класи, потрібно побудувати нову економічну систему, при якій був би справедливий розподіл ресурсів [79].

Безкласове суспільство, йшлося в одній з віднайдених нами в архіві статей на цю тему, не означає, що не буде селян, робітників, інтелігенції. Це значить, що інтереси одних не розвиватимуться за рахунок інших. Причому, безкласовість забезпечуватимуть не тільки закони, але і „повсякчасні корективи державних органів і відповідно поставлене виховання”[80].

Звідси, ми можемо зробити висновок, що „станове суспільство” та „безкласове” – це речі, які лежать в різних площинах. Відповідно, їх не можна порівнювати. Станове суспільство одночасно може бути безкласовим і навпаки. Тут лише потрібно було чітко з’ясувати значення дефініцій – „стан”, „клас”. Цього зроблено не було, що і породило абсолютно безпредметну, на нашу думку, дискусію після війни.

Свого роду підтвердженням наших думок є слова представника ОУН(з) А.Камінського: ОУН визнає класи як функцію суспільної диференціації (професійно-виробничої); що йдеться не про ліквідацію класів, а про усунення політичної, соціальної та іншої дискримінації, яка випливає з визнання привілеїв за даною групою [81].

Хоча, врешті-решт, у 1950-х роках ЗЧ ОУН усвідомили сутність безкласового суспільства в трактуванні крайовиків. Так П.Мірчук, аналізуючи праці публіцистів в Україні, дійшов висновку, що під „класом” вони розуміли упривілейовану певними правовими нормами, політичними стосунками чи господарським станом групу населення, а не як одну з груп процесу економічного життя [82].

Наступною рисою політичного режиму, позиція щодо якого зазнала змін, було питання ролі партій в житті суспільства. Політична думка ішла в руслі „Уточнень і доповнень до програмових постанов” (1950р.). Публіцисти вважали, що монопартійна система у державному житті не відповідає потребам повноцінного і здорового національного розвитку[83]. Неодноразово звинувачений в авторитаризмі С.Бандера писав у статті „До проблеми політичної консолідації” (1946р.), що в державній організації народу має бути вільний розвиток політичних угруповань та здорова конкуренція між ними. Самі ж державні органи, виконуючи свої функції, повинні стояти на понадпартійних позиціях[84].

Хоча, загалом повоєнну позицію середовищ ОУН щодо питання багатопартійності можна окреслити так: намагатися уникнути появи великої кількості партій, але дати свободу їх утворення та діяльності. Вони вважали, що велика кількість партійних груп доводить країну до розрухи через постійну зміну урядів та партійну боротьбу. Подібно трактувалося питання свободи діяльності політичних партій: кожна партія користується свободою, але остання має межі за які не можна виходити. Такими межами є національні інтереси. [85]. Я.Стецько був переконаний, що велика кількість партій абсолютно не свідчить про високий рівень демократії. Показником такого може бути лише реальна участь усіх прошарків населення в представницьких органах [86].

Загалом, усі групи ОУН після війни задекларували, що суспільний устрій повинен бути побудований на демократичних засадах. Проте, розуміли ці засади та глибину їх вкорінення в українську дійсність дещо по-різному. П.Мірчук, даючи відповідь на закиди С.Бандері з боку ОУН(з) у антидемократичності, пише, що дискусія навколо питання демократії розвинулася після Другої світової війни, коли було поставлено вимогу демократизації Німеччини і Італії. Тоді ж було зроблено висновок: ані єдиного універсального розуміння, ані єдиної одностайної форми демократії немає; кожен народ і кожен рух розуміє і застосовує її по-своєму. І що треба відрізняти англосаксонське, французьке, італійське, американське та якесь інше розуміння демократії[87].

П.Мірчук, а, отже, і ОУН(б) визнавали найвлучнішим трактування демократії А.Браєнда. А саме: 1) право кожного громадянина вільно висловлювати свої погляди; 2) право населення усувати уряд, і забезпечення можливості його реалізації; 3) виключно всенародне обговорення встановлення чи зміни конституції; 4) незалежність судів; 5) свобода політичних партій; 6) стійкі та перевірені практикою закони, які відповідають принципам справедливості; 7) відсутність будь-якої дискримінації; 8) свобода вибору місця роботи і законодавче забезпечення прав робітників. П.Мірчук заперечував звинувачення, що Край за демократію, а ЗЧ ОУН – проти. Але демократизм, на його думку, не повинен перетворитися на анархію, де існує можливість безвідповідальності за свої вчинки, які є антисуспільними[88].

С.Бандера та члени ЗЧ ОУН демократію зводили до таких засад: повага до різноманітних форм життя та культур народів, свободи творчої ініціативи громадян та їх вільної діяльності, свобода совісті та релігійних переконань, слова і думки, діяльності професійних об'єднань і політичних партій, рівноправність усіх громадян України. Він писав, що ОУН ще не відстоює якоїсь усталеної форми політичного режиму та форми правління, а залишає це питання відкритим, оскільки назва сама по собі ще не розкриває дійсного змісту держави[89]. На таких же позиціях перебував Я.Стецько, який вказував, що головне „не форма суспільної інституції (держави – А.Р.), а зміст”[90].

Діячі ЗЧ ОУН вважали за необхідне в майбутній державі поєднати принципи свободи людини та політичного плюралізму з обмеженням можливості існування „антинаціональних сил”[91]. Так само було проголошено, що обсяг прав громадян співмірний виконуваним ними обов’язкам. До основних належали: обов’язок праці; обов’язок родини (продовження роду); обов’язок крові (охорони суспільства). Кожна людина, яка ухиляється повністю чи частково від їх виконання – втрачає „співмірну суму суспільних прав”[92].

Крайові матеріали дозволяють зробити висновок, що в принципі позиції ЗЧ ОУН та Організації в Україні збігалися. Член Проводу ОУН в Україні О.Дяків у листі до одного з провідників Закордонних Частин З.Карбовича (Я.Стецька) писав, що демократію потрібно взяти за основу політичного режиму, але потрібно добре продумати конкретну форму демократичного режиму. Бо демократія може призвести як до розвитку і посилення країни, так і до негативних тенденцій, через різноманітні недоліки державної системи та низьку політичну культуру громадян.

Очевидно О.Дяків розумів штучність дискусій та суперечок щодо цього питання. Дослідник А.Русначенко зазначає, що публіцист не бачив відмінностей між своїми поглядами та Я.Стецька у праці останнього „Визвольна політика” [93]. Такі ж думки О.Дяків виклав і в „Листі до друзів за кордоном” (1950р.), який адресувався представникам „опозиції” в ЗЧ ОУН. Він наполягав на тому, що демократію потрібно покласти в основу політичного режиму держави, але з чітко визначеними межами[94].

У віднайденій нами ще неопублікованій статті „Про наш демократизм” О.Дяків детально проаналізував еволюцію ОУН у ставленні до питань демократії і дійшов висновку: ОУН завжди була за добро народних мас, а це є однією з головних рис демократії. Предметом критики були лише певні зразки останньої, а підставами: безсилля демократизму Центральної ради у 1917-1919рр., хиби ліберальної демократії в економічній сфері, зловживання демократичними гаслами більшовиками. Наприклад, західноєвропейський і американський лад, на думку О.Дякова, не є справжнім демократизмом, бо вони допускають визиск однієї групи населення іншою. А тому беручи до уваги риси українського народу та досягнення суспільних наук, продовжував він, після ІІІ НВЗ ОУН окреслила такі основні принципи демократії: 1) „антиімперіалізм” – заперечення національних утисків і поневолення; 2) „безкласове суспільство” – знищення будь-якого визиску людини людиною; 3) „народна влада” – право усіх громадян брати участь у формуванні органів влади; 4) „воля людини” – наявність та дотримання прав і свобод; їх обмеження лише в тому випадку, коли вони використовуються на шкоду народу та є інструментом негативних впливів зовнішніх сил[95].

Безперечним досягненням теоретиків ОУН в Україні було чітке розрізнення демократії, як політичного режиму, та лібералізму, як ідеології. Відповідно до цього, вони відстоювали позиції: влада повинна бути в руках народу – рівних громадян з однаковими правами. Це і є демократія. Натомість, лібералізм – ідеологія, що відстоює погляд на людину, яка має абсолютні політичні, економічні, соціальні свободи і не зв’язана ніякими нормами. А тому ОУН проти лібералізму, але за демократію[96].

Тут же слід зазначити, що оунівський публіцист П.Федун піддав критиці антидемократичні позиції Д.Мирона, заперечив можливість існування в державі однієї політичної сили в особі ОУН, та владотворчу функцію станових організацій. Він був переконаний, що в такому випадку останні стали б таким же знаряддям боротьби за владу які політичні партії[97].

Досить обережно ставився до демократії також В.Кук. У листі до О.Дякова він писав, що виступає за неї, але остерігається, щоб вона не переросла в анархію в усіх сферах суспільно-політичного життя. В.Кук був переконаний: потрібна своєрідна, власне українська демократія, яка б не призводила до розрухи. Що в період збройного повстання і утворення держави необхідна сильна і авторитетна влада, для якої головним буде побудова держави, а не „святі” принципи демократії. В іншому випадку – це буде не демократизм, а безвідповідальність [98].

Отже, ставлення ОУН в Україні до проблеми політичного режиму було таким: за демократичний спосіб формування влади, прав та свобод громадян, але демократія не може бути стихійною; держава має право втручатися у політичне життя народу та коригувати його зміст. Зауважимо, що зародження гуманістичних оунівських ідей саме в Україні є цікавим та неординарним фактом. Влучно підмітила дослідниця Г.Дичковська: „Легко бути гуманістом, сидячи в комфорті і попиваючи каву. Залишатися гуманістом в умовах тотального двостороннього геноциду значно важче”[99].

Таким чином ми бачимо, що поняття демократії отримало, по суті, однакове трактування як на Україні, так і в середовищі ЗЧ ОУН. Діячі Організації вважали, що вона не є ідеалом, кінцевою метою, яку достатньо проголосити, а лише окресленими межами та свободами співіснування елементів суспільства, набором інструментів державної політики. 

В той же час Л.Ребет та його прихильники стали на позиції „безальтернативної демократизації суспільства”. Теоретики ОУН(з) в центр своєї концепції поставили людину, тоді коли ЗЧ ОУН залишилися на позиціях, що центральне місце повинна займати нація, яка дозволить особистості вільно розвиватися але не на шкоду іншим.

Л.Ребет вважав демократію, з її гарантованим правом народів на самовизначення, головною підставою виникнення незалежних держави як основної форми політичної організації народу. Він усе більше схилявся до думки, що демократія зумовить існування політично виробленої української нації, а також відкидав тезу про те, що між демократією і націоналізмом виникне напруження, яке неминуче призведе до гострого конфлікту.

Лідер ОУН(з) щиро вірив у синтез демократичних принципів з постулатами українського націоналізму, передбачаючи майбутній політичний процес таким, що мав обертатися навколо тріади: держава, нація і демократія. Він доводив, що сила демократії та суть її ідей є настільки переможними і офіційно панівними, що демократичність декларують також монопартійні і авторитарні системи[100]. Таким чином ОУН(з) зводили демократію до певного непорушного ідеалу, гарантій найкращого розвитку окремих громадян, а вже через них – усієї нації.

У працях членів ОУН(з) питання демократії дуже тісно переплелося з новим баченням ролі та значення людини. ЇЇ представники вважали, що ІІІ НВЗ в центрі уваги разом з ідеєю нації поставив людину – вільну, з широкими правами і їх всебічним забезпеченням. Д.Ребет у праці „Українська держава в дусі програми ОУН” (1958р.) зазначала, що максимальний розвиток одиниці одночасно сприяє розвитку нації і держави. Але незалежно від цього, наголошувала вона, людина вже є вартістю в собі. Д.Ребет була переконана, що логічним синтезом двох вартостей – нації і людини – є третя сила: демократизм, якому вона відводила роль „впорядковуючого чинника у взаєминах між нацією, державою і людиною”. Автор заперечувала здавалось би класичний постулат націоналізму про перевагу спільних інтересів над інтересами людини і вважала, що під цим криється позбавлення людини усіх громадянських та особистих прав на користь держави[101]. Нагадаємо, що політична думка ОУН(б) до 1943р. стояла на позиціях, що щастя одиниці і її розвиток залежить від долі нації” [102].

 Проте, незважаючи на нововведення, на тверде переконання Д.Ребет, націоналізм не перестав бути націоналізмом. Просто у порівнянні з первісним розумінням нації, як неподільного організму, тепер акцент робиться на її динаміці, вона має бути плюралістичним синтезом усіх її складників [103]. Л.Ребет стояв на схожих позиціях: людина – це абсолютна цінність, достатність сама у собі, і що вона в жодному разі не може бути предметом політичного життя [104]. Такі твердження, на нашу думку, відповідають ліберальним засадам, а не націоналістичним. Член ЗЧ ОУН В.Маркусь зазначав, що націоналізм ОУН(з) – це „радше програма боротьби за визволення і утворення держави”, а не ідеологія [105]. З чим ми не можемо не погодитися.

Проте, А.Камінський був переконаний, що ОУН(з) знайшла чіткий баланс „між автономною свободою одиниці в державі та її (держави) обов’язками супроти неї і степенем втручання державної влади у сферу одиниці та її (одиниці) обов’язками супроти держави”[106].

Але, на нашу думку, такий баланс можна вважати лише ідеалом до якого необхідно прагнути. Чомусь діячі ОУН(з) не враховували егоїстичних рис характеру усіх без винятку людей. Особливо посттоталітарних суспільств, якою була та й залишається Україна, де політична культура, свідомість громадян, практика суспільно-політичного життя, участь населення в інститутах громадянського суспільства, що покликані дійсно забезпечувати здоровий баланс сил та не допустити зловживання владою, були на дуже низькому рівні.

Однозначною проблемою залишалося не вироблення національної ідеї та величезна психологічна та ментальна прірва між населенням Сходу та Заходу України з орієнтацією першого на Росію. В цих умовах чекати від громадян „найвищого ступеня політичної зрілості”, на нашу думку, було марно. Але, очевидно, на такі погляди членства ОУН(з) вплинула закордонна дійсність в частині забезпечення прав та свобод громадян і реальних, а не декларативних принципів діяльності органів влади. Проте, між українським суспільством та зовнішніми впливами на нього в 1940-х роках і „західними демократіями” була, на нашу думку, велика відмінність.

Еволюції у питаннях майбутнього державно-політичного режиму зазнало також середовище ОУН(м). Один з членів – Ю.Пундик писав: досвід німецького і московського тоталітаризму призвів до того, що ОУН відкинула тоталітаризм і стала на позиції „народоправства”. Він був переконаний, що влада повинна віддзеркалювати інтереси народу, а це можливо лише тоді, коли „виходитиме з народу”. В іншому випадку – вона стає узурпатором, який зможе втриматись лише силою [107].

Проте, слід зазначити, що до демократії ОУН(м) теж підійшла з рядом застережень. В цілому, вони збігалися з позиціями ОУН(б). Мельниківці вважали, що людина має права, але і обов’язки не порушувати прав інших та державні інтереси. Тому в здоровому суспільстві людина повинна зректися деяких своїх свобод. Ю.Пундик висловив тезу: кожна політична форма демократії повинна ґрунтуватися на політичних традиціях та рівневі свідомості громадян[108].

Автор мав на увазі рівень політико-правової свідомості населення, основи розвитку громадянського суспільства з усіма можливими важелями впливу на владу, а також початок чітко розроблених процесів реформування економічної сфери, які б не допустили поляризації майнового становища суспільних груп.

Очевидно, початком еволюції програми ОУН(м) слід вважати 1942р., коли за ініціативою О.Ольжича було визначено ставлення до ролі й прав людини в суспільстві, прийнявши як революційне гасло: „Свобода народам! Гідність людині!” [109]. Мельниківці трактували його так: обмеження суспільством свободи людини можливе лише настільки, наскільки не принижує її гідності. Тому на противагу необмеженій ліберальній свободі протиставляється гідність – як точка опори, на якій врівноважуються потреби нації і права окремого громадянина [110].

Поштовху демократизації програми надав, на нашу думку, О.Бойдуник. Його повоєнна концепція „національного солідаризму”, прийшла на зміну „націократії” М.Сціборського. Автор хоч і не відмовився від таких аспектів доктрини як становий поділ суспільства, контроль держави над економічною та соціальною сферами, визнання пріоритету інтересів загалу над одиницею, але вже повністю погоджувався з потребою політичного плюралізму та участі партій у формуванні органів влади („як осередків ґрунтовних політичних знань і здібностей”) [111], впровадження демократичних прав громадян, реалізації принципу стримувань і противаг органів влади та ін.

У 1946р. було проведено конференцію українських еміграційних політичних сил. Умовою консолідації останніх, яку підтримали також представники ОУН А.Мельника, були названі наступні засади: а) життя – на принципах права та християнської моралі; б) засудження будь-яких проявів терору; в) відкидання монопартійних тенденцій; г) визнання свободи думки і слова, критики поглядів тощо. Як наслідок, демократичні зміни були впроваджені у нову програму прийняту у 1947р. Великий Збір ОУН(м) взяв за основу „народовладдя у політичній сфері та солідаризм в економіці”. Подальшим продовженням еволюції була ідеологічна Конференція ОУН(м) 1948р.: за „народовладний устрій, спертий на ідеї свободи людини й солідарності станів”. Але в національному солідаризмі, писав О.Бойдуник, свобода однієї людини обмежена інтересами національної спільноти, в іншому випадку – це було б звичайним поверненням до лібералізму [112]. Тому що вважати, що „одиниця є найвища вартість сама для себе, джерело моралі і етики, є явищем деструктивним для життя і співжиття людських спільнот” [113]. Відповідно, „найвищою вартістю” мельниківці продовжували вважати націю, а не людину.

Подібно членам бандерівської ОУН, група А.Мельника, незважаючи на демократичну еволюцію, все ж залишилися на позиціях потреби диктатури у час революції та можливості обмеження певних свобод громадян. Вони вважали, що це хоча і суперечить народовладдю, але є єдиним виходом. Тому що народ потрібно підготувати перед передачею йому влади. Але авторитарним проводом на початках державності не може бути лише одна ОУН: „Це має бути синтеза всіх кращих політичних сил на базі можливостей вкладу в організацію державного життя” [114]. Отже, як і ОУН(б), мельниківці теж задекларували відмову від особливої монопольної ролі Організації в майбутній державі.

Таким чином, середовища Організації українських націоналістів пройшли етап еволюції від абсолютного заперечення демократії як принципів взаємодії елементів суспільного життя та способу формування влади і до визнання останніх як „найменшого зла для суспільства”. Проте, з рядом застережень і врахуванням національних особливостей українців та традиційних ментально-психологічних проблем переходу від тоталітарного режиму СРСР до демократичного в УССД. Доктрині „націократичної” держави та відповідного авторитарного політичного режиму, після війни прийшла на зміну концепція „поміркованого” демократичного устрою та принципів функціонування державного механізму. „Інтегральний націоналізм” з проголошеною виключною роллю ОУН в суспільстві, запереченням загальних виборів та суспільної рівності людей був замінений „демократичним націоналізмом”. Новий режим мав базуватися на принципах багатопартійності, загальних прямих виборів, дотриманням всіх прав та свобод громадян з боку держави, але, в той же час, межею політичного плюралізму та свободи громадян було проголошено національні інтереси України.

3.4 Способи формування органів влади та їх функції у проектах ОУН(б)

Оригінальними були погляди ОУН на питання формування і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, адміністративного поділу України й інших сфер та елементів державного механізму. Відмінності у позиціях двох середовищ Організації (ОУН(б) і ОУН(м)) ми вважаємо такими, що потребують окремого висвітлення.

На відміну від з’ясованих вже питань ролі та значення держави, суспільного устрою, організація державно-владного механізму не знайшла належного відображення в постановах ІІ Великого Збору ОУН(б) 1940р. Стосовно питань побудови центральної та місцевої влади ми знаходимо тут лише те, що організація держави буде базуватися на основах міцної влади, „однієї політичної організації провідного національного активу” (мабуть, ОУН – А.Р.)[115].

На відміну від офіційних публічних документів оунівські інструкції та матеріали під грифом „таємно”, тобто виключно для внутрішньо організаційного користування, а також теоретичні напрацювання провідних членів дають нам можливість з’ясувати концепцію формування основних державно-владних інститутів та політичного устрою держави.

Член ОУН(б) П.Дужий згадував, що на початку 1940р., після того, як було утворено Революційний Про­від ОУН, з ініціативи С.Бандери було сформовано „Комісію державного планування”, яку очолив доктор В.Горбовий. Її основним завданням була розробка ряду документів де б детально йшлося про організацію усіх механізмів влади та самоврядування, а також принципи та напрямки соціально-економічної політики. Результати роботи цієї Комісії, як стверджував П.Мірчук, відоб­ражені у постановах ІІ ВЗ ОУН, а також в інструкції під назвою „Діяльність і боротьба ОУН під час війни” (1941р.)[116].

Дослідник А.Кентій вказує, що Комісія також займалася підбором кандидатів на посади у майбутній адміністрації України, яка мала постати після вигнання більшовиків. До цієї роботи були спроби залучити декого з мельниківців, але останні відмовилися, зауважуючи, що „недоцільно імпортувати уряд з-за границі”[117].

До сих пір не відомо про документальні результати діяльності Комісії, окрім вже згадуваних матеріалів ІІ ВЗ ОУН та обширної інструкції „Боротьба та діяльність ОУН під час війни”. Частина останньої опублікована у збірнику „ОУН в світлі документів, постанов...”, проте левова частка цього документа не була оприлюднена оунівцями. Як згадує В.Кук документ відображав стратегічні і тактичні цілі ОУН(б) на війну. До таких, зокрема, відносилися – проголошення відновлення держави, створення уряду і місцевих органів влади[118].

Не пізніше жовтня 1940р., у ході всебічної підготовки до антирадянського повстання на ЗУЗ був підготовлений окремий проект адміністративного устрою майбутньої держави. Він опублікований дослідником Д.Вєдєнєєвим.

Це був неповний, судячи зі всього, план адміністративно-державного врядування, у формі тимчасової інструкції щодо структури органів управління, та їх функціонування за умов воєнного часу. Тобто він був покликаний дати вказівки для організації життя на другому етапі боротьби за державність – під час революційного зриву.

Відповідно до документу, основою адміністративного управління мала стати сільська громада. Керівник селищної організації ОУН („станичний”) був зобов’язаний заздалегідь підібрати кандидатури на посади в усі владні установи і підприємства. Зазначалося, що ними повинні бути національно свідомі й „солідні” українці. Необхідно було також утворити міліцейські відділи[119].

Приблизно за такою ж схемою планувалося створення самоврядування у містах. Передбачаючи можливий опір національних меншин, у проекті наголошувалося на утриманні заручників та відстороненні неукраїнського населення від державного управління.

У документі йдеться, що на рівні району, на зборах представників громад, планувалося обрати голову та секретаря районної ради, начальника „Української державної служби безпеки”, а також відповідальних за військові та освітні справи.

Головним елементом обласної керівної ланки мало стати „Обласне політичне управління” з розгалуженою системою відділів діяльність яких планувалося спрямувати на усі сфери життя. Причому, керівники провідних підрозділів (організаційного, безпеки, кримінального, “паспортного”) обов’язково повинні були бути членами ОУН. Особливе місце у структурі самоврядування відводилося Українській державній службі безпеки (УДСБ), яка мала мати представництво у всіх районних центрах.

Документом передбачалося створення судових органів. Так, у структурі обласного суду планувалося створити цивільний, кримінальний, торговельний та сирітський відділи. В документі також йшлося про діяльність „Революційного українського суду для справ політичних” [120].

Вищою адміністративно-територіального одиницею був Край, управлінські органи та правоохоронні структури якого принципово не відрізнялися від обласного рівня. У документі немає згадки про вищі органи державного врядування. Д.Вєдєнєєв вважає, це пояснюється тим, що на той час не було нагальним завдання їхнього формування. Вкрай необхідно було заздалегідь визначити механізм захоплення влади й розбудови апарату на місцях [121]. З чим ми не можемо не погодитися. На початковому етапі основним завданням було утримання влади в своїх руках. Звідси, така велика увага до питань силових структур, до тотального, антидемократичного контролю оунівцями всіх сфер життя. В силу цих моментів документ не можна порівнювати з іншими конституційними актами. Він був спрямований на управління країною в революційний час, а тому більше подібний до нормативних актів про регулювання життя в умовах надзвичайного стану.

Вже згадуваний документ „Боротьба і діяльність під час війни” (1941р.) за своїм змістом та призначенням є подібним до оприлюдненого Д.Вєдєнєєвим. Але він не лише значно детальніше описує кроки побудови та налагодження системи влади.

Зокрема, формування органів державної влади мало розпочатися одночасно з початком збройної боротьби та звільнення території України від московської окупації. ОУН повинна була проголосити відновлення української держави та встановити владу на всіх рівнях. У документі йшлося про два методи побудови державного механізму: а) зверху до низу, („відосередня метода”), коли на відвойованій території організовується центр, який розбудовує адміністративний апарат в різних напрямках; б) знизу до верху, („досередня метода”), коли влада повстає на невеликих відвойованих територіальних одиницях, а потім з них утворюються більші та центральна. Оунівці були переконані, що другий варіант має більше шансів на успіх. Але реалізація як першого, так і другого мала йти, по можливості, паралельно.

Планувалося, що спочатку територіальні одиниці будуть максимально самостійними у вирішенні всіх суспільно-економічних питань. Їх зв’язки як між собою, так і з вищими структурами будуть слабкі.

Місцеве самоврядування виключалося. Керівник тої чи іншої одиниці мав зосереджувати усю владу в своїх руках: політичну, військову, адміністративну і навіть судову. (Зауважимо собі, що в проекті 1940р. судова влада була відокремлена від інших). Лише згодом будуть налагоджені зв’язки між керівниками відповідних ділянок життя і з часом кожна сфера мала бути централізована у відповідному міністерстві, тоді керівник, скажімо, області почне виконувати функції координації, а не безпосереднього управління[122].

Адміністративний поділ території держави мав теж відповідати умовам часу. На початку планувалося залишити вже існуючий, впроваджуючи лише одну нову адміністративну одиницю між районом та областю – округу.

Центром області мало бути місто, яке є ядром для 3-5 районів. Округа повинна була приблизно відповідати західноукраїнському повітові. ЇЇ введення вважалося доцільним через те, що на початку держаного будівництва була потреба децентралізованого управління. Адміністративною одиницею першого ступеня вважалася область, другого – округа, третього – район, четвертого – громада (очевидно, як сільська, так і міська). Для західноукраїнських земель планувалося створити на перехідний період ще одну вищу спільну адміністративну одиницю під керівництвом Крайового Правління, яке підлягатиме центральному уряду. Більше того, в кожній ділянці мали бути застосовані подвійні методи і тактика: окремо для СУЗ і ОСУЗ, та для ЗУЗ. Крайове Правління ЗУЗ мало діяти до часу „врівноваження державної і суспільної структури між українськими землями”[123].

Документ також регламентував розподіл повноважень між адміністративно-територіальними одиницями. Відповідно до завдань та їх складності мав будуватися управлінський апарат. Водночас незважаючи на рівень, керівні пости в організаційній системі усіх ділянок життя мали б бути в руках членів ОУН або симпатиків. Розвиток держави повинен іти виключно в руслі програми Організації. Більше того, її члени повинні стежити за усіма напрямками життя і про помічені відхилення від програми Організації доповідати керівникам [124].

Цей момент ще раз підтверджує початкове прагнення ОУН до монопольних позицій в державі і цілком іде в руслі довоєнних поглядів про тотальність націоналізму в усіх сферах життя. Спроба втілення в життя зазначених інструкцій щодо формування місцевих органів влади відбулася після проголошення Акту відновлення української держави 30 червня 1941р. Про це згадує очевидець подій бандерівець В.Яршан. З його спогадів ми зробили висновки, що оунівці зіткнулися з не передбачуваними труднощами, однією з яких була недостатність кадрів[125].

В опублікованому фрагменті документа „Боротьба та діяльність ОУН під час війни” зазначалося, що державна влада буде організована не за партійним принципом, а на основі авторитетності, особистих і фахових якостей. Це означає, що головою української держави може бути особа, котра користується повним довір’ям українського народу і обрана на загальних виборах. Керівні посади в уряді, призначеному головою держави, повинні були займати люди, які теж користуються авторитетом і, при цьому, відзначаються висо­кими фаховими здібностями. Аналогічний критерій мав бути в основі призначення чиновників усіх рангів[126]. Отже, інструкція передбачала напівреспубліканську президентську форму правління з елементами одноосібної диктатури.

Слід зазначити, що цитований документ відрізняється за своїм характером від внутрішньо організаційної документації, яка не виносилася на загал. Він значно гнучкіше трактує позиції, які викликали спротив та були предметом критики інших політичних середовищ.

Показовим у цьому плані є блок інструкцій внутрішнього користування з пропагандивними вказівками. З них випливає, що з моменту проголошення державності обласні керівники пропаганди повинні були виконати ряд завдань: взяти під свій контроль видавництво; закрити всі книгарні і бібліотеки; провести конфіскацію та знищення „шкідливих” книжок, причому, не лише з державних, а й з приватних бібліотек; чітко визначати зміст та напрямки роботи театрів, кінотеатрів, закладів освіти та виховання; взяти під свій контроль розважальні заклади та усе, що пов’язано з гумористикою, сатирою тощо[127].

З метою масової пропаганди ідей українського націоналізму планувалося в усіх адміністративних центрах створити осередки пропаганди та забезпечити їх усім необхідним для роботи. Для її потреб дозволялася конфіскація автомобілів. У разі потреби дозволялося пропагувати гасла такого типу: „За справедливість для українців”, „один нарід – один провід – одна влада”, „за повну владу українців в Україні” та ін[128].

Такий комплекс заходів однозначно характеризував би майбутню владу як тоталітарну. Очевидно, що він викликав неабиякий спротив і цілком можливо, що це могло би призвести до масової непокори новій владі на СУЗ. А засобів контролю за ситуацією в цих регіонах в ОУН було явно недостатньо. Тому війна та контакти і діяльність на СУЗ внесли свої корективи в програму та численні документи ОУН(б). Самовпевнений та рішучий тон, претензії на виключність були змінені на цілком протилежні гасла та новий план дій. Було кардинально переглянуто напрямки та зміст пропаганди. Про це яскраво свідчать нові інструкції, розроблені після ІІІ НВЗ ОУН. Ідея „вольового націоналізму” віддавалася в жертву, на нашу думку, цілком виправдану, заради головної мети – консолідації українців та здобуття незалежності.

Таким чином, на порядку денному постали зміни до програми, які вніс ІІІ НВЗ ОУН. Як згадує П.Дужий, громадяни СУЗ негативно ставилися до однопартійності[129]. І всілякі пояснення про тимчасовість та перехідність таких заходів населенням не сприймалися. Західноукраїнське суспільство було ментально готове до самостійності та боротьби за неї. Однак на Сході ситуація була зовсім іншою[130].

Показовим в цьому плані є документ опублікований В.Сергійчуком „Розпорядження Командира УПА Клима Савура про встановлення української влади на звільнених від окупантів теренах” (1-го вересня 1943р.). Пропонувалася дворівнева система управління: управи відповідного рівня та ради, які обиралися мешканцями відповідної територіальної одиниці рівним, таємним, загальним, безпосереднім голосуванням. Де управи були виконавчим органом влади, а ради – контрольним, з правом видавати нормативні акти. Щоправда, документ передбачав дуалізм керівництва, так як голова управи був одночасно головою відповідної місцевої ради[131]. Проте, факт зміни поглядів оунівців у напрямку до демократизації принципів формування влади – очевидний.

Тепер з’ясуємо, які були плани щодо утворення та функціонування органів влади після революційних подій, тобто на другому етапі – у період „закріплення держави”. В 1940-1943 роках ОУН(б), на відміну від „мельниківців”, стояла на дещо абстрактних позиціях. Бандерівська концепція побудови апарату управління хоча і дає загальне уявлення, проте, викликає багато запитань, а іноді й заперечень. Цілком можливо, що детально це питання було розроблене „Комісією державного планування”, але матеріали про її діяльність залишаються недоступними.

У багатьох працях членів ОУН зазначалося лише те, що в революційний та пореволюційний час державним режимом буде диктатура. До неї, на думку Д.Мирона, підштовхували внутрішні та зовнішні загрози. Зокрема, геополітичне положення України між Заходом і Москвою, яке вимагало сильної централізованої влади[132]. Політична думка того часу, однак, висловлює пересторогу, що диктатура не може бути довготривалою, щоб не перетворитися на самоціль. Проте, абсолютно нічого не згадується про механізми переходу до постдиктаторського життя.

Д.Мирон писав, що після диктатури в Україні буде „націократичний республіканський устрій”, побудований на таких засадах: єдиної сильної, авторитетної державної влади, а не механічно розділеної; верховного керівництва голови держави, що координує й символізує єдність народу; тривалої виконавчої влади, покликаної головою держави й перед ним відповідальної, а контрольованої представниками народу (мабуть, парламентом – А.Р.); представництва всіх працюючих верств у державних законодавчих органах; однієї світоглядово-політичної організації; незалежності судочинства від адміністративної і виконавчої влади, лише формальне підпорядкування голові держави. Причому, суди повинні виносити вироки в ім’я нації й голови держави.

Отже, в запропонованому проекті Д.Мирона ми бачимо риси авторитарного політичного режиму, але також ознаки республіканської президентської форми правління з поділом влади на три гілки та місцевим самоврядуванням.

Д.Мирон вважав, що законодавча влада повинна складатися не лише з делегатів професійних організацій („хліборобства, промислу, торгівлі, фінансів, публічної роботи, кооперації, церковних організацій, гігієни та народного здоров’я”), але й з представників усіх громадських, освітньо-виховних і культурних організацій та представників політичної думки та ін. [133]. У перехідний час проведення виборів до законодавчих установ мав би підготувати “Державний Уряд”[134].

Якщо з делегатами станів та процедурою їх обрання в представницькі органи зрозуміло все, то нез’ясованим для нас залишається момент щодо „представників політичної думки”: що це за особи, як їх виявити та який критерій чи механізм їх введення до складу законодавчого органу?

Д.Мирон був переконаний, що до парламенту повинні входити також „досвідчені фахові дорадники, державні мужі і люди праці”. Тому він повинен складатися з двох палат: Національної Ради Праці (або Державної Ради Праці), яка б відстоювала інтереси суспільних груп та Державної Ради (або Ради Визначаючих), що мала б формуватися з „старших, досвідчених мужів, яка репрезентувала б національно-державницьку політичну думку”[135]

У працях Я.Стецька йшлося також, що окремо до нижньої палати мали б входити представники ОУН, з метою захисту загальнодержавних інтересів „проти егоїзмів окремих станів”[136].  

Знову ж таки виникає питання: який критерій відбору „мужів”, на який термін, з якими повноваженнями та механізмом взаємодії з іншою складовою парламенту, що мало б входити до повноважень представників ОУН в парламенті?

Д.Мирон лише зазначав, що кандидатури представників верхньої палати мали б висувати „світоглядово-політична організація” (ОУН – А.Р.), органи місцевого самоврядування та голова держави, а обирати – весь народ на загальних, рівних, прямих виборах. Дещо по-іншому трактує це питання Я.Стецько. На його думку, Рада Визначаючих – верхня палата парламенту – буде призначена на 1/3 Головою Держави, 1/3 – Державною Радою Праці, 1/3 – на основі власної квоти. Членство в палаті – до працездатного віку, а критерій відбору – особливі заслуги перед державою, „суворість та простота життя” [137].

 Цілком вірогідно, що розподіл повноважень між палатами мав би відбуватися за класичним зразком двопалатного парламенту. Де б палата „мужів” ратифікувала закони видані нижньою палатою.

Детальніше про особливості інституту президента писав Я.Стецько. За ним Голова Держави мав би бути верховним головнокомандувачем, очолювати виконавчу владу, а також підписувати нормативні акти видані парламентом. Право обирати Голову надавалося парламенту на спільному засіданні двох палат. Після цього він, за згодою законодавчого органу, мав би призначити свого заступника, який би виконував функції голови уряду („визначувати виконавчу владу”). Окрім того, до повноважень Голови Держави мало б входити затвердження членів представницьких інституцій окремих станів [138].

Очевидно, що такі пропозиції щодо формування та діяльності гілок влади є не подібними до існуючої практики. Більше того, схожих позицій в теорії ми теж не зустрічали. З одного боку, голова держави очолює виконавчу владу та асигнує нормативні акти парламенту. Це є ознаками президентської республіки. З іншого – він обирається парламентом (це ознака парламентської республіки), до формування якого теж причетний. Звичайно що ясність щодо цих питань могли б внести детальніше розписані процедури обрання та призначення органів, їх повноваження та ін.

Я.Стецько також був переконаний, що основою адміністративного устрою держави має бути місцеве самоврядування та поділ на „землі”. Де кожна адміністративно-територіальна одиниця („земля”) мала б місцеві виконавчі органи влади та органи місцевого самоврядування. Право призначати керівників місцевих виконавчих органів належали б до повноважень Голови Держави. Взагалі, формування усіх щаблів виконавчої влади мало носити пірамідальний характер. Причому, відповідальність за формування та діяльність управлінського апарату брала на себе ОУН [139]. Звідси випливає, що місцеве самоврядування теж мало б бути підконтрольне державі в особі її Голови. Такі позиції однозначно носять ознаки авторитаризму. Адже незалежне місцеве самоврядування є одним з основних принципів демократичної держави.

Подібно попереднім програмам ОУН(б) постанови її ІІІ НВЗ не окреслюють майбутнього механізму державної влади. Вони лише звертають увагу на питання демократичних умов розвитку суспільства, соціально-економічних аспектів тощо[140]. Недостатню увагу до питань організації державної влади у постановах ІІІ НВЗ А.Камінський пояснює так: такі речі вирішуються з точки зору потреб практичної політики і самого життя. Підхід повинен бути чисто прагматичним, а не теоретично-науковим. Конкретні державно-устроєві питання малися на увазі як самозрозумілі чинники, притаманні демократичним державам [141].

Таким чином, у післявоєнний час ми вже фактично не зустрічаємо напрацювань, присвячених теорії державної влади. Увага була зосереджена на критиці ідей та практики більшовизму, висвітленню питань міжнародної політики та її впливу на долю України, безкорисних дискусіях з іншими емігрантськими групами.

У статті „Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном” (1948р.) С.Бандера писав, що ОУН залишає це питання на час державного будівництва, „коли український народ буде вирішувати його свобідною волею”. Він вважав, що форма держави ще не віддзеркалює її реального змісту. Оскільки в одних країнах з такою самою формою панує свобода, справедливість і добробут, а в інших – гніт, визиск [142].

Подібною була позиція діячів ОУН(з). Якщо ж говорити про погляди членів ОУН в Україні на це питання, то показовою тут є знайдена нами в архіві ще не опублікована стаття „За тип організованої демократії в майбутній незалежній українській державі”(1949р.). Її автором є П.Федун, і у нас є всі підстави вважати, що він відображав спільну позицію визвольного руху в Україні. Опозиціонуючи невизначеному ставленню закордонного середовища ОУН до питання форми влади майбутньої держави автор відразу зазначає: це питання потребує негайного вирішення. В іншому випадку, опоненти вважатимуть ОУН політично не зрілою організацією без чітких рецептів майбутнього.

Аналіз статті дає можливість зробити висновки, що П.Федун пропонував концепцію парламентської демократичної республіки. Він вважав, що закони лише тоді виконуються без відхилень, коли цей процес контролює законодавець. Відповідно, виконавча влада повинна підпорядковуватися законодавчій. Депутатів парламенту слід обирати з представників політичних сил (партій – А.Р.) на загальних, прямих, рівних виборах. П.Федуном пропонувалася пропорційна виборча система. Причому, до участі у виборах допускалися лише ті партії, програми яких не містять антидержавних статей та які зібрали не менше двох мільйонів підписів громадян[143].

Після виборів партії-переможиці зобов’язані в певний термін утворити парламентську більшість, яка розробить „Декларацію єдиної національної політики” та зобов’яжеться її виконувати. П.Федун вважав, що це дасть такі наслідки: будуть чіткі напрямки розвитку держави, які позбавлять труднощів у законодавчій роботі; голова держави одержить право розпуску парламенту, у випадку не сформування більшості та не оприлюднення „Декларації”, і самостійно формувати виконавчу владу до повторних виборів. Реалізовувати політику парламенту мав би уряд, сформований з представників партій, які перемогли, або однієї партії, яка отримала більшість голосів. Причому, парламент не має права висловити вотум недовір’я уряду [144].

Залишається відкритим питання, писав П.Федун, чи парламент буде дво- чи однопалатним. Голова держави має носити назву „Президента України”, бо це відповідає республіканським традиціям [145]. На превеликий жаль, публіцист не висвітлив детальніших повноважень ані голови держави, ані уряду. Не з’ясованим залишилося питання також щодо керівника останнього. Проте, з логіки викладу матеріалу П.Федуном, ми припускаємо, що президент був би носієм обмеженого кола повноважень, які притаманні головам держав у традиційних парламентських республіках.

Отже, проекти ОУН(б) по розбудові адміністративного апарату держави до 1943р. ішли в руслі інструкцій щодо діяльності у період збройної боротьби та першочергових заходів державного будівництва. Досить детально регламентовано структуру та функції місцевих владних структур. Тоді як діяльність центрального апарату в офіційних документах не знайшла належного висвітлення. Праці Я.Стецька, Д.Мирона пропонували по суті „обмеженореспубліканську” президентську форму правління у поєднанні з „націократичним” політичним режимом. Структура та функції державного механізму пропонованого бандерівцями на початку радянсько-німецької війни носили всі ознаки авторитарного. Зміни, внесені ІІІ НВЗ ОУН підкоригували пункти бачення політичного режиму, але не відобразили цілісної концепції організації апарату влади. Фактично відмовилися від розробки цих питань теоретики ОУН за кордоном. Лише праці деяких публіцистів в Україні дають нам можливість простежити хід думок у цьому напрямку. Зокрема, центр ваги був переміщений з голови держави до представницького законодавчого органу. Пропонована структура була наближеною до республіканських європейських традицій.

3.5 Концепції ОУН(м) щодо організації владних інститутів

Значно більший вклад у розробку концепції функціонування державного механізму УССД внесли представники ОУН під керівництвом А.Мельника. Програма ще тоді єдиної Організації прийнята ІІ ВЗ ОУН 1939р. приділяла увагу також питанням майбутнього державотворчого процесу в Україні. Вона декларувала, що на перших двох етапах державного будівництва лише „диктатура Вождя Нації здатна забезпечити державі внутрішню силу та стійкість перед ворогами”[146] .

З програми ОУН(м) 1939р. випливає, що майбутня українська держава мала бути президентською республікою з сильною владою її голови та тоталітарним однопартійним режимом. Проте, як писав О.Бойдуник, „вождівство”, це ще не є „диктатура”, а „диктатура”, ще не є „тоталітаризмом”, принаймні не обов’язково, щоб так було [147]. Твердження, яке, на нашу думку, яскраво відображає хід думок ОУН(м) на початку 1940-х років.

Мельниківці були переконані, що Німеччина переможе, хоча й не без труднощів. І саме останні повинні використати українці. Плани на етапі бойових дій були такими: політично-адміністративні органи держави формуватимуться від народних рад у селах (далі – повітові, обласні) і завершаться Українською Національною Радою як передпарламентом. Порядок повинна оберігати народна міліція. Але провід в жодному разі не повинен давати вказівок про будівництво держави згори, тобто від декларації на зразок ОУН(б). Планувалося створювати органи влади на місцях, а демонструвати їх щойно забезпечивши відповідний силовий захист[148]. Про такі плани ОУН(м) згадував Я.Гайвас.

Дослідник А.Кентій, посилаючись на спогади оунівця У.Самчука, зазначає, що і бандерівці і мельниківці ще до війни готували уряд і основний кістяк адміністрації, планували і генеральні штаби, ухвалювали розпоряження і закони[149].

Подібним до бандерівських „Боротьба та діяльність ОУН під час війни” та „Проекту ОУН про державно-адміністративне врядування України” був віднайдений у архіві документ „До питання організації Української Революційної Державної Влади” (бл. 1942-1944рр.). Це була досить детальна інструкція організації органів влади та місцевого самоврядування. Аналіз документа засвідчує, що система управління на місцях планувалася дворівнева: органи державної влади в особі сільських, селищних, міських, районних, обласних управ з пірамідальним способом підпорядкування; та Українських Національних Рад в тих же адміністративних одиницях, як органів місцевого самоврядування. Причому, керівник (голова) обидвох структур мав бути спільним [150]. Цей момент, а також формування Рад представниками Революційних Проводів (в документі йдеться, що вони є тотожні ОУН), свідчить про традиційний для обох середовищ Організації наголос на максимальній концентрації влади в одних руках під час та після революційних подій. Завданням Проводів мало бути проголошення на відкритих зборах громад української державності та повідомлення про створення Української Революційної Влади в їх особі. Проте, в документі є твердження, що призначення членів Рад буде відбуватися після консультацій з політичними, громадськими, професійними та становими організаціями [151]. Це свідчить про визнання багатопартійності, а також про те, що демократичні тенденції проникнули в середовище ОУН(м) на Україні ще під час війни.

У інструкції йдеться, що завданням Управ та Рад є відновлення соціально-економічного та політично-культурного життя на відповідних територіально-адміністративних одиницях. Слід зауважити, що ніде немає згадок про знищення чи дискримінацію мирного населення інших національностей, а лише: „Усувати від роботи та посад лише тих, хто негативно ставиться до революції, влади, чи був ворогом українства”. Проте, з іншого боку, досить розвинутим передбачався апарат примусу і насильства та його повноваження[152]. А це є свого роду спростуванням закидів мельниківця З.Пеленського на адресу ОУН(б), що останні в подібних інструкціях наділяють силові структури занадто великими правами[153].

Отже, як ОУН(б) так і мельниківці напрацювали інструкції першопочаткових заходів з відновлення базових клітин державно-владного механізму. Слід зазначити, що на відміну від ОУН під проводом С.Бандери теоретикам, які стояли на боці А.Мельника, вдалося розробити та залишити по собі детальні проекти документів та інструкції стосовно організації суспільно-політичного, економічного, культурного життя майбутньої української держави також після її остаточного утвердження.

У 1940р. – у першій половині 1941р. у Празі, провідний діяч ОУН О.Ольжич зосередив навколо себе групу вчених, письменників, діячів мистецтва, „які хоч не завжди належали до лав Організації, творили нові набутки, конкретизуючи, засади українського націоналізму в різних ділянках духового життя”. Це була мельниківська „Комісія державного планування”, завданням якої було підготувати ряд ґрунтовних, науково аргументованих про­ектів перебудови економічно-господарського, культурного та адміністративного життя України в разі утворення самостійної держави[154].

Одним з документів, що теж розроблявся в пакеті інших проектів конституційних законів був „Нарис проекту основних законів(конституції) Української Держави” М.Сціборського (далі – Конституція) (1940р.). За змістом він відповідав усім вимогам актів найвищого рівня. Конституція містила положення, починаючи з встановлення атрибутів держави і завершуючи принципами правового статусу іноземців.

Помітне місце серед статей посідає блок питань присвячений голові держави. Таким мав право бути громадянин „українського походження”, який володіє цивільними і політичними правами, досягнув 35 років. Голову Держави мав обирати Великий Збір Нації у складі Дер­жавного Сойму та Верховної Ради Національної Праці, причому, довічно [155].

Голова реалізовує повноваження через відповідальний перед ним Державний Уряд, який він очолює особисто. Загалом, обсяг повноважень голови держави, за Конституцією, дозволяє зробити висновок про його фактично необмежену владу. Обрання на невстановлений час, вся повнота виконавчої влади, відповідальність уряду лише перед ним, вплив на формування судової гілки, право розпуску парламенту, безапеляційного вето, надання дозволу на арешт парламентарів, контроль за виконанням бюджету, зосередження військової влади, призначення голів місцевих органів виконавчої влади надає йому статусу диктатора, обмежити чи припинити владу якого конституційними методами не можливо[156]. Про це також яскраво свідчать статті Конституції, які регламентують процес формування та діяльності уряду та парламенту.

Зокрема, до складу парламенту – Державного Сойму, входять представники всіх суспільних верств (станів). Процедура виборів послів до Сойму є дворівневою. На першому етапі формуються Виборчі Комісії з представників станів, органів місцевого самоврядування, культурних та інших установ. Вони формують реєстр кандидатів у посли та виносять його на загальні, прямі, рівні вибори громадян конкретного округу. Обраними вважається певна кількість кандидатів, які отримали найбільшу кількість голосів виборців. Детальніше цей процес повинен був регулюватися законом про вибори. Послів обирали на 3 роки, з правом особистої недоторканості. Структура парламенту за конституцією була подібною до сучасних; депутатський корпус поза пленарними засіданнями працював у комісіях і комітетах[157].

Аналіз повноважень парламенту свідчить про позбавлення останнього реальних важелів впливу на виконавчу чи судову владу і, фактично, роль „маріонетки” в руках голови держави та „демократичного фасаду” тоталітарної системи.

Ще однією вищою представницькою установою, передбаченою в Конституції М.Сціборського була Верховна Рада Національної Праці. Вона мала складатися з Мужів Довір’я центральних професійно-станових установ. Її призначенням мало бути спрямування та координація діяльності станових установ. Голова Ради одночасно займав посаду Державного Секретаря Координації Національної Праці. Нагадаємо, що ця установа разом з парламентом обирала Голову Держави. Право скликати та розпускати Раду належить останньому [158]. Знайти подібну інституцію в сучасних політико-правових системах та ще й з такими широкими повноваженнями нам складно.

Ряд статей конституції регламентували роботу органів судочинства. Центральним в системі судової влади мав бути Найвищий Адміністративний Суд. Його повноваження близькі до теперішнього Конституційного Суду України. На випадок спору між судовими та адміністративними установами планувалося створити Найвищий Касаційний Суд. Розгляд судових справ мав бути відкритим. Судді призначалися пожиттєво та складали присягу [159]. Отже, за своєю структурою система судочинства, запропонована М.Сціборським, є подібною до сучасних та могла б претендувати на ефективність роботи якщо б не момент повного контролю за останньою з боку голови держави.

Конституція надавала можливість створення органів місцевого самоврядування на чолі з Краєвими Радами та їх виконавчими органами – Управами. Контроль за діяльністю місцевого самоврядування мали здійснювати Краєві Начальники (голови державних адміністрацій), призначені Головою Держави [160]. Таким чином, місцеве самоврядування було позбавлене самостійності і теж перебувало в залежності від „вождя”.

Ряд статей встановлювали права та обов’язки громадян. Усі оголошувалися рівними перед законами, без будь-яких привілеїв та титулів. Жінки повинні були мати рівні з чоловіками права. Без санкцій „відповідної влади” громадяни не могли бути арештовані чи піддані обшуку. Усі мали право на захист своїх прав у суді. Українська держава зобов’язувалася визнавати свободу сумління та віросповідання, „оскільки вони не йдуть у розріз з добром та мораллю Української Нації”. Проголошувалася свобода праці, проживання та пересування громадян. За винятком обмежень встановлених законом. Видання будь-якої друкованої продукції допускалося лише з дозволу держави[161].

У цілому, аналіз статей присвячених правам громадян дозволяє зробити висновок про їх демократичний характер. Залишається невідомим, яким чином могли реалізовуватися права та свободи у напівтоталітарній [162] державній системі. Ми погоджуємося з думками С.Тарана [163], що форму державного правління, запропоновану М.Сціборським, навряд чи можна охарактеризувати як „республіканську”. За своїм змістом вона скоріше наближалася до „конституційної монархії”. Причому, конституція не накладала суттєвих обмежень на повноваження голови держави, відкидала партійно-парламентарну організацію, місце партій у державних органах мали займати синдикальні організації. Хоча, К.Бондаренко, переконаний, що навпаки „конституція” стала фундаментом, на якому пізніше почала будуватися ідеологія демократичного націоналізму. Просто М.Сціборський вважав, що демократія може бути лише тоді, коли держава може її забезпечити через тимчасовий режим „націократії” [164].

Одним з документів, розроблених „Комісією державного планування”, який дозволяє детальніше проаналізувати зміст та форму майбутньої держави були „Замітки до питання про адміністративний устрій в національній Україні”. Його автори підмітили: система адміністративного управління може бути „бюрократичною”, коли місцеві органи призначаються центральною владою; „демократичною”, коли їх обирає населення; або змішаною, коли адміністративні функції виконують органи, призначені центральною владою, але за участі виборних органів та затверджених центральною владою.

Ми бачимо, що оунівська теорія влади на місцевому рівні не передбачала абсолютно незалежних органів місцевого самоврядування. Як Конституція М.Сціборського, так і „Замітки...” регламентували затвердження керівництва органів самоврядування представником державної влади на місцях. Проте, цей же документ передбачає, що остаточно питання адміністративного устрою повинно вирішувати місцеве населення. Особливо це стосується Східної України. Автори зазначали, що відповідно до особливостей регіонів центральна влада видаватиме окремі акти, які регулювати усі сфери життя[165].

Таким чином, незважаючи на жорстку централізацію влади політика щодо окремих регіонів планувалася досить гнучкою у відповідності до їх господарських, культурних потреб та особливостей. Такі заходи повинні були не поглибити відмінності, а в першу чергу уніфікувати життя регіонів.

Серед документів Комісії, які повинні були окреслити загальні принципи державного життя, привертає увагу концепція діяльності міністерств („Міністерства та їх компетенція”). Творці документа вважали, що в повноваженнях окремих міністерств потрібно розрізняти дві групи: загальні та спеціальні. До загальних належать функції, які належать кожному: а) внутрішня організація, призначення на посади, особистісні, дисциплінарні, господарські (внутрішні) справи та інше; б) підготовка проектів законів, розпоряджень, інструкцій з усіх питань діяльності установи; співпраця міністерств; в) статистика діяльності; г) дозвіл на публікацію тих чи інших видань підлеглими органами. Такі напрямки діяльності будуть притаманні усім структурам уряду. Окремо Комісія розробила детальні інструкції діяльності кожного міністерства, тобто „спеціальну компетенцію” [166]. Їх характеристика дозволяє зробити висновки про усвідомлення оунівцями подвійної природи урядових структур: з одного боку вони є політичними органами, а з іншого – повинні виконувати управлінські функції щодо ефективного ведення діяльності у певній сфері життя держави.

Отже, навіть поверхневий аналіз ряду документів розроблених „Комісією державного планування” наштовхує на висновки, що це повноцінний збірник першочергових конституційних актів та детальних інструкцій на їх виконання. Це доводить, що ОУН була рухом, який поставив собі за мету не лише здобути незалежність, а й наповнити її своїм змістом.

У 1944р. політико-правова думка ОУН(м) підготувала ще один проект конституції держави. Він розроблявся за кордоном групою діячів і враховував нові тенденції, які розпочалися під час війни. Хоча від часу написання Конституції М.Сціборського пройшло лише чотири роки, але відмінності між двома проектами – суттєві.

Документ навряд чи можна назвати підсумком та відображенням поглядів усього середовища ОУН(м), результатом загального обговорення, але основні ним окреслені принципи збігалися із програмою ОУН, прийнятою дещо пізніше на ІІІ ВЗ 1947р. Слід зазначити, що проект конституції хоча досить детально змальовує функціонування владного механізму держави, але не вичерпує усіх питань, які потрібно врегулювати на рівні основного закону. Проте, це жодною мірою не є закидом авторам.

У руслі націоналістичних довоєнних поглядів укладачі проекту зазначали, що республіканська форма правління не є запорукою того, що влада не опиниться в руках узурпаторів або диктатора („як то сталося в СССР, у гітлерівській Німеччині та фашистській Італії”). В той же час є такі монархії, в яких на­селення має максимум громадянських прав і свобод (наприклад Ан­глія, Швеція, Данія). Вони були переконані, що не форма правління, а політичний режим визначають той чи інший обсяг громадянських прав і свобод[167].

Новою була думка, що деспотизм і тиранія суперечать традиціям українського народу, а тому в державі не можливий „самодержавний” голова на чолі. Однопартійний режим діячі ОУН(м) вважали можливим лише в період боротьби за українську державу та підчас її станов­лення. Але відкидали його як форму політичного ладу в „уже усталеній державі”. Це було ще одним принципово новим моментом. Хоча, ніде в конституції не було сказано, яким чином інші партії можуть впливати на формування влади.

У проекті зазначалося, що основним законом повинна бути Конституція, після загального обговорення та затвердження її всенарод­ним таємним голосуванням (плебісцитом). Питання про те, чи голова держави повинен бути спадковим монархом чи обраним на певний термін теж мав вирішувати всенародний плебісцит[168]. Як бачимо, вирішення основних питань майбутньої держави передбачалося здійснювати у формі прямої демократії. Роль ОУН як „єдиної спрямовуючої сили” відкидалася. Інші статті проекту конституції теж відрізняються суттєвою демократичністю порівняно з попередніми здобутками теоретиків і публіцистів ОУН.

Розглянемо основні аспекти формування та діяльності органів влади. У проекті зазначалося, що законодавча влада в державі повинна належати Генеральній Раді (президії) Національного Конгресу Станів (НКС). Вона обирається таємним голо­суванням на пленумі НКС. В свою чергу, депутатів до НКС обирають на визначений зако­ном термін прямим таємним голосуванням на зборах місце­вих станових організацій[169]. Отже, роль станів у формуванні головного представницького органу влади хоча і зменшувалася, але залишилася.

Депутати НКС мають депутатську недоторканість і можуть бути арештованими чи затриманими лише на підставі ухвали Генеральної Ради НКС. Як бачимо, повноваження вирішувати це питання вже не належить голові держави, як у проекті М.Сціборського, а відповідають європейським демократичним традиціям парламентаризму.

За структурою парламент поділявся на комісії та комітети з правом законодавчої ініціативи, якої були позбавлені окремі депутати. На нашу думку, це не можна назвати раціональною нормою. Але проект містив статтю, за якою право подавати проект закону мали місцеві органи влади за умови збору підписів не менше половини населення адміністративної одиниці. Очевидно, внесення цієї норми до проекту було логічним продовженням засад широкої участі населення в управлінні державою, залученості широких верств до обговорення важливих суспільних питань. Це також є ще одним виявом тенденцій до демократизації позицій ОУН(м).

Проте, з іншого боку, обраного керівника органу місцевого самоврядування затверджує крайовий керівник влади. Таким чином, державна виконавча влада залишала за собою важелі впливу на місцеву політику.

Слід зазначити, що законодавчий процес у парламенті, запропонований авторами проекту, так само як і структура законодавчого органу, є, на нашу думку, занадто складними. У процедурі головна законотворча роль відводилася НКС, Сенат наділявся по-суті статусом правового експерта щодо питань відповідності законів конституції, Голові Держави надавалося право вето, яке міг подолати плебісцит[170]. Загалом, законодавча процедура, згідно проекту, повинна була пройти мінімум чотири етапи, а максимум – десять. А це могло затягнути видання закону на тривалий час.

Уже згадуваний сенат мав обиратися зі старійшин Національного Конгресу Станів. Звання і посада кожного сенатора називалися пожиттєвими. Позбавити їх міг лише Найвищий Суд[171]. Залишається незрозумілим, хто та за якими критеріями може бути віднесений до „старійшин”?

У проекті зазначалося: сенат – „найповажніша” установа в державі і виконує функції ради при Голові Держави. Сенат може виступати з особливою думкою перед Генеральною Радою НКС та перед Радою Міністрів. Ним же призначаються Генеральний Прокурор і Генеральний Контролер на визначений законом термін. Таким чином, виконуючи функції верхньої палати парламенту, сенат, в свою чергу, наділений ширшим правовим статусом, має також право дорадчого голосу для виконавчої влади та голови держави. Він ніби стоїть над усіма гілками влади.

За проектом конституції виконавча влада належить Голові Держави. Йому підпорядковується Рада Міністрів (уряд). До його повноважень належить також право амністії (помилування), керівництво збройними силами, призначення Голови Ради Міністрів. Утворений останнім уряд повинен бути затверджений сенатом. Таким чином, в проекті чітко розписані повноваження Голови як керівника виконавчої влади лише щодо призначення керівника уряду. Решта міністрів – компетенція сенату, на який голова держави не має впливу. Нічого не зазначено щодо звільнення міністрів. Лише можемо здогадуватися, що це право належить Голові Держави.

Рада Міністрів є центральним органом виконавчої влади. Окремим міністрам підпорядковуються місцеві органи виконавчої влади. Керівника крайових органів призначає Рада Міністрів, а затверджує Голова Держави. Отже, планувалася чітка схема побудови виконавчої вертикалі[172].

Таким чином, проект конституції передбачав нову процедуру формування органів державної влади та їх повноваження. Відразу зазначимо, що запропоновану форму, на відміну від Конституції М.Сціборського, ми з упевненістю можемо назвати „республіканською”. Про це свідчить поділ влади на три гілки та їх взамообмеження, способи формування представницьких гілок влади усіма громадянами, широкі права місцевого самоврядування та ін. Якщо точніше – це був проект парламентсько-президентської республіки. Основні повноваження щодо формування виконавчої влади належали все ж парламенту. За головою держави залишалося право призначати керівника уряду та право вето законів.

Автори передбачали діяльність ще одного органу – Надзвичайної Державної Ради (яка за своїм складом та повноваженнями нагадує сучасну Раду з питань нацбезпеки і оборони). Вона уповноважена видавати „надзвичайні закони”, які після закінчення надзвичайного стану втрачають свою силу[173].

Проект конституції проголошував непорушність та верховенство законів, а також ряд прав та обов’язків громадян держави. У першу чергу декларувалася рівність усіх перед законом незалежно від національності, мови й віросповідання; відсутність будь-яких станових чи службових привілеїв. Закони держави мали гарантувати недоторканість особи та її житла. Зазначалося, що ко­жен громадянин має повне право висловлювати усно та в пресі свої думки про дії уряду та обговорювати різні явища суспільного життя, якщо це не спрямовано на шко­ду Українській Державі і не йде в розріз з суспільною мораллю[174].

Таким чином, держава залишала за собою право цензури, хоча прямо про це не було сказано. Цікаво, що проект передбачав „сприяння з боку держави творенню нових форм політич­ної думки, спрямованих на користь українського народу, його держави й на добро людства”. Але як вони мали втілюватися у життя (і чи взагалі мали) не було зазначено[175].

Отже, хоча порівняно з попередніми конституційними проектами ми бачимо зміни у напрямку до демократизації, але вони все ще носять половинчастий характер, залишаючи за державою механізми контролю за життям суспільства. Хоча за способом формування органів влади та взаємодії останніх між собою проект пропонує республіканську демократичну форму правління.

Автором ще одного цілісного проекту майбутньої державної системи був О.Бойдуник. Якщо „Націократія” М.Сціборського породження інтегрального українського націоналізму, то „Національний Солідаризм” О.Бойдуника (1946р.) був компромісною системою, яка поєднувала в собі як авторитарні так і ліберально-демократичні елементи. Автор добре обґрунтував питання фахово-станових організацій, тепер вже автономних від держави, існування двох партій, систему народовладдя. До двопалатного парламенту він пропонував обирати представників як станових організацій, так і політичних партій. Причому, право голосу за пропонованих кандидатів мали усі громадяни. Парламент (Національне Зібрання) обирав Голову Держави. Останній формував уряд, відповідальний перед ним або перед законодавчою владою[176]. Отже, О.Бойдуник залишає питання відповідальності уряду відкритим. Дещо пізніше в 1947р. він вже пише: сформований головою держави уряд повинен отримати схвалення парламенту, останній також має право його відкликати шляхом оголошення недовіри[177]. Це свідчить про тенденції поступового перенесення оунівською політичною думкою центру влади від одноособової інституції - голови держави до колективного органу (парламенту).

Наступним етапом в розвитку політико-програмових засад ОУН був ІІІ Великий Збір Українських Націоналістів 1947р., на якому було прийнято нову програму. В ній знайшли відображення ідеологічно-світоглядові зміни в ОУН(м) про які ми вже зазначали[178].

Залишалися норми, за якими суспільство мало поділятися на стани і на їх основі творити представницькі органи влади. Але окрім делегатів станів, до парламенту вже входили представники „політичного життя”, щоправда детальнішого пояснення цього немає. Проте, наступна теза стверджує: „Політичне життя розвивати­меться лінією перемоги тієї чи іншої національно-політичної ідеї, яка свобідно приверне до себе переважну більшість громадян держави”. Отже, можна припустити, що йдеться про багатопартійність і участь в парламенті представників партій.

На чолі держави мав стояти обраний законодавчою владою Голова Держави[179]. Нагадаємо, що у попередній програмі (1939р.) він мав обиратися усім населенням. Таким чином, дана програма центр ваги теж переносить на парламент. А це суттєва відмінність від довоєнних позицій ОУН, коли надвеликі повноваження надавалися „вождю нації”. За Головою Держави Програма залишила, проте, право формувати виконав­чу владу, відповідальну перед ним та парламентом[180]. Тут вже чітко визначено обопільний контроль за діями уряду.

У документі вказано, що основою адміністративного устрою Української Держави будуть „здорові форми самоуправи”, чого не було у попередніх програмах. Подано також перелік прав та свобод громадян: сумління, думки, слова, друку і політичної опозиції в межах правового поля держави. Проголошено рівність всіх перед законом. Немає норм, за якими влада повинна контролювати видавничу діяльність, пресу, кіно тощо. Але вона залишила за собою право контролю за органами освіти та виховання[181].

Про зміну позицій середовища ОУН(м) щодо принципів формування та діяльності органів влади свідчить також публіцистика. Зокрема, З.Городиський майбутню форму правління трактував так: якщо джерелом влади є нація, то цілком логічно, що державний лад має бути народовладний – республіканський. Проте, він не виключав також іншої форми правління. На нашу думку, це є ще одним доказом того, що принциповим для теоретиків ОУН був політичний режим, а не форма правління. У статті публіциста йдеться, що після відновлення державності, нація, загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням сама встановить, який саме державний лад їй потрібен. Насадження форм влади згори вже відкидалося[182].

Подальша демократизація знайшла своє відображення в „Тезах” ідеологічної конференції ОУН (1948р.)[183] рішення якої підсумував О.Бойдуник: ”Ми визнаємо демократію, тобто систему, в якій джерелом влади є народ, що суверенно рішає про свою владу і долю”[184]

 Таким чином, не відкидаючи націоналістичний світогляд, пропонуючи свої оригінальні ідеї формування органів державної влади та самоврядування, ОУН намагалась стати на позиції рівноправності у взаєминах людини та держави. Особливий наголос робився на принципі участі всіх громадян у формуванні органів влади. Хоча за державою і далі визнавалися значні повноваження та права, а також можливість примусового впливу на поведінку людини і інтересах суспільства.

Від 1947р. теоретичні аспекти функціонування державного механізму знову зазнавали певних змін. Показовую тут є стаття відомого еміграційного історика та публіциста, члена ОУН(м) А.Жуковського ”До проблеми націоналістичної державної системи” (1952р.)[185]. Виконавчу владу він передава у руки президента.  Але, вперше в ідейній спадщині ОУН, запропонував систему регіонального представництва громадян в одній з палат парламенту. Тут же, показовим залишається факт незмінності позицій стосовно ролі станових організацій. Це один з тих аспектів, який надає ідеям членів ОУН особливих рис, притаманних лише націоналістичному українському середовищу. Місцеве самоврядування охоплювало за задумом А.Жуковського лише межі району. Починаючи з області все управління перебувало в руках державних органів[186].

Але програма ОУН(м) 1955р. не пішла у напрямку ідей А.Жуковського. Принципово новим у ній стало лише те, що голова держави буде обиратися на загальних, прямих, рівних виборах усіх громадян держави. Він формуватиме виконавчу владу, яка буде відповідальною перед ним та парламентом[187].

Детальніше позицію ОУН(м) другої половини 1950-х років, щодо функціонування держави і суспільства розкриває публіцистика. Найповніше, наголошуючи на найбільш важливих моментах та йдучи в руслі нової програми, писав П.Стерчо. Він зосередив свою увагу на проблемі поєднання безпеки держави та свободи людини. Автор вважав, що для нормального розвитку нації необхідним є як перше, так і друге. Але з іншого боку, дуже часто безпека і свобода суперечать одна одній. Тому в державі як перша, так і остання повинні мати певні межі і не вдаватися до крайнощів.

Основними засобами контролю суспільства над владою у демократичній державі П.Стерчо вважав: 1) періодичні вибори представників станів до законодавчої влади та, відповідно, вплив на обрання членів виконавчої влади. Так населення отримає можливість контролювати діяльність влади і спрямовувати її; 2) свобода слова та можливість публічно критикувати політику уряду; 3) розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади. Цей момент, на думку П.Стерчо, не дасть можливість зосереджувати владу в одних руках і створить механізм противаг її гілок[188].

Таким чином, пропонувався абсолютно демократичний спосіб взаємодії суспільства та влади. Звідси, ми можемо зробити висновки, що повоєнна політична думка ОУН(м) залишилася націоналістичною: відкидала принцип абсолютної рівності та свободи громадян у державному житті, ставила на перше місце інтереси нації, а не окремої людини, але перейшла до демократичних зразків формування органів влади, їх взаємодії та контролю з боку суспільства.

П.Стерчо пропонував двопалатну систему законодавчої влади, а саме: а) палата репрезентантів, обраних на основі загального, рівного, таємного виборчого права та пропорційних виборів із списків політичних партій та організацій; б) друга палата, що повинна складатися із делегатів релігійного, культурного, наукового та професійного життя (представників станів) та існувати постійно. Тільки таким способом, на його думку, можна оминути прийняття рішень на користь однієї чи декількох груп [189].

Голову держави обирають громадяни безпосереднім, загальним, рівним і таємним голосуванням. Він формує та керує „кабінетом” виконавчої влади, який відповідальний перед ним. Голова держави не є відповідальним перед законодавчою владою, але остання контролює бюджетний процес і таким чином впливає на політику уряду. Як бачимо, теоретики ОУН вважали, що прийняття бюджету парламентом та контроль за його виконанням є інструментом впливу на політику уряду.

Судова влада має бути незалежною. Судді різних рівнів повинні бути призначені пожиттєво головами держави, області та повіту за згодою представницьких органів.

Обласні й повітові органи самоврядування повинні формуватися за принципом, що усі питання повинні вирішуватись на найнижчому можливому щаблі, тобто якнайближче до громадян та їх безпосередніх інтересів [190]. Отже, зазначені П.Стерчом принципи є ще одним підтвердженням наближення позицій ОУН(м) до європейських зразків формування адміністративного механізму усіх рівнів.

Таким чином, ми можемо впевнено стверджувати, що ОУН мала розроблену програму формування та діяльності апарату державної влади та усіх його складових. Концепція державного механізму зазнавала змін та еволюції в часі. А також дещо різнилася в середовищі С.Бандери та А.Мельника. Спільним рисами для обидвох рухів на середину 1940-х років О.Бойдуник вважав наступні: 1) нація може жити і розвиватись повноцінним життям лише в суверенній державі[191]; 2) устрій української держави може бути лише „народовладним”, який відповідав би традиції, структурі суспільно-національного організму і психолого-духовному наставленні української нації; 3) форма держави (форма правління) не є дуже важливим питанням[192]. Якщо у повоєнні роки, оунівці перейшли на позиції республіканського демократичного політичного режиму в майбутній державі, то думки щодо конкретної форми правління: президентської, парламентської, змішаної – розходилися. Проте, члени повоєнної ОУН, на відміну від традицій 1930-х років – одноосібного „вождя” нації, більш схилялися до парламентських або змішаних зразків. Зауважимо, що питання устрою фактично не піднімалося. Очевидно, факт унітарної форми майбутньої держави було аксіомою, яка не потребувала жодних аргументацій.



Посилання

[1] Передмова до політичної програми й устрою ОУН (1939р.) // Політична Програма й Устрій ОУН, 1940. – С.9.

[2] Документ без назви // ДА СБУ. – Ф.13. – Спр. №376. – Т. 2. – Арк. 60зв.

[3] Ходак В. Державотворча концепція ОУН (1929-1939рр.) // Галичина. – 1999. - №3. – С.40.

[4] Андрусяк Т. Політична і правова думка українського національно-визвольного руху 40-class=FootnoteNR>[рр. // Республіканець. – 1995. - №1-2. – С.73.

[5] Дві постаті. Одна Ідея. – Париж: Накладом ОУН, 1948. – С.13.

[6] Постанови Великого Збору Організації Українських Націоналістів, що відбувся в днях 28.1. до 2.2. 1929р. // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 - 1955. – С. 4. Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року // Політична Програма й Устрій ОУН, 1940. – С.26-27.

[7] Постанови ІІ (Краківського) Великого збору Організації українських націоналістів // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001.  - Т.8:  40-ті – 80-ві рр. ХХ ст../ Упор. Прим. Т.Гунчака, Р.Сольчаника. – С.12.

[8] Полтава П. Наше вчення про національну державу // Збірник підпільних писань. – Мюнхен: Видавництво „Український самостійник”, 1959. – С.72.

[9] Онацький Є. Основи суспільного ладу. – Буенос-Айрес, 1949. – С.21.

[10] Сурма. Орган Організації Українських Націоналістів. – 1941. – 21 листопада. (ОУНм) – С.21.

[11] Ребет Л. Теорія нації. – Львів: „Державність”, 1997. – С. 73.

[12] Онацький Є. Основи суспільного ладу. – С.21,25.

[13] Ребет Л. Теорія нації. – С.79.

[14] Народ. Нація. Держава. // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 15. – Арк. 765а.

[15] Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

[16] Полтава П. Наше вчення про національну державу // Збірник підпільних писань. – С.72.

[17] Орлик М. Ідея і Чин України. – Київ: Українська видавнича спілка, 2001. – С.87.

[18] Наш погляд на національну державу // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 14. – Арк.5.

[19] Матеріали ІІІ Надзвичайного Великого Збору Організації українських націоналістів (С. Бандери) // Тисяча років української суспільно-політичної думки.  – С.62.

[20] Наш погляд на національну державу. – Арк.5.

[21] Камінський А. Національна держава як основний елемент міжнародного ладу // Український самостійник. – 1958. – Ч.13. – С.19.

[22] Програма ідеолого-політичного виховання кадрів ОУН // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №372. – Т. 14. – Арк.14.

[23] Українська національна державність та  мозаїкові держави на Сході Європи // ЦДАВОВУУ. – Ф.3833. – Оп.1. – Спр.№265. – Арк. 14-18.

[24] Ідея Української Самостійної Соборної Держави // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №372. – Т. 10. – Арк.167-168.

[25] Камінський А. Чи криза нації і національної держави? // Український самостійник. – 1957. – Ч.4. – С.9-15.

[26] Віг-о В. Єдність світу і свобода народів // Визвольна політика. – 1947. – Ч.6. – С.9-17.

[27] Бойко Ю. Проблеми історіософії українського націоналізму. – Б.м., 1950. – С.72.

[28] Стерчо П. До ідеологічних основ Української Держави. – Самостійна Україна. – 1955. – Ч.10-11(89-90). – С.19-24.

[29] Орлик М. Ідея і Чин України. – С.110.

[30] Наш погляд на національну державу. – Арк.6.

[31] Сагайда І. Великі питання. – Регензбург, 1947. – С.101.

[32] Націоналізм та демократизм і лібералізм // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп.1. – Спр. №255. – Арк.32зв.

[33] За ревізію деяких поглядів // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп.1. – Спр. №216. – Арк..90.

[34] Кучер В., Обушний М. Державотворчі погляди Миколи Сціборського // Розбудова держави. – 1998. - №5-6. – С.104.

[35] Меморандум Проводу ОУН до райхканцлера А.Гітлера в Берліні про необхідність утворення незалежної Української держави // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів / Упор. Орест Дзюбан. – Львів, Київ, 2001. – С.72-74.

[36] Панченко О. Лев Ребет: нація і держава, демократія і право. – Гадяч: Видавництво „Гадяч”, 2003. – С.132.

[37] Бандера С. Українська Національна Революція, а не тільки проти режимний резистанс. – С.146.

[38] Вишкільний курс // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 13. – Арк. 87.

[39] Декларація Проводу ОУН після закінчення другої світової війни в Європі // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 - I955. – С.136-137. До справи представництва України в ОН. Становище Проводу ЗЧ ОУН (1955 р.) // Там само. – С. 340-342. Дяків О. Ганьба ХХ-го сторіччя // Ідея і Чин Повна збірка творів. – Нью - Йорк –Торонто – Мюнхен, 1968. – С.338.

[40] Сосновський М. Україна на міжнародній арені 1945-1965. Проблеми та перспективи української зовнішньої політики. – Торонто-Оттава, 1966. – С.51.

[41] Брадович М. Держава без нації. – С.78-79.

[42] Андріївський Д. Міжнародня акція ОУН // ОУН 1929-1954. – С.162.

[43] Орлик М. Ідея і Чин України. – С.111.

[44] Бандера С. Перспективи української національно-визвольної революції. – С. 594-595.

[45] Мардак С. Декілька думок до техніки побудови держави // Розбудова держави. – 1952. – Ч.1(5). – С.14-17.

[46] Орлик М. Ідея і Чин України. – С. 112.

[47] Орлик М. Ідея і Чин України.. – С.90.

[48] Вишкільний курс // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 13. – Арк. 33

[49] Проект Конституції, підготовлений М.Сціборським „Нарис проекту основних законів (Конституції) Української Держави” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7: Документи Комісії Державного Планування ОУН (КДП ОУН.) / Упоряд.: О.Кучерук, Ю.Черченко; Наук. ред. Н.Миронець. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2002. – 208 с.  – С.8, 18-19.

[50] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С.28.

[51] Світогляд українського революційного націоналізму // Державний архів Рівненської області. – Ф. Р – 30. – Оп.2. – Спр.16. – Арк. 52.

[52] Підставові засади націоналізму // ЦДАВОВУУ. – Ф.3833. – Оп. 1. – Спр. №255. – Арк. 185.

[53] Начерк ідеолого-політичного вишколу (1940-1942рр.) // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №255. – Арк. 195.

[54] За ревізію деяких поглядів // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №216. – Арк. 90.

[55] Підставові засади націоналізму. – Арк. 186.

[56] Підставові засади націоналізму // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. №255. – Арк. 186.

[57] Там само. – Арк. 187.

[58] Боярський П. К. Українська внутрішня політика ОУН. – Женева, 1947. – С.60,64.

[59] Постанови великого збору Організації Українських Націоналістів, що відбувся в днях 28.1. до 2.2.1929 р. // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 - 1955. – С.10.

[60] Проект Конституції „ Основи української державності” // Сагайда І. Великі питання. – С.113.

[61] Там само. – С.112-133.

[62] Сагайда І. Великі питання. – С.97.

[63] Орлик М. Ідея і Чин України. – С.114-115.

[64] Сурма. Орган Організації Українських Націоналістів. – 1941. – 21 листопада. – С.4-5.

[65] Проект Конституції „Основи української державності”. – С.132.

[66] Проблема нашого визволення // ЦДАВОВУУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. № 172. – Арк. 180; Диспозиція І // ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп.2. – Спр.6. – Арк.18.

[67] Бойко Ю. Проблеми історіософії українського націоналізму. – Б.м., 1950. – С.51.

[68] Сагайда І. Великі питання. – С.94.

[69] Проект Конституції „Основи української державності”. – С.132.

[70] Сагайда І. Великі питання. – С.97.

[71] Маркусь В. Півстоліття ОУН (1929-1979) // Сучасність. – 1979. - №4. – С.46.

[72] Програма Організації Українських Націоналістів. Затверджена на ІІІ-му ВЗУН, 30.VIII. 1947. – С.5; Програма і устрій ОУН. Затверджені Четвертим Великим Збором Українських Націоналістів в місяці серпні 1955 року. – С.9.

[73] Постанови третього Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в днях 21-25 серпня 1943 р., Про уточнення і доповнення до програмових постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (червень 1950) // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 - 1955. – С.99-112.

[74] Декларація Проводу ОУН після закінчення другої світової війни в Європі // Там само.– С.123.

[75] Резолюція членів ОУН, що зібрались на надзвичайне зібрання 20 травня 1949 року // ДА СБУ. – Ф.13. – Спр. №376. – Т. 4. – Арк. 144-152.

[76] Третя Конференція ЗЧ ОУН (1951 року) // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 - 1955. – С.259.

[77] Роз’яснення Проводу Організації українських націоналістів на українських Землях в деяких ідеологічних, програмових і політичних питаннях (1950) // Сурма. – 1950. – Ч.25. – С.10-12.

[78] Ідея безкласового суспільства // ДА СБУ. – Ф.13. – Спр. №372. – Т.10. – Арк184-185.

[79] Вишкільний курс // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 13. – Арк. 34-35.

[80] Ідея безкласового суспільства в УССД // Там само. – Арк. 9-10.

[81] Камінський А. Соціяльна програма нашого руху // Український самостійник. – 1960. – Ч. 7-8. – С.7.

[82] Мірчук П. За чистоту позицій українського визвольного руху.  – С.20.

[83] Мірчук П. За чистоту позицій українського визвольного руху. – С.44.

[84] Бандера С. До проблем політичної консолідації. – С.28.

[85] До питань стратегії і тактики української революції // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр.№376. – Т.7. – Арк.26. Бойдуник О. 22 січня на тлі внутрішньої політики // За самостійність. – 1948. – Ч.1-2. – С.1-9.

[86] Стецько Я. До минулого немає повороту // Українська визвольна концепція. Твори. – Мюнхен, 1987. – 528с. – Т.1. – С.191.

[87] Мірчук П. За чистоту позицій українського визвольного руху. – С.40

[88] Мірчук П. За чистоту позицій українського визвольного руху. – С.40-44.

[89] Бандера С.  До засад нашої визвольної політики. – С.47,161,79.

[90] Стецько Я. Небезпечні сугестії. – С.21.

[91] Мірчук П. За чистоту позицій українського визвольного руху. – С.52.

[92] О.М. Права людини // Сурма. – 1947. - №6. – С.32.

[93] Русначенко А.М. Народ збурений. – С.383-384.

[94] Лист О.Горнового до друзів за кордоном // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 4. – Арк. 155.

[95] Горновий О. Про наш демократизм // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №376. – Т. 7 – Арк.495-class=FootnoteNR>[6.

[96] П.П. За тип організованої демократії в майбутній незалежній українській державі // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №372. – Т. 11. – Арк. 254.

[97] Там само. – Арк. 266-269.

[98] До „605” // ДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. №372. – Т. 18. – Арк. 74-75.

[99] Дичковська Г. Світоглядні концепції Петра Полтави // Визвольний шлях. – 1995. - №8. – С.981.

[100] Панченко О. Лев Ребет: нація і держава, демократія і право. – С.129-134.

[101] Ребет Д. На перехрестях визвольних змагань / Упорядник О.Панченко. – Гадяч: Видавництво „Гадяч”, 2003. – С.32,26,32,71

[102] Націоналізм та демократизм і лібералізм // ЦДАВОВУУ. – Ф.3833. – Оп.1. – Спр. №255. – Арк. 33.

[103] Ребет Д. На перехрестях визвольних змагань. – С.96.

[104] Панченко О. Лев Ребет: нація і держава, демократія і право. – С.132.

[105] Маркусь В. Півстоліття ОУН (1929-1979) // Сучасність. – 1974. - №4. – С.60.

[106] Панченко О. Держава, право і революція у визвольній концепції А.Камінського. – Гадяч, 2001. – С.51.

[107] Пундик Ю. Питання влади // У полум’ї дружнього слова. – С. 115-117; він же: До ідеологічних питань українського націоналізму // Там само. – С.111; Суворий О. Основи нашої програми // За самостійність. – 1947. - №4. – С.5-8.

[108] Пундик Ю. Український націоналізм. – Париж, 1966. – С.72.

[109] Пундик Ю. Спроба розгляду проблем й ідеології українського націоналізму // У полум’ї дружнього слова. – С.218.

[110] Таран С. Національний солідаризм О.Бойдуника // ОУН: минуле і майбуття. – К.,1993. – С.179.

[111] Там само. – С.181.

[112] Бойдуник О. На переломі. (Уривки спогадів). – Париж, 1967. – С.133-148.

[113] Таран С. Національний солідаризм О.Бойдуника. – С.179.

[114] Пундик Ю. Питання влади // У полум’ї дружнього слова. – С.119-127.

[115] Постанови ІІ (Краківського) Великого збору Організації українських націоналістів // Тисяча років української суспільно-політичної думки. – С.12.

[116] Дужий П. Степан Бандера – символ нації. – С.128-131.

[117] Кентій А. Нариси історії ОУН (1929-1941). – С.124.

[118] Кук В. Відновлення Української Держави (до class=FootnoteNR>[ річчя Акту відновлення Української Держави проголошеного у Львові 30 червня 1941р.) // Національно-визвольна боротьба 20-class=FootnoteNR>[-х років в Україні. Збірка матеріалів Першої наукової конференції. – С.40-41.

[119] Вєдєнєєв Д. Проект ОУН щодо державно-адміністративного врядування України (1940 рік) // Галичина. – 2001. - №7. – С.88-90.

[120] Вєдєнєєв Д. Проект ОУН щодо державно-адміністративного врядування України (1940 рік). – С.89.

[121] Там само. – С.90.

[122] Напрямні розвою і побудови державної влади //  ЦДАВОВУУ. – Ф.3833. – Оп.1. – Спр. №69. – Арк.39зв.-40.

[123] Напрямні розвою і побудови державної влади. – Арк.39.

[124] Там само. – Арк. 39-42.

[125] Яршан В. Державне будівництво в обласній площині // В боротьбі за українську державу. Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни. – С.66.

[126] Боротьба й діяльність ОУН під час війни. Політичні вказівки (травень 1941 р.) // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 - 1955. – С.54.

[127] Пропагандивні вказівки на передвоєнний час, на час війни й революції та на початкові дні державного будівництва. - Б.м., б.р.– С.16-18. 

[128] Там само. – С.18.

[129] Дужий П. Степан Бандера – символ нації. – С.216-217.

[130] Лисенко О. Підсумки Другої світової війни та Україна // Український історичний журнал. – 2005. - №6. – С.47.

[131] Розпорядження командира УПА Клима Савура про встановлення української влади на звільнених від окупантів теренах (1-го вересня 1943р.) // Сергійчук В. Український здвиг: Волинь. 1935-1955. – К., 2005. – С.181-183; ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп.2. – Спр.16. – Арк10.

[132] Орлик М. Ідея і Чин України. – С.112.

[133] Орлик М. Ідея і Чин України. – С. 113.  

[134] Стецько Я. За зміст державного життя // ЦДАВОВУУ. – Ф.3833. – Оп.1. – Спр. №96. – Арк. 93.

[135] Орлик М. Ідея і Чин України. – С.113-114.

[136] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 92.

[137] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 93.  

[138] Там само. – Арк. 93.

[139] Стецько Я. За зміст державного життя. – Арк. 93.

[140] Матеріали ІІІ Надзвичайного Великого Збору Організації українських націоналістів (С. Бандери) // Тисяча років української суспільно-політичної думки.  – С.62.

[141] Панченко О. Держава, право і революція у визвольній концепції А.Камінського. – С.51.

[142] Бандера С. Слово до українських націоналіств-революціонерів за кордоном. – С.79.

[143] П.П. За тип організованої демократії в майбутній незалежній українській державі // ДА СБУ. – Ф.13. – Спр.№372. – Т.11. – Арк.273-284.

[144] Там само. – Арк.285-286.

[145] Там само. – Арк. 286-287.

[146] Політична програма Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року. – С. 29

[147] Боярський П. К. Українська внутрішня політика ОУН. – С.58.

[148] Гайвас Я. Коли кінчалася епоха. – С.31-32.

[149] Кентій А. Нариси історії ОУН (1929-1941). – С.124.

[150] До питання організації Української Революційної Державної Влади // ДА СБУ. – Ф.13. – Спр.№376. – Т.6. – Арк.282-283зв.

[151] Там само. – Арк. 283зв.

[152] Там само. – Арк. 284-285зв.

[153] Пеленський З. Насамперед держава – але яка? – Б.м., 1946. – С.11.

[154] Полікарпенко Г. ОУН під час Другої світової війни. – Б.м., 1951. – С.53-54.

[155] Проект Конституції, підготовлений М.Сціборським „Нарис проекту основних законів (Конституції) Української Держави” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7.– С.9.

[156] Проект Конституції, підготовлений М.Сціборським. – С. 10-14, 17-20.

[157] Там само. – С. 11-13.

[158] Там само. – С. 19.

[159] Проект Конституції, підготовлений М.Сціборським. – С.16.

[160] Там само. – С. 20

[161] Там само. С. 21-22.

[162] Маркусь В. Українські політичні партії на еміграції в 1945-1955 роках // Сучасність. – 1984. - №10. – С.79.

[163] Таран С. Державотворення Миколи Сціборського // ОУН: минуле і майбуття. – К., 1993. – С.115.

[164] Бондаренко К. Генеза ідеології „демократичного націоналізму” // Державність. – 1994. - №1-2. – С.47-48.

[165] Концепція майбутнього адміністративного устрою „Замітки до питання про адміністративний устрій в національній Україні” // Д окументи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.  24-25.

[166] Концепція діяльності міністерств „Міністерства та їх компетенція” // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.7. – С.27.

[167] Проект Конституції „ Основи української державності”. – С. 126-127.

[168] Там само. – С.127.

[169] Проект Конституції „Основи української державності” – С.127-128.

[170] Там само.– С.128-131.

[171] Проект Конституції „Основи української державності” – С.130.

[172] Там само. – С.131.

[173] Проект Конституції „Основи української державності”. – С.131-132.

[174] Там само. – С.120-122.

[175] Там само. – С.113.

[176] Жуковський А. До проблеми націоналістичної державної системи // Розбудова держави. – 1952. – Ч.1(5). – С..3-4.

[177] БоярськийП. Прикра справа // За самостійність. – 1947. - №3. – С.20.

[178] Програма Організації Українських Націоналістів. Затверджена на ІІІ-му ВЗУН, 30. VIII. 1947. – С.4.

[179] Там само. – С.4.

[180] Програма Організації Українських Націоналістів. Затверджена на ІІІ-му ВЗУН, 30. VIII. 1947. – С.4.

[181] Там само. – С.5-6.

[182] Г-ський З. Український солідаризм, нація, Держава і державний лад // За самостійність. – 1947. - №3. – С.11-13.

[183] Інтерв’ю з Осипом Бойдуником (Членом Проводу ОУН та заступником голови Української Національної Ради) // Самостійна Україні. – 1952. – Ч.7-8. – С.6.

[184] БойдуникО. 22 січня на тлі внутрішньої політики // За самостійність. – 1947. - №3. – С.1-9.

[185] Жуковський А. До проблеми націоналістичної державної системи // Розбудова держави. – 1952. – Ч.1(5). – С.1-6. – С.5.

[186] Там само. – С.6.

[187] Програма і устрій ОУН. Затверджені Четвертим Великим Збором Українських Націоналістів в місяці серпні 1955 року. – С.9.

[188] Стерчо П. До ідеологічних основ Української Держави // Самостійна Україна. – 1955. – Ч.10-11(89-90). – С.23.

[189] Там само. – С.24.

[190] Стерчо П. До ідеологічних основ Української Держави . – С.24.

[191] Бойдуник О. Дійсність і наші завдання. – С.10.

[192] Там само. – С.11.