Організаційною основою майбутньої Організації українських націоналістів стали Українська Військова Організація (УВО), Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ), Група Української Національної Молоді (ГУНМ), Легія Українських Націоналістів (ЛУН). Зазначені молодіжні групи з метою об’єднання всіх українських націоналістичних організацій провели у 1927-1928 роках дві підготовчі конференції. Узгодивши ідеологічні та технічні питання, на них було прийнято рішення про скликання Конгресу українських націоналістів. Він проходив з 28 січня по 3 лютого 1929р. у Відні. У конгресі взяло участь 30 представників від українських націоналістичних організацій. Підсумком роботи стало утворення „Організації українських націоналістів”, ухвалення її устрою та програми, обрання керівних органів[1].

У постановах Конгресу було підкреслено, що ОУН будується на засадах всеукраїнства – змагатиме до соборності українських земель; надпартійності, є організацією, яка стоїть вище від партій, бо здійснює не групові цілі, а всього народу; організаційної побудови на провідницькому принципі[2].

Діяльність ОУН стала однією з найяскравіших та найсуперечливіших сторінок українського суспільно-політичного життя ХХ століття. Причинами повстання явища, яке отримало назву „українського націоналізму” та організаційно оформилося в структуру під назвою „ОУН” були: криза демократично-парламентського устрою в Європі, яка підривала престиж демократії серед українського громадянства; прихильність до ревізіоністичних течій Версальської Європи[3]; невдачі визвольних змагань 1917-1920рр. та розчарування в демократичних традиціях старшого покоління; національний та соціальний гніт у Польщі та нищення українства в УРСР[4]; еволюція польської держави від парламентсько-демократичної до „санаційної” диктатури; поява багаточисленних право-радикальних визвольних рухів у Європі[5].

На початок 1930-х років на українських землях під Польщею все напруженішими стають стосунки між легальними партіями (Українське народно-демократичне об’єднання, Українська соціал-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська католицька народна партія та ін.) і підпільною ОУН. Націоналісти рішуче відмовлялися від співпраці з так званим „органічним сектором” в особі вказаних партій (спрямованих на легальну боротьбу без виходу за межі правового поля держави), звинувачуючи їх в „опортунізмі та зраді національних інтересів”. Це був водночас символ конфлікту поколінь в українському русі, що назрівав на рубежі 1920-х і пізніше - 1930-х років.

Як слушно зазначив історик М.Швагуляк, однією з причин кризи українських національно-демократичних сил та радикалізації суспільних настроїв була нездатність випрацювати політичну платформу, що відповідала б умовам напівтоталітарного режиму Польщі та врахувала б кардинальні зміни у політичному житті окремих провідних європейських держав, як і прийдешній злам у міжнародних стосунках на континенті[6]. А розчарування та критика демократичних порядків і системи взагалі було виявом широкої кризи майже світових розмірів[7].

Українські легальні партії відзначалися непослідовністю декларацій та дій. Скажімо, наймасовіша – УНДО, в 1920-х роках вважало, що радянська влада на Наддніпрянській Україні буде перероджуватися і еволюціонувати в бік національної України, що це поважний і далекосяжний етап державності України, але не схвалювало диктаторського режиму. На початку 1930-х воно вже закликало народ протистояти комуністам, які є найзавзятішими ворогами самого існування української нації. На кінець 1930-х років УНДО ставило питання автономії Західної України перед польським урядом. А з початком війни закликало українців стати на захист Польщі[8].

Розбіжності між УНДО та ОУН стосувалися ідейних засад, тактики, ментальності поглядів на устрій майбутньої держави, на демократію і багатопартійність. На противагу тоталітарному націоналізмові ОУН ідеологію УНДО можна окреслити демократичним націоналізмом. У його програмі 1926р. зазначалося: „Як національна партія, підпорядковує вона інтересам нації інтереси поодиноких соціальних верств, станів і окремих земель”. Водночас, УНДО прагнуло до гармонії прав і свобод нації та особи та уявляли політичний режим як парламентську демократію західноєвропейського зразка[9].

Завдання же українського націоналізму, в стисло політичному розумінні, полягало в підготовці та здійсненні, як писав ідеолог ОУН Ю.Вассиян, програми „національної революції, що дасть українській нації міцні форми державного життя”[10]. 

Уже сама назва вказувала, яку ідеологічну основу для руху було обрано. Оунівці вважали, що націоналізми різних країн є явищами аналогічними, бо ставлять націю за головний осередок своїх змагань, але в той же час вони є дуже різні. Бо кожна нація має своєрідні прикмети, іншу історію, відмінну суспільну структуру та природні потреби. Тому кожен націоналізм самостійно шукає розв’язки всіх питань, пов’язаних з проблемами саме його нації і лише в дуже незначній мірі може користуватися досвідом інших[11].

В націоналізмі, йшлося в документах ОУН, потрібно розрізняти три площини: націоналізм – як світогляд; націоналізм – як доктрина; націоналізм – як політичний рух. Лише всі вони разом дають цілісний образ націоналізму, який впроваджуватиме ОУН[12].

Оунівці проголошували себе послідовниками „ідеалістичного” світогляду, як антитезу до матеріалістичної філософії комунізму і до позитивізму. Вважали націю за абсолютну вартість, принципово відкидали інші цінності, що виходять поза межі національного інтересу. В основу визвольної концепції клали програму „революції” та відкидали будь-яку спробу вести українську політику в межах реального укладу сил в СРСР чи Польщі[13].

З самого початку існування, ОУН задумувалася не як партія, а як рух (орден), покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства, оскільки в Україні не було жодної соціальної групи, головною функцією, справою якої було б плекання української національної ідеї[14]. Г.Касьянов вважає, що розгляд „ідеології ОУН” має базуватися на тому припущенні, що вона ніколи не існувала як світоглядний політичний моноліт і поза комплексом основних положень піддавалася різноманітним інтерпретаціям[15].

Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнав беззаперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Англійський дослідник Вільям Г. Сьюел, пишучи про націоналізм як політичний рух, зауважує, що це був твір без автора і виник швидше з вимог та можливостей ще ненародженої ідеології, ніж як результат систематичних інтелектуальних зусиль якогось теоретика[16]. Саме в такому напрямку розвивався український націоналізм: він вже існував у вигляді кількох партій ще до того, як ідеологи спробували сформувати з нього цілісну систему[17].

Як зазначав один з теоретиків ОУН 1940-х років Ю.Бойко, до середини 1920-х ще не було націоналістичної ідеології і світогляду[18]. До цього часу можна говорити лише про перехід „історичного націоналізму поневоленої нації, який був завжди притаманний українцям, в політичний націоналізм”, змістом якого є активне змагання за встановлення суверенного способу буття нації в окремій державі. Кристалізація українського політичного націоналізму з виразними і остаточними цілями – Українська Самостійна Соборна Держава (далі – УССД), відбулася в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. В ті часи була сформульована новітня програма та закладено перші політичні організації для здійснення цілей[19].

Лише в 1920-х роках націоналізм піднісся на рівень філософського усвідомлення цілості життєвих процесів. А в 1930-х, як зазначав Ю.Бойко, світоглядні засади, він приклав до стратегії руху за незалежність і програмових завдань майбутньої держави[20].

В одному з періодичних видань ОУН 1941р. вказувалося: український націоналізм – це ані вигадка однієї особи, ані твір якоїсь групи. Це породження українських відносин, плід історичного процесу. Його джерелами автори статті вважали традиції боротьби українського козацтва, твори Т.Шевченка, Лесі Українки, В.Стефаника, діяльність Революційної Української Партії, загонів Українських Січових Стрільців[21]. Цілком очевидно, що в даному випадку йшла мова про націоналізм як рух за самостійність.

Своїм ідейним натхненником оунівці вважали також І.Франка - „борця за повне й правдиве визволення українського народу з усіх пут”, причому, наголошували на соціально-економічних аспектах його праць, особливо – „Поза межами можливого” (1900р.), а націоналізм йому приписували, скажімо, з висловів типу: „не пора, не пора москалеві й ляхові служить”[22].

Творцем же новітнього українського націоналізму було проголошено М.Міхновського[23]. Дослідник М.Панчук зазначає, що його „Самостійна Україна”(1900р.) та програма ОУН мали такі спільні риси: головна мета української нації – єдина, неподільна, соборна, самостійна держава; шлях здобуття держави – революційна боротьба; авангард боротьби – молодь та „третя” українська інтелігенція; принципи орієнтації руху на власні сили; забезпечення законних прав і „достойного” життя корінної нації на її споконвічній землі[24]. Проте, очевидно такого роду „джерела” мали вплив лише на формування революційної доктрини ОУН, як авангарду боротьби за державність. В той же час, організація зародилася також як рух з повноцінною ідеологією та світоглядом. І, власне, на формування цих площин ОУН мав вплив такий діяч як Д.Донцов. Один з членів ОУН Г.Васькович згадував: „Націоналізм” Д.Донцова мав реальний вплив не лише на виховання кадрів, не лише на програмні положення ОУН (в тому числі й постанови ІІ Великого Збору (1941р.), а й практику діяльності у підпіллі. Ідея нації Д.Донцова стала основною ідеєю визвольного руху[25].

Д.Донцов проповідував соціальну програму з державним втручанням у кожний аспект національного життя. Ставився критично до політичних партій. Росію вважав смертельним ворогом України. У його працях прослідковувалося негативне ставлення до прав нацменшин та антипатія до ліберал-демократії[26].

Разом з тим, як вважав Ю.Киричук, теоретичні постулати Д.Донцова не стали головною ідейною основою ОУН. Він був для оунівців своєрідним „ідеологічним сервісом”. Вони брали з його творчості те, що вважали за доцільне для власних потреб[27]. На думку же Г.Касьянова, з якою ми можемо погодитися, окрім різниці у підходах до тактичних питань, принципових світоглядних відмінностей між ідеологією ОУН 1930-х років та поглядами Д.Донцова не було[28]. Слід зауважити, що прихильність до ідей Д.Донцова виявляла в основному крайова молодь, яка пізніше стала основою ОУН(б). Тоді, коли емігрантське середовище, ОУН(м), особливо після війни протиставляли свої погляди позиціям Д.Донцова. Поет та публіцист, мельниківець Є.Маланюк писав, що останній не створив „ані системи, ані синтези, ані ідеології”[29].

Вплив на формування світоглядних доктрин ОУН мали такі мислителі як Ф.Ніцше, О.Шпенглер, А.Шопенгавер, А.Бергсон, Ж.Сорель, Г.Лебон та ін[30]. Доктрину інтегрального націоналізму, розроблену Ф.Ніцше, М.Барресом, Ш.Моррасом і яку пізніше приписували оунівцям, можна звести до таких основних тверджень: уявлення про націю, як організм, в дослівному розумінні, в якій людина зв’язана з нацією так, як клітина з організмом і поза цим організмом не мала жодного значення; предки та земля визначили індивідуальність людини; кожна нація потребує спільних ідей, символів та одного проводу, який має вимагати підпорядкування всіх, а звідси – ідея національної диктатури, як найбільш доцільної форми правління; національні цілі досягаються шляхом війни, тому пацифізм і демократія є шкідливими; життя є ірраціональним, тому націоналісти ма­ють відкинути логіку та інтелектуалізм, як речі безплідні і нетворчі: рушієм життя є емоції, і вони мають бути вихідною базою для націо­налістів; ідеології та рухи, що підривають монолітність нації, тобто лі­бералізм та демократія, мають бути поборювані безоглядно з усією рішучістю[31]. Як бачимо, простежуються ряд спільних моментів з ідеями публіцистів ОУН 1930-х років.

Але, як цілком слушно зазначає А.Бедрій, бандерівське крило Організації поступово очистило націоналістичну ідеологію від надмірних впливів ідей расизму, містицизму, волюнтаризму, монократизму[32], або, за висловом Я.Стецька, „налетілості”, що помітно у творах вищезазначених авторів[33].

Немає сумніву, що теоретики ОУН послуговувалися також працями перших ідеологів націоналізму Й.Гердера, Д.Мадзіні та ін. Про це писав один з членів ОУН В.Василенко[34].

Серед українських вчених джерелами ідеології та програми руху стали такі праці як „До основ українського націоналізму” С.Рудницького, його ж „Основи землезнання України”, „Теорія нації” С.Старосольського, „Загальна наука політики й права” М.Дністрянського тощо[35].

В той же час предметом критики був „соціалізм” В.Винниченка, М.Грушевського, М.Драгоманова та ін. Саме на нерішучість та „ліві” погляди останніх, оунівці покладали всю вину за поразку революції 1917-1920 років. Націоналісти вважали, що всі „угодові” політичні ходи та заходи не в змозі забезпечити визволення поневоленої нації. Вони, скоріше, деморалізують її і ослаблюють „гін до волі”[36].

Український організований націоналізм не уникнув також запозичень інших рухів. Ю.Бойко писав, що його потрібно поставити в ряді з такими революційно-визвольними націоналістичними організаціями як ірландський „Сін – Фейн”, єгипетський „Вафт” тощо. Вони були предметом вивчення з боку українських націоналістів, особливо їх стратегія і тактика боротьби[37]. І.Лисяк-Рудницький теж вважав, що найбільших родичів українського націоналізму слід шукати серед партій фашистського типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватських усташів, румунської „Залізної Гвардії”, словенських глінківців, польського „Обозу народово-радикальнего” (ОНР) тощо. Натомість він заперечував спорідненість з ідеологіями партій економічно розвинутих і урбанізованих Італії та Німеччини[38].

Не зовсім погоджується з твердженням емігрантського дослідника К.Бондаренко. Зокрема,  він заперечує схожість з „Залізною гвардією”, а також ставить під сумнів „урбанізованість” Італії. К Бондаренко знаходить найбільше спільних рис саме між італійським фашизмом та українським націоналізмом кінця 1920 – 30-х років: філософсько-політичні ультра консервативні течії, авторитаризм, культ держави корпоративного типу. Автор вказав, що М.Сціборський довший час захоплювався фашизмом саме італійського взірця, а тому його доктрина „націократії” мала багато запозичень фашистської ідеології. Проте, К.Бондаренко також зазначив, що під кінець 40-х років все частіше лунали критичні закиди з боку оунівців на адресу політики Б.Муссоліні за „повільне скочування до нацизму”[39].

На спільні риси програми ОУН та ідеології італійського фашизму вказував також дослідник О.Зайцев. Це, зокрема: визнання потреби залізної ієрархічної організації суспільства та підпорядкування всіх приватних, партійних і класових інтересів інтересам батьківщини. Проте, автор вказав також на суттєві, з його точки зору, відмінності: фашизм є ідеологією державної нації, а такою не є Україна, відповідно, український націоналізм є засобом здобуття держави. Інша відмінність випливала з різного розуміння нації і держави. Фашисти вважали, що держава творить націю і без держави немає останньої. В той час, коли українські націоналісти не мали своєї держави, але вірили в існування української нації.

О.Зайцев, цитуючи професора Колумбійського університету (США) О.Мотиля, зазначив, що програма ОУН є певного роду синтезом французького інтегрального націоналізму, італійського фашизму, українського консерватизму та, власне, українського націоналізму. Що такі елементи як органічна нація, всемогутня корпоративна держава, провідна роль селянства спочатку з’явилися в інших ідеологіях, а тому їх можна (підкреслення наше – А.Р.) вважати запозиченими[40].

Один з діячів визвольного руху Л.Шанковський стояв на дещо інших позиціях. По-перше, він рішуче не погоджувався з тим, що ідеологія ОУН є „інтегральним націоналізмом”. Бо останній, на зразок французького руху Ш.Морраса, ставить націю-державу понад усе, дбаючи про її „імперіальні чи національно-державні інтереси”. В той час, коли українець, який ще держави немає, говорить: „Україна понад усе”, то він має на увазі в першу чергу, що така ціль як здобуття держави, повинна ставитись перед українськими патріотами „понад усе”.

Шукання джерел ідеології українського націоналізму в ідеологіях фашизму, нацизму, чи інтегрального націоналізму переконаний, Л.Шанковський, не витримує критики, тому що ці рухи репрезентують імперіалістичні й расистські течії, які діють в індустріально розвинутих державах. Для них націоналістичні гасла служать для підтримки експансії. А українцям – для організації боротьби за здобуття своєї держави. Майже всі лідери ОУН, підмітив автор, були пластунами. Вони краще знали ідеологію Баден-Пауелла й британського скаутінгу, ніж ідеологію фашистів, нацистів[41]. Хоча, Г.Касьянов зазначає: український емігрантський дослідник О.Мотиль вказував, що термін „інтегральний націоналізм” цілком відповідає ідеології ОУН[42].

Останній командир УПА В.Кук заперечуючи запозичення ОУН нацистської ідеології, звернув увагу на те, що в 1929р., коли націоналізм оформився організаційно, націонал-соціалізму ще не було. Гітлерівська Німеччина симпатій в ОУН не викликала, бо нацисти негативно ставилися до всіх народів Східної Європи[43].

Піддали критиці німецьку нацистську ідеологію також Ю.Бойко, О.Ольжич, Є.Онацький та ін. В першу чергу, вони відкидали расові позиції А.Гітлера, називаючи їх залишками ХІХ століття, кон’юнктурність, опортунізм, а також соціалізм у соціально-економічній сфері[44].

Як відомо, в 1920-1930рр. в 17 з 27 країн Європи утвердилися фашистські та напівфашистські режими. Ідеї виключної ролі титульної нації в державі, вождизму, антисемітизму, поляко- і русофобії утворювали деяку спільність між програмами ОУН і нацистською партією[45]. Фашизм в 1930-х роках був популярним в Європі. А.Гітлером часто захоплювалися навіть освічені європейські лідери та відомі політики, не вважаючи це ганебним. Очевидно, що різноманітні ідеї розвитку держави, стратегії і тактики боротьби за незалежність могли бути предметом запозичень теоретиків ОУН, бо це є нормальний природний процес руху інформації. Але це зовсім не означає відданості чужим ідеалам. Вони вбирали лише те, що, на їх погляд піддається найкращому пристосуванню до українських умов. І неодноразово зазначали про неприпустимість механічного перенесення чужих програм на українські землі.

На нашу думку,  незважаючи на схожість деяких моментів ідеології ОУН із європейськими зразками, програмні позиції українських націоналістів були оригінальними та відмінними від інших в багатьох принципових питаннях. Слушно підмітив Г.Касьянов, що приводом для „ідеологічного плямування ОУН ярликами „фашистів” чи „нацистів” стали періодичні спроби діячів Організації налагодити політичну взаємодію з урядами Італії та Німеччини і що можна говорити лише про спільність інтелектуальних джерел зазначених рухів[46].

У кінці 1930-х – на початку 1940-х років джерелами ідеології та світогляду членів ОУН стають вже праці самих її діячів: Д.Андрієвського, Ю.Вассияна, Д.Демчука, З.Коссака, С.Ленкавського, З.Пеленського, М.Сціборського та ін. Плеяда дещо молодших публіцистів: І.Габрусевич, Б.Кравців, Д.Мирон, С.Охримович, Я.Стецько виховувалася у тому числі на їхніх творах.

Як писав провідний повоєнний діяч ОУН О.Бойдуник (П.Боярський), практичні завдання українського націоналістичного руху були в 1930-х роках такі: 1) привернути українству його духовну соборність; 2) переконати маси про необхідність активної визвольної боротьби; 3) всіма засобами поборювати будь-які перешкоди, незважаючи на те, чи вони будуть зовнішніми чи внутрішніми; 4) створити спільний державно-політичний центр, який керував би визвольною боротьбою. І що лише четвертого пункту завдань не вдалося зреалізувати на тому етапі[47].

Більше того, кінець 1930-х – початок 1940-х років став періодом найбільшої внутрішньої кризи з непоправними наслідками для ОУН. Цілком слушно зазначив І.Лисяк-Рудницький, що Друга світова війна – це період найбільшого піднесення і одночасно організаційної та ідейної кризи націоналістичного руху. Автор виділив три групи подій, які мали вирішальне значення для розвитку українського націоналізму в той час: 1) розлам в ОУН; 2) окупація України Німеччиною в 1941-1944 роках; 3) конфронтація з українським Сходом та радянською системою. Відповідно, розкол призвів до взаємного поборювання. Колоніальна політика німців перекреслила зовнішньополітичні концепції руху. А брак відповідей на питання соціально-економічного ладу і тоталітарні риси були перешкодою для його популяризації серед населення Східної України[48].

Говорячи про розбіжності в середовищі ОУН, які призвели до розколу 1940р., А.Камінський виділив два фактори: а) відносини між материком і еміграцією; б) характер політичного профілю націоналістичних формацій в поодиноких фазах їх розвитку. Він вважав, що на зламі 30-х і 40-х років усередині ОУН сформувалися дві психологічно протиставні одна одній сили: прихильники більш зрадикалізованої „зеленої революції” в Краю і більш поміркованої, „пасивної”, „кав’ярняної революції” за кордоном. Це протистояння посилилося людським фактором і амбіціями з одного боку та розбіжностями щодо деяких актуальних питань практичної політики і стратегії боротьби, з іншого[49]. Л.Ребет до факторів, які посилили конфлікт та подальший розкол, відносив також брак спілкування чи комунікації між еміграцією та Україною, а також недостатність еластичності і тонкостей та „парламентарного хисту” в організаційно-процедурній ділянці[50].

Глибинні причини розколів в ОУН шукав дослідник В.Іванишин. У своїй аналітичній праці „Нація, державність націоналізм” він бачив причини розколів ОУН в тому, що історія змусила її бути для українців „всім для всіх”: захистом і опорою, ідеєю і чином, надією і провідником. Саме поліфункціональність, багатоаспектність діяльності, на думку В.Іванишина, зумовили формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденського, партійного, державницького. Орденський був визначальним в 1920-30-х роках. Лідером цієї частини став С.Бандера. Інша група людей, яка складалася переважно з людей старшого покоління, сприймали ОУН в першу чергу як „найвищий витвір українського політичного мислення і дії, а не як суто революційну групу”. Їх лідером був А.Мельник. Перший розкол, підсумував В.Іванишин – наслідок зіткнення цих двох підходів[51].

Офіційною позицією групи С.Бандери щодо безпосередньої причини розколу було твердження про наявність нібито неспростовних доказів, що провідні діячі ОУН Я.Барановський та М.Сеник є агентами польської поліції. Актив поставив вимогу виключити їх з ОУН, а А.Мельник призначив суд, який їх оправдав. Так дійшло до остаточного розриву і Край обрав С.Бандеру новим провідником[52].

У січні 1940р. в Італії відбувається зустріч обох лідерів Організації, але до порозуміння вони так і не дійшли. 10 лютого 1940р. рішуче налаштовані члени ОУН створюють Революційний Провід. На початку квітня цього ж року відбувається Збір ОУН, на якому Провідником було обрано С.Бандеру[53]. В серпні 1940р. С.Бандера оголосив владу А.Мельника неправосильною, а той, в свою чергу, рішенням Головного Революційного Трибуналу у вересні виключив з ОУН С.Бандеру, Я.Стецька, Р.Ярого[54]. У відповідь Революційний Провід у квітні 1941р. скликає ІІ Великий Збір ОУН (далі – ІІ ВЗ ОУН), на якому С.Бандеру обирають Головою Проводу та приймають свою нову програму. Остання більше нагадувала програму практичних дій під час війни і містила менше теоретичних міркувань аніж мельниківська.

Щодо тактичних розбіжностей, то, як пізніше писав П.Мірчук, група С.Бандери стояла на принципах безкомпромісної боротьби за УССД проти будь-якого окупанта, а, отже, і проти Німеччини. А ОУН А.Мельника прибрала ідейно-політичне обличчя міжвоєнної УНДО: усю свою боротьбу вкладала в рамки, дозволені німецькою окупаційною владою, шляхами співпраці з останньою і написанням меморандумів. Причому, в жодному з них не поставивши вимогу визнання УССД[55]. Хоча, як випливало з подальших подій, орієнтувалася на Німеччину до певного часу і ОУН С.Бандери. А тому, мова може йти лише про різне бачення тактики подальшої боротьби і ступеня орієнтації на Німеччину. Про це ми ще будемо писати.

Найбільш реально позицію групи, яка внаслідок розколу оформилася як ОУН – Самостійників-Державників (хоча пізніше відмовилися від цієї назви) відображає віднайдена нами в архіві стенограма наради Проводу ОУН (липень 1941р.). Один з її учасників, провідний діяч ОУН С.Ленкавський визнав: між бандерівцями і мельниківцями немає ідеологічної різниці. Відмінність (в тексті слово „різниця” – А.Р.) лише між провідниками, а також в методах і тактиці боротьби[56]. Зазначимо, що ряд оунівських документів свідчать про постійну наявність внутріпартійних течій та боротьбу між ними. Іноді їх вдавалося гасити, іноді вони призводили до розколів.

Так, в 1941р. в середовищі новоутвореної ОУН(б) виникла „Фракції Непримиримих ОУН”, яка виступила проти Р.Ярого, С.Бандери, Я.Стецька, як „злодіїв, запроданців” і закликала групу А.Мельника приєднуватися до них[57]. Вже у 1942р. через ідеологічно-програмові розходження та ухил „вліво” від С.Бандери відійшла група на чолі з І.Мітрингою (С.Орелюк)[58]. В 1943р. було опубліковано відозву колишніх членів ОУН(б) „До українського громадянства”, спрямовану проти М.Лебедя та його оточення[59]. В 1944р. виникли розбіжності та відокремлення т.зв. „групи Далекого”.

Очевидно, що в таких умовах, коли світогляд членів однієї організації формується в трьох різних середовищах: за кордоном, в концтаборах, в Україні, в бункерах не могло не бути формування відмінних поглядів та позицій на ідеологічні та програмні питання. Новий етап розбіжностей був лише питанням часу. Мельниківцям вдалося вберегти себе від того, на нашу думку, в силу того, що переважна більшість провідного членства перебувала за кордоном, вона була не так добре знайома з ситуацією в Україні, не так підпала під впливи настроїв населення східноукраїнських земель (далі – СУЗ).

Якою ж була позиція щодо конфлікту 1940р. ОУН А.Мельника? Відразу після розколу посипалися емоційні звинувачення в авантюризмі, бунтарстві, прагненні до влади тощо. Офіційна позиція була матеріалізована у двох ґрунтовних описах подій під назвою „Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Яри-Бандери” М.Сціборського (листопад 1940р.), та „Чорна книга бунту” (травень 1941р.)[60]. В одному з періодичних видань ОУН 1941р. йшлося: на думку А.Мельника, молодь, яка в 1939р. потрапила за кордон, повинна була зайнятися науковими студіями та підготовкою до організаційної роботи, щоб, коли прийде час, очолити всі ділянки суспільно-політичного життя в УССД. Але частина молоді вирішила, що „їй не потрібно вчитись, а що вона покликана до політики й керування нацією”[61]. І причиною розколу були не питання ідеологічно-програмового характеру, а особисті амбіції провідників та питання тактики боротьби, яку група С.Бандери уявляла собі як „боєво-терористичну”[62].

Після Другої світової війни коментарі були вже більш зваженими. Процес розколу один з лідерів ОУН(м) В.Мартинець окреслив як розходження через сповідування: бандерівцями „чинного націоналізму”, основні принципи якого розробив Д.Донцов, а мельниківцями – ідеології „організованого націоналізму” Ю.Вассияна, М.Сціборського[63]. Один з найбільш поміркованих і талановитих публіцистів-мельниківців О.Бойдуник причини розколу та наслідки окреслив так: „В революційній організації чи партії існують течії і крила, одне з яких ставить наголос на революційно-політичну акцію, не заперечуючи бойову, а інше крило ставить наголос на революційно-бойову акцію, не заперечуючи політичну. Люди революційно-бойової акції мали перевагу над політичною. Найвиразніше це відчувалося в Краю, де вони мали першенство”[64].

Як бачимо, в аналізі відсутні особистісні звинувачення, автори намагалися дивитися на події під кутом зору загальної оцінки розвитку руху. Сучасний дослідник Ф.Гольчевський не безпідставно вважає, що в кінці 1930-х років просто відбувалася зміна поколінь руху, а з нею і зміна політичної культури, що властиво всім політичним течіям міжвоєнного періоду[65].

І якщо з точки зору розвитку та еволюції політичного руху, яким була ОУН, поділ ми можемо вважати явищем позитивним, оскільки протистояння завжди підштовхує до пошуку способів самоудосконалення, то з огляду на потреби українства розкол ОУН 1940р. і породжена ним взаємна ненависть груп були трагедією в найбільш непідходящий для народу час.

Для нас беззаперечним фактом залишається орієнтація обох груп на використання Німеччини як тактичного „союзника”. Обидві групи планували використати війну останньої проти СРСР як спосіб здобуття незалежності. Для українців це був чи не єдиний шанс в тодішньому укладі сил. „Логічність” неформального союзу з Німеччиною посилював також факт дискусій серед німецького вищого керівництва про можливість автономної „Галицької України”, соборності України тощо[66]. Але однозначної відповіді з боку Німеччини щодо розв’язки українського питання почуто так і не було[67].

Відповідно, подальшою реалізацією стратегії бандерівців стало проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941р. у Львові. ОУН(б) усвідомлювали суто політичне значення Акту, свого роду роль „лакмусового папірця” який мав би змусити німців розкрити карти та справжні наміри. У відповідь – восени 1941р., після взяття Києва нацистськими військами, масові арешти та розстріли бандерівців. Саме з того часу, вважає історик О.Лисенко, вони не мали жодних ілюзій щодо наслідків панування німців і перейшли до нагромадження сил та очікування сприятливих умов для збройного повстання. Мельниківці, здавалося б, також розуміли, що Берлін не бажає бачити Київ рівноправним партнером, однак продовжили співпрацю, сподіваючись „явочним порядком” розбудувати українське самоврядування на місцях і створити передумови для формування апарату майбутньої держави[68].

Оцінити вірність чи хибність задумів обидвох ОУН перед війною є досить складно. Очевидно, критерієм оцінки могло би бути досягнення цілей однією з них. Але мета – УССД – в силу багатьох факторів, залишилася не зреалізованою. Ми можемо сказати лише одне: і бандерівці, і мельниківці були щирими у своїх прагненнях здобути незалежність України і обрані тактики вважали найбільш прийнятними.

Отже, розкол ОУН призвів до утворення двох груп. Фактично, сфера їхньої діяльності та географічне середовище було різним. До групи С.Бандери перейшло більшість членства, яке в основному діяло в Україні. Тоді як на сторону А.Мельника – старше покоління, яке проживало переважно за кордоном. ОУН(б) „отримала” маси та революційність, ОУН(м) фактично позбулася мережі в Україні, але зберегла „ядро” ідеологів та теоретиків. Вже ІІ ВЗ ОУН(б) показав відмінність у підходах до вирішення практичних питань. На відміну від програми мельниківського ІІ ВЗ (1939р.), програма „Краківського збору” групи Бандери основну увагу приділяла проблемі боротьби за незалежність, а не питанням державного життя. Л.Ребет, шукаючи коріння розколу 1940р., згадував, що молодь в Україні мала відповіді на болючі питання дня. Основним серед яких було звільнення України. Державотворча сторона визвольної програми була слабо опрацьована[69]. Дещо пізніше, дійсність СУЗ показала, що має бути концепція не лише боротьби за державу, а й її розбудови.

Тим не менше обидві групи з початком війни були налаштовані все ще досить оптимістично і вирушили похідними групами вслід за німецькими військами на територію Наддніпрянської України.

Саме діяльність похідних груп, метою яких була організація суспільного життя українців на звільнених від радянських військ території, а точніше – їхні звіти, і стали початком змін в ОУН: відходу від авторитарних ідей та демократизації українського націоналізму. У спогадах багатьох учасників похідних груп йдеться про те, що населення СУЗ не сприйняло ідей націоналізму, критично ставилося до ідеологізування суспільного життя, вимагало детальних програм соціально-економічного та політичного ладу тощо[70]. Як наслідок, ОУН постала перед потребою змін та відмови від здавалось би непорушних засад.

Таким чином, постава населення Східної України, брутальна практика німецького націонал-соціалізму стали визначальними факторами для розробки нових засад ідеології та програми. Зміни відбувалися у напрямі до лібералізації: наголошування по-новому на правах особи, відкидання етно- і расової виключності, толерантність до філософського плюралізму, а також спроба сформувати привабливу соціальну і економічну програму. Ця еволюція найбільш повно проявилася у постановах ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН(б) (далі – ІІІ НВЗ ОУН, серпень 1943р.)[71].

  На думку В.Іванишина, на ІІІ НВЗ, коли Провідник і чільні представники середовища ОУН(б) були в концтаборах, взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН[72]. Тобто головна мета – здобуття незалежності України та потреба для цього консолідації усіх сил, без огляду на партійну приналежність, змусили оунівців покласти на вівтар існуючі „авторитарні елементи ідеології з претензіями на виключність”[73].

На думку І.Лисяка-Рудницького, ІІІ НВЗ ОУН висунув такі основні відхилення від ідеології націоналізму: 1) відмова від обов’язкового „ідеалізму” та перехід до політичного плюралізму; 2) визнання рівноправності всіх громадян України, без уваги на етнографічне походження; 3) детальна програма соціально-економічного розвитку, хоча в питанні політичного устрою зміни були не виразні[74].

Але, на нашу думку, вважати нововведення зміною ідеології, очевидно, не можна. На даному етапі доцільно говорити про еволюцію програми та включення демократичних принципів, максимум – видозміну ідеології. Особливість українського націоналізму – в його прагненні до незалежності. Крім того, він наділений рисами, які є спільними для інших „націоналізмів”: в центрі уваги – нація, тобто добро всіх громадян, а не окремих груп. Цього можна досягнути, встановивши певні обмеження на діяльність окремих людей або груп, яка може йти в розріз з інтересами загалу. Проголошення певного спектру прав громадян та демократичний спосіб формування органів влади не був відходом від націоналізму, оскільки це програмні речі, а не ідеологічні. Зміни в середовищі українських націоналістів йшли в унісон з трансформацією ідеології націоналізму ХХ століття – у напрямку до виключення расистських, монопартійних, тоталітарних ідей. Абсолютно усі існуючі повноцінні ідеології та їх різновиди (лібералізму, консерватизму, соціалізму) в різні часи зазнавали змін. В ХХ столітті фактично кожна з них отримала префікс „нео”. Останню ми можемо прикласти також до пропагованих націоналістичних ідей членами ОУН в Україні. Так, певні елементи ідеології зазнали коригування, але видозміна не означає зникнення останньої.

Як писали самі оунівці, коментуючи постанови ІІІ НВЗ, початок Другої світової війни можна вважати завершенням першого етапу боротьби організованого українського націоналізму. Його завданням було встановлення нової національної ідеології, духовного переродження народу. А тепер постала потреба дати відповідь на розв’язок усіх суспільних потреб[75].

М.Прокоп стверджував: „Націоналізм, як ідеологія, в розумінні доктрини, яка визначає націю як вихідну позицію дії і ставить її в центр змагань, далі творив основу мислення ОУН. Але постала різниця поглядів на державно-устроєві питання, на ставлення до демократії, громадянських свобод, світоглядного та політичного плюралізму, до нацменшин та до розуміння ролі ОУН в суспільстві”[76].

Отже, основні зміни до програми та еволюція ідеології відбулися під впливом населення Великої України. Чому так трапилося? Чому саме населення СУЗ, представники якого теж свого часу були засновниками ОУН, холодно поставилося до ідей Організації? На нашу думку, тут свою роль відіграло декілька факторів: пропаганда будь-яких ідей потребує часу і терпіння, а першого в оунівців не було; на Сході була знищена інтелігенція і середній клас, а саме на ті, свідомі верстви, була розрахована програма у першу чергу; демографічна ситуація характеризувалася великою кількістю не українського населення, яке природно, не могло сприйняти багатьох ідей; внаслідок багаторічного сталінського терору громадськість була залякана, про будь-які вияви політичних симпатій не доводилося і говорити, цей страх ще не віджив; певних успіхів досягнула радянська антиоунівська пропаганда і ототожнення ОУН з нацизмом. Навіть в нормальних умовах незалежної держави змінити такі стереотипи та зазначені чинники є досить складно. А про умови, в яких діяла ОУН в період Другої світової війни, не доводиться і говорити.

Мета була визначена, для її досягнення необхідно було завоювати маси, до чого й прагнули похідні групи ОУН. Навіть намагання не вживати на СУЗ терміну „націоналізм” не говорить про відмову від нього. Не вживання терміну „націоналістична ідеологія” не означало, що вона не відображена поміж рядками публіцистичних праць.

Як слушно зазначає дослідник О.Лисенко, ідеологія українського націоналізму (ОУН(б) – А.Р.), яка у багатьох асоціювалася з ксенофобією і насильством, під час війни зазнала істотних трансформацій від звичайного прагнення незалежності до розробки комплексної програми відродження держави[77].

Зосередивши увагу на підпільній боротьбі та пропаганді останньої серед населення, можливо, члени ОУН(б) в Україні дійсно не зважали на ті речі, які несе в собі дефініція „ідеологія”. Цілком вірогідно, що сам термін „ідеологія” та наголос на ньому відлякував населення. А тому в багатьох документах того часу ми зустрічаємо категорію „платформа”. Зокрема, в одному з організаційних вишколів йдеться: мета розпадається на поняття „платформа” і „програма”. Платформа – це загальний образ ідеї, до якої прямує організація, це святість, догма, від якої не відступають. Платформою є здобуття УССД з (підкреслення наше – А.Р.). Програма вказує шлях, по якому організація має дійти до свого ідеалу, з другої сторони, демонструє, який зміст вкладає організація в нього. На противагу платформі, програма не сміє бути догматизована, вона повинна бути зв’язаною з життям і змінюватись із зміною обставин. Вона розробляється в постановах Великих Зборів та Конференцій[78].

На нашу думку, синонімом „платформи” в даному випадку виступає „ідеологія”. Хоча серед архівних матеріалів ми зустрічаємо надзвичайно багато достатньо ґрунтовно опрацьованих видань під назвою „Ідеологічний вишкіл”, де розкривалася суть понять „нація”, „націоналізм”, „державність”, „світогляд”, їх види та видозміни тощо. Це ще раз підкреслює недоречність висловлювань про відмову ОУН в Україні від будь-якої ідеології.

Зміна довоєнних позицій відбувалася також в середовищі ОУН(м). Як згадував провідний діяч ОУН(м) Я.Гайвас, під тиском зовнішніх умов, створених німцями і в співжитті та співпраці з наддніпрянськими елементами, відбувалася переміна поглядів на цілий ряд власних справ. Започаткувала зміни Почаївська конференція ОУН(м) в травні 1942р. На ній же вперше було оголошено потребу масовості революційних зривів[79]. Як бачимо, на даному етапі зміни стосувалися лише тактики революційної боротьби.

Хоча мельниківський рух опору в Україні не був настільки масовим як бандерівський у вигляді УПА, але він все таки існував. Цікавим фактом залишається те, що Східна Україна теж була осередком діяльності ОУН(м), можливо, навіть більше, аніж Західна. Але дійсність СУЗ суттєво вплинула на зміну позицій лише ОУН(б).

Хочемо звернути увагу на ще один момент. Якщо говорити про не виробленість соціально-економічної програми то слід підкреслювати, що мова йде лише про бандерівські частини. Дійсно, програма ІІ ВЗ ОУН (1941р.), якою послуговувалися похідні групи, приділяла цим питанням мало уваги. Мельниківці ж мали, на нашу думку, повноцінну концепцію соціально-економічного розвитку держави. Вона була відображена і в працях публіцистів (М.Сціборського насамперед), і в програмі 1939р. В архівах ми навіть зустрічаємо пропагандивні матеріали ОУН(б), які були дослівною копією згаданої програми мельниківців в частині соціально-економічної політики.

Як вже зазначалося, проблемою ОУН(б) була розірваність організації на три частини: підпільна діяльність в Україні, перебування членства в концтаборах, діяльність на еміграції. Впливи середовищ не могли не позначитися на еволюції кожної з них (чи відсутності такої). Напрямки змін не збігалися, що переросло у черговий конфлікт і розкол тепер уже в межах ОУН(б).

Події розгорталися наступним чином. З наближенням фронту частина членів ОУН(б), які водночас були діячами Української Головної Визвольної Ради (далі – УГВР), (органу, створеного за ініціативи ОУН в Україні, який проголосив себе понадпартійним і формально перебрав керівництво визвольною боротьбою), таких як В.Охрімович, І.Гриньох, Д.Ребет, М.Лебедь емігрували за кордон. Там до них (до УГВР – А.Р.) приєдналися Є.Стахів, Л.Ребет, Ю.Лопатинський та ін. і було утворено Закордонне Представництво УГВР (далі – ЗП УГВР)[80].

У 1944р. на волю з німецьких концтаборів виходять С.Бандера, Я.Стецько,  І.Кашуба, С.Ленкавський, С.Мудрик та ін., які починають налагоджувати роботу по відновленню діяльності ОУН(б) за кордоном в нових умовах наступу союзних військ та очевидної поразки Німеччини. До кінця 1945р. в усіх трьох окупованих зонах Німеччини вже діяла мережа Організації[81].

Таким чином, в еміграції опинилося дві частини ОУН(б): група колишніх в’язнів концтаборів на чолі з С.Бандерою, які фактично не брали жодної участі в діяльності ОУН під час війни і залишилися на старих довоєнних позиціях, та частина оунівців, котра емігрувала з України під кінець війни, була творцем та послідовником демократичних змін в Організації і представляла Закордонне Представництво УГВР. Ще інша частина членства ОУН – В.Ревак, Б.Левицький, М.Стиранка та І.Майстренко у грудні 1945р. зробили перші кроки для утворення нової партії. Пізніше до них долучився І.Багряний та еміграція з східних областей і розпочалася організація Української Революційно Демократичної Партії. Установчий з’їзд якої відбувся в серпні 1947р.[82].

Подальші зустрічі та узгодження позицій середовища С.Бандери та ЗП УГВР виявили існування двох протилежних концепцій подальшого розвитку визвольного руху. С.Бандера не міг сприйняти глибоких змін програми ОУН(б) у напрямку до демократизації та підпорядкування УГВР як єдиному центру боротьби. В той же час оунівські „реформатори” твердо наполягали на тому, що зміни, внесені Великим Збором ОУН, є обов’язковими до виконання. Максимум, на що погоджувався С.Бандера, так це на те, що програма націоналістів повинна мати два обличчя – одне незмінне – для членів і друге, яке можна змінювати залежно від ситуації у міжнародних відносинах. На його думку, „ідеологічні зміни 1940-х років являли друге обличчя”, тобто були тактичним ходом, відповіддю на антитоталітарні настрої Європи, які не слід сприймати занадто серйозно[83]. Але це була хибна та спрощена думка.

Таким чином, було започатковано неформальний поділ ОУН(б) на три частини: група С.Бандери; оунівці – члени ЗП УГВР; ОУН в Україні. За кордоном розпочався гострий конфлікт між групами, який завершився черговим розколом та організаційним оформленням у 1954р. „ОУН за кордоном” (ОУН(з) на чолі з Л.Ребетом[84]. Назву було взято з метою підкреслити, що Організація оформилася як закордонна частина тієї ОУН на Українських Землях, яка діяла в руслі постанов ІІІ НВЗ в 1940-х – 50-х роках[85].

До остаточного оформлення ОУН(з), як юридично окремої організації, точилися гострі дискусії та суперечки за участю в тому числі й Проводу ОУН в Україні, який виступав у ролі посередника. Ми не будемо зосереджувати увагу на усіх перепитіях партійної боротьби, про це добре написав учасник подій Р.Ільницький (Р.Кричевський, щоправда, член ОУН(з)[86]. Але зауважимо, що на відміну від розколу ОУН 1940р., повоєнні події носили вже характер суперечок про зміст ідеології націоналізму, філософський світогляд членів, а також політичні підстави та засади взаємин між ОУН(б) та УГВР. І хоча платформи кожної групи є достатньо аргументованими, а тому давати оцінку на кшталт: „праві – не праві” вважаємо недоцільним. Але, на нашу думку, позиції, які відстоювали ОУН(з) були відходом від ідеології націоналізму у бік до ліберальних засад в політичній сфері та соціал-демократичних в економічній. Націоналізм у програмі зводився лише до прагнення здобути незалежну державу.

Якщо розмістити три частини колись єдиної ОУН(б) на ідеологічній шкалі у порядку з права на ліво, то на одному фланзі перебували ЗЧ ОУН, по середині – ОУН в Україні і на протилежному (у центрі, з ухилом вліво) – ОУН(з). Ідеологічні та програмні засади останніх ми можемо вважати націоналістичними лише в сенсі їх мети – боротьба за незалежність України. ОУН в Україні відразу почали відігравати роль „арбітра” у боротьбі. Але, як згадує П.Мірчук, „опозиція” представляла на осуд крайовикам абсолютно інші позиції, аніж в еміграції. Зокрема, приховували відвертий марксизм і матеріалізм[87]. Хоча, на нашу думку, такі твердження не відповідають дійсності.  

Предметом критики з боку групи С.Бандери були такі нові аспекти програми ІІІ НВЗ як безкласове суспільство, демократичний устрій майбутньої держави, право членів ОУН визнавати основою ідеології не лише ідеалістичний світогляд. Точилися дискусії навколо колективної форми господарювання на селі, ставлення до нацменшин, зокрема, до російського народу, ролі релігії та церкви тощо. Так як ОУН в Україні визнавала вищезазначені моменти, то автоматично вона ставала стороною в дискусіях. Проте, на відміну від критики на адресу ОУН(з), щодо членів Організації в Україні ЗЧ ОУН обрали виважений тон. Вони подавали це як або узгодження позицій, або інтерпретували праці оунівців в Краю на свою користь. Хоча іноді доходило й до прямих звинувачень.

ЗЧ ОУН не могли сприйняти одну з останніх ролей, яку відвели публіцисти ОУН в Україні ідеології. Причому, на нашу думку, вони недостатньо розуміли глибинні причини таких процесів. П.Мірчук писав, що похідні групи на СУЗ понесли ідеологію націоналізму, але люди їх почали питати про конкретні програмні речі: економіку, політику тощо. На них вони не мали відповіді і відразу проголосили, що націоналістична ідеологія не виправдала себе. Як зазначав П.Мірчук, на закиди, що рухові вистачає програми без ідеології, є відповідь – тільки в своїй самостійній державі, коли члени партії покликані розв’язувати лише біжучі проблеми. Але позбавити ідеології національно-визвольний рух – це означає роззброїти морально цей рух[88]. Подібні думки висловлював також В.Василенко, підкреслюючи, що ідеологічна зброя в умовах підпілля є найголовнішою, бо за допомогою неї ОУН чинить успішний опір ідеологічному наступові більшовиків[89].

Один з провідних членів ОУН в Україні О.Дяків (О.Горновий) у своїй статті „Яка філософія – ідеалістична чи матеріалістична зобов’язує членів ОУН?”, що відображала позицію всього руху писав: „ІІІ НВЗ ОУН прийняв виразну постанову, що ОУН не зв’язує себе жодною філософією, і що тому її члени можуть визнавати як філософський матеріалізм, так і ідеалізм”.

Автор вважав, що не філософія є обов’язковою для членів ОУН, а програма та суспільно-політична ідеологія. А вибір значною частиною членів ідеалістичної філософії – це не переконання про її наукову вищість, а “бажання плекати в наших кадрах на філософському ідеалізмі високоідейне поставлення до життя, миттьовим ідеалізмом виховувати тип людини стальової волі”[90].

Заперечуючи цю думку, члени ЗЧ ОУН вказували: у боротьбі з більшовизмом, який опирається на світоглядні засади марксистського матеріалізму, потрібно стояти на базі певних цілком протилежних світоглядних засад (ідеалістичних, християнських) за принципом: теза – антитеза. Так діяч ЗЧ ОУН В.Плющ, ніби виправдовуючи крайовиків, пише: ідеологію чи ідеологічні засади не слід змішувати з світоглядом (світосприйняттям). Світогляд є категорією філософською, а ідеологія (система ідей) притаманна групі людей, які з філософією нічого спільного не мають. Отже, якщо частини українського визвольного руху в Україні відмовилися від світоглядних, філософських концепцій, то це не значить, що вони не мають ідеології[91].

Проливає світло на причини уваги ЗЧ ОУН до питань ідеології лист С.Ленкавського до В.Кука (1951р.). Ідеолог Закордонних Частин зазначає: світоглядна неясність залишає можливість для неоднозначних інтерпретацій тих чи інших програм. І якщо ОУН в Україні в умовах боротьби з ворогом цієї неясності не відчуває, то в еміграції приєднання людей до ОУН часто вимагає інтерпретації ідеологічних та світоглядних питань. Чітка ідеологія є також важливою, вказував С.Ленкавський, з точки зору виховання молоді. Але на вимогу Краю ЗЧ ОУН вирішили гостро не наголошувати на цій проблеми[92].

Як бачимо, ЗЧ ОУН розмірковували категоріями інтересів партії, а оунівці в Україні – армії в підпіллі. В.Галаса згадував: у рядах збройного підпілля були прихильники різних філософських течій, релігій і навіть атеїсти. Але вони вмирали за ідею української державності. Тому недоцільно було звужувати фронт боротьби за незалежність, приймаючи в ряди борців прихильників тільки якоїсь однієї філософської школи[93].

Інші дискусійні питання проходили в руслі державотворчих концепцій ОУН, а тому ми зосередимо на них свою увагу в інших розділах. Але зазначимо, що часто дискусії виникали через спотворення інформації про ті чи інші позиції, неможливість вести повноцінний діалог з Україною. Оунівці писали про одні і ті ж речі, але називали їх різними термінами. Так виникали часто безпредметні суперечки, які посилювалися взаємною неприязню керівництва ОУН(з) і ЗЧ ОУН.

Зауважимо також, що згадувані нами „дві лінії пропаганди” С.Бандери: одна для членів Організації, інша – на загал створюють проблему визначення справжніх позицій і намірів його групи та звичайних декларацій. Показовим у цьому плані є інтерв’ю С.Бандери німецькій радіостанції у м.Кельні (1954р.). На прохання журналіста пояснити поняття „український націоналізм”, лідер ЗЧ ОУН зазначив, що це є синонім слова „український патріот”, який бореться за свободу свого народу та жертвує всім, навіть життям[94]. Тоді, коли навіть оунівці в Україні, на адресу яких лунали звинувачення у відході від націоналізму, цілком слушно розводили ці поняття.

Цікаво, що публіцисти ОУН(м) теж критикували нові погляди „демократичного крила” ОУН(б). Вони заперечували тезу про крах націоналізму як ідеології на СУЗ і вважали, що просто населенню цих територій притаманний сильний інстинкт самозбереження та обачливість. Мельниківець А.Вак відкидав також не виробленість соціально-економічної програми для СУЗ. Він писав, що ця теза може бути вірною лише для бандерівської частини[95].

Уже цитований нами Я.Гайвас у своїй статті „Сузір’я велетів” проаналізував праці публіцистів-підпільників П.Полтави (П.Федуна), О.Горнового (О.Дякова), У.Кужіль (К.Зарицької) і в цілому дав схвальну оцінку їх ідеям та шану героїчній боротьбі. Автор вважав, що політична площина їх праць відповідає основним засадам націоналізму, зокрема, щодо трактування нації і держави. Але в соціально-економічному аспекті писань, зокрема П.Полтави, він вбачав впливи марксистської ідеології. Я.Гайвас стверджував, що трактування поняття „власності”, „безкласового суспільства”, ставлення до нацменшин, до земельного питання часто виходить за межі націоналістичних ідей[96]. Зазначимо, що подібні закиди на адресу П.Полтави робив також С.Ленкавський. Він закликав публіциста не розмежовувати у своїй критиці марксизм і більшовизм, бо це наводить на думку, що ОУН цілком лояльно ставиться до соціалістичної ідеології[97].

Згадуваний нами початок еволюції ОУН(м) під час війни в напрямку до визнання ряду демократичних принципів отримав своє продовження після 1944р. Поштовху демократизації надав, на нашу думку, О.Бойдуник. Його концепція „національного солідаризму” прийшла на зміну „націократії” М.Сціборського. Автор хоч і не відмовився від таких аспектів як становий поділ суспільства, контроль держави над економічною та соціальною сферами, визнання пріоритету інтересів загалу над одиницею, але вже повністю погоджувався з потребою політичного плюралізму та участі партій у формуванні органів влади, впровадження демократичних прав громадян, реалізації принципу стримань і противаг органів влади та ін. Г.Касьянов назвав її своєрідною сумішшю станового егалітаризму, народництва та етатизму[98]. Концепція О.Бойдуника, по-суті, лягла в основу програми 1947р. та була закріплена Ідеологічною конференцією 1948р.

Очевидно, що певний вплив на відмову від тоталітарних позицій ОУН(м) дала її участь в Українській Національній Раді – координаційному органі, на зразок до УГВР, створеному 1948р., до складу якого, окрім ОУН(м), увійшло ще вісім партій центристського та лівого спрямування. Підписання оунівцями конституції УНР, де були задекларовані демократичні принципи функціонування майбутнього державного механізму та роль держави як координатора економічних процесів, цілком відповідало настроям членів ОУН(м)[99].

Зміну програмних положень ОУН(м) трактувала як вимогу часу і відкидала бандерівські звинувачення у відході від націоналізму (причиною таких закидів була участь ОУН(м) в УНР, проти якої пізніше рішуче виступила ОУН(б), хоча спочатку деякий час теж була членом – А.Р.). До того ж, як випливає зі спогадів С.Мудрика, де він описує спроби повоєнного порозуміння А.Мельника та С.Бандери, принципових розходжень між двома групами не було[100]. Мельниківець Ю.Пундик у праці „Спроба розгляду проблем й ідеології українського націоналізму” (1963р.) вказував на основні постулати націоналізму: 1) поняття нації, як найвищої органічної форми суспільної організації людської спільноти; 2) необхідності державної суверенності й політичної незалежності нації як передумови її повноцінного розвитку і гарантії свободи її членів; 3) державна суверенність може базуватися лише на її власних силах; 4) у національній спільноті індивідуальні права членів повинні бути обмежені законами вищого суспільного порядку. Автор робить висновок, що від цих принципів ОУН не відійшла ні на крок, а тому про ніякі зміни в ідеології мова не йде, а лише про „біжучі питання”[101].

Проблема консолідації існуючих на еміграції українських націоналістичних партій повставала завжди. Згадуваний нами О.Бойдуник вважав, що при розгляді передумов об’єднання потрібно брати до уваги: 1) ідеологічно-світоглядні питання; 2) внутрішньополітичні питання, а саме: а) устрій держави; б) форму держави; 3) зовнішньополітичні: ставлення до російського народу та інших безпосередніх та віддалених сусідів; 4) питання подальшої тактики визвольних змагань. Аналізуючи позиції емігрантських партій щодо внутрішньополітичних аспектів, він визнав спільними наступні: 1) нація може жити і розвиватися повноцінним життям лише в суверенній державі, яку можна здобути винятково шляхом боротьби власними силами; 2) устрій Української Держави може бути лише народовладним (мабуть, тут мався на увазі політичний режим – А.Р.); 3) форма державної влади є важливим моментом на даному етапі (під „формою держави” діячі ОУН розуміли різновиди республіканської форми правління: парламентську, президентську, змішану – А.Р.); Щодо решти: ідеологічних, зовнішньополітичних питань, проблеми тактики боротьби, на думку О.Бойдуника існують певні розходження. Але, на його думку, вони значно менші, аніж були в 1939р.[102].

  Отже, одним з найяскравіших явищ суспільно-політичного життя українців ХХст., була багатоаспектна діяльність Організації українських націоналістів. Остання зародилася як відповідь на бездержавність народу, заперечення існуючого політичного та соціально-економічного становища українських земель і стала логічним продовження періодичних „спалахів” боротьби нації за суверенітет. ОУН проголосила себе рухом – мета якого здобуття незалежності України. Але підпільні умови діяльності та неможливість нормального обміну інформацією, періодичні арешти членства Організації, перебування території України у складі різних держав з відмінним соціальним складом та проблемами, різноманітні умови існування частин ОУН: за кордоном, в Україні, у в’язниці, призвели до зародження та функціонування різних концепцій і поглядів щодо завдань організації та способів їх виконання. Незважаючи на зазначені нами проблеми, лідери ОУН прагнули підтримувати високий рівень ідеологічних та філософських основ руху, програм державного будівництва, підготовки революційних кадрів тощо.

Цілком природно, що зберегти уніфікованість поглядів та настроїв було важко. Це призвело до того, що на кінець 1930-х років зародились різні концепції тактики боротьби за державність, які перетворились в дві окремі частини ОУН. Війна та повоєнний період теж породили щонайменше дві (а, можливо, і три) платформи: тепер вже на базі ідеологічних та програмних розходжень.

Таким чином, діяльність ОУН як єдиної організації тривала десять років. З 1939р. феномен організованого українського націоналізму розвивається спочатку в двох, а пізніше – трьох площинах. Кожна з них внесла свій вклад в розробку теорії та практики українського державотворення ХХ століття.